Єдиний, з ким я хотіла говорити про смерть Огастаса Вотерса, був сам Огастас Вотерс.
Це було нестерпно. Все це. Кожна секунда гірша за попередню. Мені страшенно хотілося йому подзвонити і подивитися, що вийде: чи хто відповість. За останні тижні наш час разом звівся до спільних спогадів, але це, виявляється, було ще нічого: тепер від мене забрали і задоволення згадувати, бо не стало того, з ким можна це робити. Втратити людину, з якою тебе пов'язують спогади, все одно що втратити пам'ять, ніби все, що ми робили, стало менш реальне і важливе, ніж кілька годин тому.
Дістала з-під ліжка ноутбук і зайшла на сторінку Гаса. На стіні було вже багато співчуттів. Останнє таке:
Люблю тебе, брате. Побачимося на тому боці.
Написано людиною, що про неї я ніколи не чула. Майже всі повідомлення, які з'являлися, ще не встигала я прочитати попередні, були від незнайомих людей, про яких Гас ніколи не казав мені. Вони звеличували його тепер, коли він помер, і я знала напевно: вони не бачили Гаса багато місяців і навіть його не відвідали. Невже і моя стіна буде такою після моєї смерті, чи, може, я так давно вилучена зі школи і з життя, що мені не загрожує таке масштабне увічнення?
Його батьки подзвонили мені пополудні сказати, що похорон буде за п'ять днів, у суботу. Я уявила церкву, повну людей, які гадають, що Гас любив баскетбол, і мене занудило, але я знала, що повинна піти, адже маю виголосити промову, і взагалі. Натиснувши відбій, я далі читала коментарі.
Допіру дізнався, що Гас Вотерс помер після тривалої боротьби з раком. Покійся з миром, друже!
Я знала, що всі ці люди щиро засмучені і що насправді я злюся не так на них, як на всесвіт, але все одно ці сентенції мене дратували. Стільки друзів з'являється, коли вони тобі вже не потрібні! Я написала відповідь на цей коментар:
Ми живемо у всесвіті, де все підпорядковано створенню й знищенню свідомості. Огастас Вотерс помер не після тривалої боротьби з раком. Він помер після тривалої боротьби з людською свідомістю, став жертвою — як, можливо, одного разу станеш і ти, — звички всесвіту збирати і розбирати все, що можна.
Відіславши повідомлення, я почекала на відповідь, кілька разів оновлюючи сторінку. Нічого. Моє зауваження вже потонуло в сніговій лавині нових коментарів. Усі обіцяли сумувати за Гасом. Усі молилися за його родину. Я згадала лист Ван Гаутена: писанина не воскрешає, вона ховає.
За якийсь час по тому я вийшла до вітальні посидіти з батьками і подивитися телевізор. Не скажу з певністю, що то було за шоу, але в якийсь момент мама запитала:
— Гейзел, що ми можемо зробити для тебе? Я лише похитала головою. І знову заплакала.
— Що ми можемо зробити? — повторила мама. Я знизала плечима.
Але вона знай допитувалася, ніби і справді могла щось зробити, аж я переповзла по канапі їй на коліна, і тато підійшов і міцно-міцно обійняв мене за ноги, і я обхопила маму за пояс і тицьнулася їй у живіт, і так вони тримали мене кілька годин, поки не заспокоїлося розбурхане море.
РОЗДІЛ ХХІІ
Коли ми прийшли на похорон, я сіла у кутку зали прощань — маленького приміщення з голими кам'яними стінами збоку від вівтаря у Буквальному Ісусовому Серці. В кімнаті було стільців з вісімдесят, дві третини з них зайняті, а одна третина порожня.
Якусь часину я просто дивилася, як люди підходять до труни, що стояла на такому собі візочку, застеленому пурпуровою скатертиною. Всі ці люди, яких я бачила вперше в житті, опускалися навколішки або стояли і дивилися на Гаса, чи то плачучи, чи то щось шепочучи, і кожен торкався труни, замість торкнутися Гаса, бо кому ж хочеться чіпати небіжчика.
