Він, всміхнувшись, згорда крикнув,
І, як грім, той крик рознісся.
"Відступися, Шогодайя!
Геть! Іди собі додому!
Геть до баби, до Нокоміс!
Бо уб'ю тебе на місці,
Як її старого батька!"
Не злякався Гаявата
І сказав йому спокійно:
"Не хвались! Чванливим словом
Не вразиш, як томагавком.
Діло — краще слів порожніх,
І гостріші глуму — стріли:
Ти робив би, а не чванивсь!"
І почався бій великий,
Бій невиданий під сонцем,
Він удосвіта почався
І смерком лише скінчився,
Бо даремно гострі стріли
Об перлистий панцир бились,
І нічого не зробили
Рукавиці — Мінджикевон —
З томагавком Гаявати.
Кришить скелі томагаук,
Кільця ж панциря міцного
Не розіб'є томагаук.
Наближався вечір літній,
Вже порвались рукавиці,
Розколовся томагаук,
Тільки три стріли лишилось...
І схилився Гаявата,
На свого тугого лука
Під столітньою сосною.
Сивий мох звисав із неї,
На пеньку гриби жовтіли,—
Обуття мерців скорботних.
Коли враз зелений дятел
Закричав до Гаявати:
"Цілься в тім'я, Гаявато!
Прямо в тім'я вдар стрілою,
В корінь довгих кіс удар ти,
Тільки там стріла застряне".
В довгих перах, в халцедоні
Понеслась стріла співуча
У той мент, як Меджисогвон
Нахилився взяти камінь,
І впилася прямо в тім'я,
В корінь довгих кіс впилася.
І спіткнувся, захитався
Меджисогвон, наче буйвол;
Так, як буйвол серед лугу,
Що припав, укрився снігом.
А за першою стрілою
Полетіла раптом друга,
Швидше першої летіла,
Глибше першої вп'ялася,
І коліна душогуба
Очеретом затремтіли,
Затремтіли і зігнулись.
А остання понеслася
Легше всіх — і Меджисогвон,
Наче іскри, вгледів очі,
Вгледів іскри — очі смерті.
І почув він голос-поклик,
Голос Погока призивний,
І, підтятий, непритомно
Впав могучий Меджисогвон,
І не встав уже ніколи.
Зараз вдячний Гаявата
Взяв з піску у руку крові
І, з сосни позвавши дятла,
Тою кров'ю він покрасив
На голівці дятла гребінь
За його послугу в бої.
Так і досі Мема носить
На собі чубок червоний.
А на спомин перемоги
Над ворожбитом могучим
І без догляду покинув
На піску бережнім тіло.
І, поховане по пояс,
На піску воно лежало,
Головою впавши в воду.
А вгорі над тілом плавав
Бойовий орел могучий
І робив все менші кола,
І все нижче й нижче падав.
Із Перлистого Вігваму
Повиносив Гаявата
Разом з Вампумом всі скарби:
Хутра всі бобрів, бізонів,
Соболів і горностаїв,
Сайгаки і срібні стріли,
І низки найкращих перлів,—
І з піснями перемоги
Він поплив назад, щасливий.
Там, на березі, чекали
Вже давно його Нокоміс,
Чайбаябос, дужий Квазінд;
А народ зустрів героя
Співом, криками, танками:
"Слава, слава Гаяваті!
Переможений ворожбит,
І не встане більше, лютий!"
Дорогим лишивсь назавжди
Гаяваті дятел — Мема!
В честь його, на спомин бою
Він свою оздобив люльку
Меми чубиком червоним,
Гребінцем червоним Меми,
А ворожбита всі скарби
Поділив з своїм народом
Так, що всім досталось рівно.
СВАТАННЯ ГАЯВАТИ
Чоловік і жінка — наче
Лук з міцною тятивою.
Хоч вона його згинає,
Але все ж йому й покірна.
Хоч вона його і тягне,
Та сама з ним нерозлучна.
Так. Зосібна — безкорисні.
І про се мій Гаявата
Став частіш думки гадати,
То зітхати, то журитись,
То тривожно сподіватись.
Все частіше став він марить
Про красуню Міннегагу
З сторони Дакотів диких.
А Нокоміс обережна
Говорила Гаяваті:
"Не бери собі чужинку,
Не шукай по світу жінки:
Хоч дочка сусіда проста,
А як огнище в вігвамі,
А краса чужа чужинки —
Сяйво місячне, холодне,
Сяйво зоряне, далеке".
Так Нокоміс говорила,
Та розумно Гаявата
Відповів їй: "О Нокоміс!
Любе огнище в вігвамі,
Та миліш зірки на небі,
Та миліш на небі місяць".
