Іншого, що підвернувся, капітана Брозіна, ні в чому не винуватого, чекала та ж доля.
— Це що за каналія ще? Розстріляти мерзотників! — хрипко кричав він, махаючи руками і хитаючись. Він відчував фізичне страждання. Він, головнокомандувач, ясновельможний, якого всі запевняють, що ніхто ніколи не мав в Росії такої влади, як він, він поставлений в це положення — піднятий на сміх перед усією армією. "Даремно так клопотав молитися про нинішній день, марно не спав ніч і все обмірковував! — думав він про самого себе. — Коли був хлопчиськом-офіцером, ніхто б не смів так посміятися наді мною ... А тепер! " Він відчував фізичне страждання, як від тілесного покарання, і не міг не висловлювати його гнівними і страдницькими криками; але скоро сили його ослабли, і він, озираючись, відчуваючи, що він багато наговорив нехорошого, сів у коляску і мовчки поїхав назад.
Вихлюпнувшись, гнів вже не повертався більше, і Кутузов, слабо кліпаючи очима, вислуховував виправдання і слова захисту (Єрмолов сам не з'являвся до нього до іншого дня) і наполягання Бенігсена, Коновніцина і Толя про те, щоб той же невдалий рух зробити на інший день. І Кутузов мав знову погодитися.
Глава 6
На другий день війська з вечора зібралися в призначених місцях і вночі виступили. Була осіння ніч з чорно-лілуватими хмарами, але без дощу. Земля була волога, але грязюки не було, і війська йшли без шуму, тільки слабо чути було зрідка бренькання артилерії. Заборонили розмовляти голосно, курити люльки, висікати вогонь; коней утримували від іржання. Таємничість підприємства збільшувала його привабливість. Люди йшли весело. Деякі колони зупинилися, поставили рушниці в козли і вляглися на холодній землі, вважаючи, що вони прийшли туди, куди треба було; деякі (більшість) колони йшли цілу ніч і, очевидно, зайшли не туди, куди їм треба було.
Граф Орлов-Денисов з козаками (самий незначний загін з усіх інших) один потрапив на своє місце і в свій час. Загін цей зупинився біля краю узлісся, на стежці з села Стромилове в Дмитрівське.
Перед зорею графа Орлова, що задрімав, розбудили. Привели перебіжчика з французького табору. Це був польський унтер-офіцер корпусу Понятовського. Унтер-офіцер цей по-польськи пояснив, що він перейшов тому, що його образили по службі, що йому давно б пора бути офіцером, що він хоробріший всіх і тому кинув їх і хоче їх покарати. Він говорив, що Мюрат ночує за милю від них і що, якщо йому дадуть сто чоловік конвою, він живцем візьме його. Граф Орлов-Денисов порадився з своїми товаришами. Пропозиція була надто принадна, щоб відмовитися. Всі викликалися їхати, всі радили спробувати. Після багатьох суперечок і міркувань генерал-майор Греков з двома козацькими полками зважився їхати з унтер-офіцером.
— Ну пам'ятай же, — сказав граф Орлов-Денисов унтер-офіцера, відпускаючи його, — в разі ти збрехав, я тебе велю повісити, як собаку, а правда — сто червінців.
Унтер-офіцер з рішучим виглядом не відповідав на ці слова, сів верхи і поїхав з Грековим, що швидко зібрався. Вони зникли в лісі. Граф Орлов, щулячись від свіжості ранку, який починав світитися, схвильований тим, що їм затіяно на свою відповідальність, провівши Грекова, вийшов з лісу і став оглядати ворожий табір, який оманливе виднівся тепер в світлі розпочатого ранку і догораючих багать. Праворуч від графа Орлова-Денисова, по відкритому схилу, повинні були показатися наші колони. Граф Орлов дивився туди; але незважаючи на те, що здалеку вони були б помітні, колон цих не було видно. У французькому таборі, як здалося графу Орлову-Денисову, і особливо за словами його дуже пильного ад'ютанта, починали ворушитися.
— Ах, справді, пізно, — сказав граф Орлов, подивившись на табір. Йому раптом, як це часто буває, після того як людини, якій ми повіримо, немає більше перед очима, йому раптом зовсім ясно і очевидно стало, що унтер-офіцер цей обманщик, що він набрехав і тільки зіпсує всю справу атаки відсутністю цих двох полків, які він заведе бог знає куди. Чи можна з такої маси військ вихопити головнокомандувача?
— Далебі, він бреше, цей шельма, — сказав граф.
— Можна повернути, — сказав один з свити, який відчув так само, як і граф Орлов-Денисов, недовіру до підприємства, коли подивився на табір.
— А? Справді? .. як ви думаєте, чи залишити? Чи ні?
— Накажете повернути?