Гасові мама з татом стояли біля труни, обіймаючи кожного, хто підходив, та коли вони помітили мене, то всміхнулися і підійшли самі. Я підвелася й обійняла спершу батька, а потім і матір. Вони дуже постаріли: очі провалилися, шкіра на зморених обличчях обвисла. Кінець марафонського забігу.
— Він тебе так любив, — сказала мама Гаса. — Любив по-справжньому. Це була не... не підліткова закоханість, аж ніяк, — додала вона, ніби я без неї не знала.
— Він і вас дуже любив, — тихо відповіла я. Важко пояснити, але ця розмова залишала відчуття, ніби і ти ріжеш, і тебе ріжуть. — Мені дуже шкода.
Тут батьки Гаса заговорили до моїх батьків — розмова з кивків і стиснутих вуст. Я подивилася на труну, побачила, що біля неї нікого немає, і вирішила підійти. Вийняла канюлю з ніздрів і зняла через голову, віддавши татові. Я хотіла побути з Гасом на самоті. Взявши свою маленьку сумочку, я пішла по проходу між рядами стільців.
Шлях видався дуже довгим, але я звеліла своїм легеням помовчати. І, підходячи, дивилася на Гаса. Його волосся було охайно зачесане на лівий бік, — від такої зачіски він би жахнувся, — обличчя застигло як маска. Але це таки був Гас. Мій довготелесий вродливий Гас.
Спершу я хотіла вбрати коротку чорну сукню, яку придбала на п'ятнадцятиріччя і лишила собі на смерть, але тепер вона була мені завелика, тож я одягла просту сукню, що сягала колін. Огастас лежав у костюмі з вузькими лацканами, якого надівав, коли ми ходили в "Ораньє".
Уклякнути, я зрозуміла, що йому опустили повіки — як же інакше! — і я ніколи більше не побачу його блакитних очей.
— Я кохаю тебе. В теперішньому часі, — прошепотіла я і поклала руку йому на груди.
Раптом я збагнула, що на нас усі дивляться — востаннє на нас було звернуто стільки поглядів, коли ми цілувалися в будинку Анни Франк. Хоч, як по правді, дивитися на нас було вже неможливо — не залишилося "нас". Тільки я.
Я відкрила сумочку і дістала тверду пачку "Кемел лайте". Швидким рухом, сподіваючись, що ніхто не помітить, поклала цигарки поміж Гасом і м'якою сріблястою оббивкою труни.
— Ці можеш припалювати, — прошепотіла я. — Я не заперечуватиму. Поки я з ним розмовляла, мама з татом пересіли з моїм балоном у
другий ряд, тож далеко йти не довелося. Татко подав мені хусточку, коли я сіла. Я висякалася, заправила трубки за вуха і вставила канюлю в ніздрі.
— От лайно собаче, еге ж, дитинко?
Я рвучко розвернулася.
Петер Ван Гаутен сидів у білому лляному костюмі, пошитому з урахуванням його заокругленостей, у блакитній сорочці й зеленій краватці. Вирядився, ніби не на похорон, а на колоніальну окупацію Панами. Священик закликав присутніх помолитися, і всі нахилили голови, але я, роззявивши рота, дивилася на Петера Ван Гаутена.
Я спробувала забути про нього і молитися за Огастаса. Я обіцяла собі слухати священика і не озиратися.
Священик запросив Айзека, який тримався набагато серйозніше, ніж на репетиції похорону.
Після того як старий шкільний приятель розповів про яскравий баскетбольний талант Гаса і яким добрим гравцем він був у команді, священик сказав:
— А тепер послухаймо особливого Огастасового друга, Гейзел. Друга? В залі захихотіли, тож я підвелася і сказала:
— Я була його дівчиною.