А стара Нокоміс гостро
Одказала: "Нам не треба
Білих рук і ніг лінивих.
Приведи таку дружину,
Щоб з любов'ю працювала,
Щоб проворні мала руки
І ходить охочі ноги".
Усміхнувся Гаявата
І сказав: "В землі Д а котів,
У старого стрілороба,
Єсть дочка, яка миліше
Всіх Дакотянок прекрасних,
Я візьму її, Нокоміс,
І вона тобі в роботі,
Як дочка, покірна буде,
Буде сяйвом зір далеких.
Теплим огнищем в вігвамі.
Сонцем нашого народу".
Та своє таки казала
Обережна стара мати:
"Ти не вводь в мою оселю,
Сину мій, дочку Дакота.
Люті, дикі всі Дакоти!
Завжди ми б'ємося з ними,
І не скінчена ще свара,
Не загоїлись ще рани!"
Усміхнувшись, Гаявата
Відповів на се Нокоміс:
"Я тому і йду шукати
Молодої в край Дакотів,
Я того й піду, Нокоміс,
Щоб скінчити наші свари
І навік загоїть рани".
І подався в край Дакотів,
В край красунь мій Гаявата
По дорозі, що вилася
По долинах, по пустелях,
По густих лісах зелених.
Що не крок — робив він милю
В дивовижних мокасинах,
Та думки летіли швидше,
І здавалось Гаяваті,
Що нема й кінця дорозі!
Коли се — він чує в лісі
Десь глухий, далекий гомін.
То гриміли-гомоніли
Водоспади Міннегаги.
І, радіючи, він крикнув:
"О, який се любий голос,
Що зове до себе в тиші!"
Між деревами, де грались
Світло й тіні, він угледів
Череду оленів чуйних.
"Ну, дивись!" — сказав він луку.
"Влучно бий!" — стрілі промовив.
І коли стріла співуча,
Як оса, вп'ялась в оленя,
Скинув він його на плечі
І пішов ще легше, швидше.
За роботою в вігвамі
Стрілороб сидів з дочкою,
З Міннегагою-дочкою.
Він точив на стріли яспис,
Халцедон точив блискучий,
А вона плела рогожки
І замислена сиділа.
Все про те, що буде з нею,
Тихо дівчина гадала,
Батько ж думав про минуле.
Батько згадував минуле,
Як він стрілами такими
Підбивав на смерть бізонів,
Забивав оленів, ланей,
Як у лет гусей влучав він
Над водою, над лугами.
Як сі стріли купували
Бойові загони в нього.
Ех! Нема тепер подібних,
Славних лицарів на світі!
Вояки бабами стали,
Язиками тільки плещуть!
Міннегага ж пригадала,
Як минулою весною
Раз зайшов до їх мисливець
Із землі Оджибуеїв.
Як сидів він у вігвамі,
Як пішов він і оглянувсь,
І на неї глянув потай.
Батько сам хвалив чужинця
За відважність і за розум.
Ох, та він чи прийде знову,
Чи згадає водоспади?
І в задумі Міннегага
Вдалечінь кудись дивилась,—
Не робилася робота.
Коли враз почувся шелест,
Наче хтось ішов у лісі...
І шумів. Пройшла хвилина,
І явився Гаявата,
Розрум'янений ходою
І з оленем за плечима.
Гострий погляд кинув батько
На непроханого гостя,
Так, пізнавши Гаявату,
Швидко встав він і привітно
Запросив ввійти в господу.
"Будь здоровий, Гаявато!" —
Так озвавсь старий до його.
Перед дівчиною скинув
Свою здобич Гаявата,
Положив свого оленя,
А вона, піднявши вії,
Одказала Гаяваті
І ласкаво, і привітно:
"Будь здоровий, Гаявато!"
Із оленячої шкури
Був у їх вігвам просторий,
Чисто прибраний і пишний,
І дакотськими богами
Розмальований мистецьки.
Не згинався Гаявата
Під високими дверима,
Ледве він торкнувсь запонок
Головою в чорних перах.
І, покинувши роботу,
Встала з місця Міннегага,
Щоб обідати подати
Та сходить по свіжу воду.
І в мисках усяку страву,
А в кірцях холодну воду
Подавала Міннегага.
Потім сіла і уважно
Стала слухати розмову,
А сама — ані словечка,
Ні словечка не сказала!
Мов крізь сон вона почула
Із розмови Гаявати
Про якусь стару Нокоміс,
Що виховувала гостя,
Про його коханих друзів,
Про достатки та розкоші
На землі Оджибусїв,
У долинах тихомирних.
"Після довгих літ розради,
Довгих літ боїв кривавих,
Тихо, любо стало в селах
Оджибусїв і Дакотів".
Так докінчив Гаявата
І додав поволі тихо:
"Щоб зміцнити мир і спокій,
Закріпить навіки приязнь,
Ти віддай дочку за мене,
Ти пусти її зо мною
В сторону Оджибусїв".
І схиливсь старий в задумі...
І раніше, ніж сказати,
Запалив він мовчки люльку,
Подививсь на Міннегагу,
Подививсь на гостя згорда
І сказав йому поважно:
"Се вже воля Міннегаги,—
Як сама вона захоче".
Засоромилась красуня
І ще краща, ще миліша
Стала в соромі дівочім.
Сіла поруч Гаявати,
Нахилилась і озвалась,
Червоніючи, озвалась:
"Молодий! Піду з тобою!"
Так сказала Міннегага,
Так посватавсь Гаявата,
Взяв собі красуню жінку
З сторони Дакотів диких.
Із вігваму побіч неї
Він пішов в країну рідну
По лісах і по долинах.
Йшли вони рука за руку,
Залишаючи самотнім
Батька сивого в вігвамі,
Залишаючи потоки,
Водоспади Міннегаги,
Що їм здалека шуміли:
"На все добре, Гаявато!"
А старий, як попрощався,
Сів на сонці на порозі
За роботою своєю
І гадав: "Такі-то дочки!
Любиш, пестиш їх, шкодуєш,
А дождешся допомоги —
Зирк! — вже парубок приходить,
По селу блука чужинець,
Дзвінко грає на сопілці
Та з дівчатами воркує:
Де, мовляв, із вас найкраща,—
І сумуй, самотній батьку!"
Ой і весело ж ішлось їм
Через гори та долини,
Через гори, через кручі
Серед тиші лісової!
Швидко час минав в дорозі,
Хоч і тихо Гаявата
Йшов тепер для Міннегаги,
Боячись, щоб не стомилась.
На руках по кручах ніжно
Ніс він дівчину-красуню,
І здавалась легким пухом
Ся поклажа Гаяваті.
В нетрях лісу, під гілками
Прокладав для неї стежку,
Напинав намет їй на ніч,
Готував їй з листу ліжко
І запалював багаття
Із сухих соснових шишок.
Вітерці, що вічно бродять
По лісах і по долинах,
Шелестіли поруч з ними.
Зорі-очі вартували
Тихий сон їх в темні ночі.
Білка з дуба із-за гілки
Пильно стежила за ними,
А Вабассо, білий трусик,
Швидко вбік тікав із стежки
І, на задні лапки ставши,
Із нори дивився потай
І з цікавістю, і з жахом.
Ох і весело ж ішлось їм!
Щебетали і співали
їм пташки пісні про щастя;
Щебетав Овейса синій:
"Ти щасливий, Гаявато,
Поруч з жінкою такою!"
Щебетав, кричав Опечі:
"Ти щаслива, Міннегаго,
Поруч з мудрим чоловіком!"
Крізь гілля дерев зелених
Ясно сонце усміхалось
І казало їм: "О діти,
Злість — пітьма, любов же — світло.
Єсть в житті і те, і друге!
Ви любовію керуйте!"
Місяць з неба покотився,
Зазирнув в курінь, наповнив
Сутінь сяєвом таємним
І сказав їм: "Діти, діти!
Ніч — спокійна, день — турботний;
Жінка вік іде покірна
З чоловіком властолюбним,—
Май терпіння, Міннегаго!"
Так вони дійшли додому,
Так вернувся Гаявата
Із далекої дороги,
З сторони Дакотів диких,
З сторони жінок вродливих
З Міннегагою-красою.
І вона була в вігвамі
Його вогником вечірнім,
Сяйвом місяця ясного,
Світлим сонцем для народу.
XI
ВЕСІЛЛЯ ГАЯВАТИ
А тепер я заспіваю,
Заспіваю вам про танці
Єнадізі По-Пок-Ківіс;
Як музика Чайбаябос,
Чарівний співак-музика,
Всіх захоплював піснями,
Як невтомний оповідач,
Говорити майстер — Ягу,
На весіллі розійшовся,
Щоб бенкет живіш проходив,
Щоб часу не помічалось,
Щоб було не нудно гостям.
І Нокоміс для онука
Пишно справила весілля!
Білі келихи із липи,
Дорогі ложки із рогу,
Поліровані майстрами,
На столі Нокоміс сяли.
По вербовій гілці баба
Скрізь послала по сусідах,
Щоб усіх їх запросити
На весілля урочисте.
І посходились сусіди
В барвних строях1, всі в намистах,
В косах з перами ясними,
І на всіх були убрання
Хутряні і найдорожчі.