Тут уже всі засміялися. А я почала читати надгробне слово.
— У Гаса вдома є чудова цитата, яку ми з ним вважали вельми втішною: "Без болю як пізнати радість?"...
У такому дусі я кілька хвилин розбалакувала про ті дурнуваті підбадьорення, а батьки його трималися за руки, обіймалися й кивали на кожному слові. Похорон, вирішила я, все-таки для живих.
Я згадала, як Огастас казав мені в "Ораньє", що не вірить у хмарні замки й арфи, але вірить у Щось із великої літери. Поки тривала молитва, я намагалася уявити його Десь із великої літери, але марно запевняла себе, що колись ми з ним знову будемо разом. Я знаю багато небіжчиків. Час для мене тепер спливає інакше, ніж для Гаса. Я, як і всі присутні, накопичуватиму втрати і здобутки, а він уже ні. Остаточною і нестерпною трагедією для мене стало те, що, як і всі незліченні мерці, Гас раз і назавжди з примани перетворився на ману.
Ті, хто мав нести труну, — зяті, батько, дядько, друзі, яких я бачила вперше, — підійшли, підняли Гаса і попрямували до катафалка.
Я не хотіла бачити, як Гаса опускатимуть у землю на ділянці, яку він сам обирав зі своїм батьком; не хотіла бачити його батьків навколішках на вологій від роси землі; не хотіла чути, як вони стогнуть від нестерпного болю; не хотіла бачити опасисте черево Петера Ван Гаутена, що напинає піджака; не хотіла плакати на очах у стількох людей; не хотіла кидати жменю землі в Гасову могилу; не хотіла, щоб моїм батькам довелося стояти там, під чистим блакитним небом, думаючи про те, що і їм доведеться пережити таку страшну днину, думати про мене, про мою ділянку на цвинтарі, про мою труну і мою жменю землі.
Коли все закінчилося, підійшов Ван Гаутен і поклав долоню мені на плече.
— Можете мене підвезти? Орендовану машину я залишив біля підніжжя пагорба...
Я знизала плечима, і Ван Гаутен відчинив задні дверцята, насилу татко відімкнув машину.
Всередині Ван Гаутен, нахилившись між передніми сидіннями, представився:
— Петер Ван Гаутен, почесний літератор й напівпрофесійний обманник надій.
Батьки теж представилися. Він потиснув їм руки. Мене дуже здивувало, що Петер Ван Гаутен пролетів півсвіту, щоб побувати на похороні.
Ван Гаутен відпив віскі й перехилився вперед, щоб запропонувати батькові, але тато відмовився.
Тоді Ван Гаутен простягнув пляшку мені. Я її взяла.
— Гейзел, — попередила мама, але я відгвинтила кришечку і ковтнула з горлечка. У шлунку стало приблизно так, як і в легенях. Я віддала пляшку Ван Гаутену, він добряче хильнув з неї і сказав:
— Ми з твоїм Вотерсом листувалися трохи в його останні...
— То тепер ви читаєте листи від фанатів?
— Ні, він адресував листа мені додому, не через видавця, і шанувальником я б його не назвав — він мене зневажає. Проте він дуже переконливо писав, що я отримаю прощення за свою поведінку, якщо приїду на його похорон і скажу тобі, що сталося з матір'ю Анни. Ось я і приїхав, а ось тобі й відповідь: отпіз сеИиїа е сеИиїа.
— Що? — знову запитала я.
— Всі клітини походять з клітин. Кожна клітина народжується від попередньої, яка, в свою чергу, народилася від своєї попередниці. Життя походить від життя. Життя породжує життя, породжує життя, породжує життя...
Ми доїхали до підніжжя пагорба.
— О'кей, гаразд, — урвала я. Не мала настрою це вислуховувати. Петер Ван Гаутен не привласнить собі похорон Гаса, я цього не дозволю.