Спочатку на тім весіллі
Спичака і щуку їли,
Потім пімікан товчений
І смачний бізона мозок,
Горб бика і лані м'ясо'
їли з жовтими коржами
Із товченого маїсу.
Та привітний Гаявата,
Міннегага і Нокоміс
Не сиділи, а стояли,
Мовчки дбали, піклувались,
Частували на бенкеті.
А коли обід скінчився,
Всім заходлива Нокоміс
Із мішка із хутра видри
Кам'яні люльки набила
* У барвистім одязі.
Тютюном південним, добрим,
З духовитою травою
Та з корою лоз червоних.
А набивши, проказала:
"Протанцюй нам, По-Пок-Ківіс,
Жебрака веселий танець,
Щоб живіш бенкет проходив,
Щоб часу не помічалось,
Щоб було не нудно гостям!"
Глянув красень По-Пок-Ківіс,
Безтурботний Єнадізі,
Всім відомий забіяка
І паливода веселий;
Глянув він і встав готовий.
Зграбний був він танцюриста!
Сам розважиться й розважить,
Що ж до вигадок усяких —
Годі рівного шукати!
На селі давно на його
Вже махнули всі рукою:
Е, мовляв, ледащо, картник!..
Але прізвиська і посміх
Пролітали мимо його:
Що вони, коли він красень
І жінки від його в'януть!
Він стояв в убранні білім
Із оленячої шкури,
Горностаями обшитім,
Обгаптованім мистецьки,
Вкритім Вампумом розкішним;
В головній його оздобі
Лебединий пух гойдався,
На козлових мокасинах
Красувались голки, бісер
І хвости лисиць на п'ятах.
А в руках тримав він люльку
І вахляр1 тримав великий.
Фарби синя і червона,
Золота, кармазинова
На його обличчі сяли,
В коси, вимащені маслом,
В коси з проділом жіночим
З духовитих трав і листя
Були вплетені гірлянди.
Так убрався Єнадізі,
Ось який підвівся з місця,
Встав при звуках пісні, бубна
І сопілки голосної
І почав свій дивний танець.
Спочатку пройшовсь поважно
Між деревами рясними,
То на сонці, то під тінню
Тихо, м'яко, як пантера.
Потім швидше все і швидше
Закрутився, завертівся,
Круг вігваму став скакати
Через голови присутніх
Так, що вітер, пил і листя
Разом з ним кружлятись стали.
Потім вдовж по Гітчі-Гюмі,
По піщанім надбережжю,
Як шалений, він понісся,
Вибиваючи завзято
Мокасинами об землю;
Вітер бурею зробився,
Засвистів пісок летючий,
Наче курява в пустелі...
І покрилось надбережжя
Бугирями Него-Воджу.
Так веселий По-Пок-Ківіс
Танець Вбогого танцює!
А скінчивши, повернувся
На бенкет і сів з гостями,
Сів, всміхаючись, спокійно
З вахлярем своїм великим.
Потім друга Гаявати
Чайбаябоса прохали:
"Заспівай нам свою пісню,
Пісню ніжну і жагучу,
Щоб живіш бенкет проходив,
Щоб часу не помічалось,
Щоб було не нудно гостям!"
1 Буграми.
І прекрасний Чайбаябос —
Сам схвильований до краю —
Заспівав їм дивну пісню,
Пісню ніжну і жагучу.
І коли співав, натхненний,
Все дививсь на Гаявату,
Все дививсь на Міннегагу.
"Оневе! Прокинься, рідна!
Ти, дикунко — квітко лісу!
Ти, лугів зелених пташко,
Дика пташко-щебетухо!
Ніжний, лагідний твій погляд,
Наче тихий погляд сарни,
Наче роси для лілеї
В час вечірній у долині.
А твоє дихання, пташко,
Наче пахощі уранці,
Наче подих квітів ніжних,
Подих в Місяць Листопаду.
Чи не лину я всім серцем
До улюбленої серця,
Як до сонця лине пагін
В світлі, тихі ночі Квітня?
Оневе! Тріпоче серце
І, захоплене, співає,
Як шумлять, співають віти
В світлий місяць, Місяць Червень.
А коли ти засумуєш,—
І моє темніє серце,
Наче річка, коли хмари
Кинуть чорну тінь на неї.
А коли ти усміхнешся,
Серце знов тремтить і сяє,
Як блищать під сонцем хвилі,
Коли вітер з ними грає.
Хай всміхаються і сяють
Небеса, земля і води,
Як не можу усміхатись,
Коли милої не бачу.
Я з тобою, пташко! Глянь же,
Кров схвильованого серця! —
Я стою.