— Вертай, вертай! — раптом рішуче сказав граф Орлов, дивлячись на годинник, — пізно буде, зовсім видно.
І ад'ютант поскакав лісом за Грековим. Коли Греков повернувся, граф Орлов-Денисов, схвильований і цієї скасованої спробою, і марним очікуванням піхотних колон, які все не показувалися, і близькістю ворога (всі люди його загону відчували те саме), вирішив наступати.
Пошепки скомандував він: "Сідай!" Розподілилися, перехрестилися ...
— З Богом!
"Урааааа!" — зашуміло по лісі, і, одна сотня за одною, як з мішка висипаючись, полетіли весело козаки з своїми дротиками напереваги, через струмок до табору.
Один відчайдушний, переляканий крик першого француза, що побачив козаків — і все, що було в таборі, неодягнене, спросоння кинуло гармати, рушниці, коней і побігло куди попало.
Якщо б козаки переслідували французів, не звертаючи уваги на те, що було позаду і навколо них, вони взяли б і Мюрата, і все, що тут було. Начальники і хотіли цього. Але не можна було зрушити з місця козаків, коли вони дісталися до здобичі і полонених. Команди ніхто не слухав. Взято було відразу тисяча п'ятсот чоловік полонених, тридцять вісім гармат, прапори і, що найважливіше для козаків, коні, сідла, ковдри і різні предмети. З усім цим треба було обійтися, прибрати до рук полонених, гармати, поділити здобич, покричати, навіть побитися між собою: всім цим зайнялися козаки.
Французи, які не переслідувані більше, стали потроху отямились, зібралися командами і почали стріляти. Орлов-Денисов очікував все колони і не наступав далі.
Тим часом по диспозиції: "перша колона йде" [ "die erste Colonne marschiert" (нім.)] і т. д., піхотні війська колон, що запізнилися, якими командував Бенигсен і керував Толь, виступили як слід і, як завжди буває, прийшли кудись, але тільки не туди, куди їм було призначено. Як і завжди буває, люди, що вийшли весело, стали зупинятися; почулося невдоволення, свідомість плутанини, рушили кудись назад. Проскакав, ад'ютанти і генерали кричали, сердилися, сварилися, говорили, що зовсім не туди і запізнилися, когось лаяли і т. д., і нарешті, всі махнули рукою і пішли тільки з тим, щоб йти куди-небудь. "Куди-небудь та прийдемо!" І дійсно, прийшли, але не туди, а деякі туди, але спізнилися так, що прийшли без будь-якої користі, тільки для того, щоб в них стріляли. Толь, який в цій битві грав роль Вейротера в Аустерлицькому, старанно скакав з місця на місце і всюди знаходив все навиворіт. Так він наскакав на корпус Багговута в лісі, коли вже було зовсім світло, а корпус цей давно вже повинен був бути там, з Орловим-Денисовим. Схвильований, засмучений невдачею і вважаючи, що хто-небудь винен в цьому, Толь під'їхав до корпусного командира і строго став докоряти йому, кажучи, що за це розстріляти слід. Багговут, старий, бойовий, спокійний генерал, теж змучений усіма зупинками, плутаниною, протиріччями, на подив усіх, абсолютно противно своєму характеру, оскаженів і наговорив неприємних речей Толю.
— Я уроків приймати ні від кого не хочу, а вмирати з своїми солдатами вмію не гірше іншого, — сказав він і з однієї дивізією пішов вперед.
Вийшовши на поле під французькі постріли, схвильований і хоробрий Багговут, не тямлячи того, корисний або марний його вступ у справу тепер, і з однієї дивізією, пішов прямо і повів свої війська під постріли. Небезпека, ядра, кулі були те саме, що потрібно йому було в його гнівному настрої. Одна з перших куль вбила його, такі кулі вбили багатьох солдатів. І дивізія його постояла деякий час без користі під вогнем.
Глава 7
Тим часом з фронту інша колона мала напасти на французів, але при цій колоні був Кутузов. Він знав добре, що нічого, крім плутанини, не вийде з цієї проти його волі розпочатого битви, і, наскільки то було в його владі, утримував війська. Він не рухався.
Кутузов мовчки їхав на своїй сіренької конячці, ліниво відповідаючи на пропозиції атакувати.
— У вас все на язику атакувати, а не бачите, що ми не вміємо робити складних маневрів, — сказав він Милорадовичу, який просився вперед.
— Не вміли вранці взяти живцем Мюрата і прийти вчасно на місце: тепер нічого робити! — відповідав він іншому.
Коли Кутузову доповіли, що в тилу французів, де, за повідомленнями козаків, перш нікого не було, тепер було два батальйони поляків, він покосився назад на Єрмолова (він з ним не говорив ще з учорашнього дня).
— Ось просять наступу, пропонують різні проекти, а трохи приступиш до справи, нічого не готово, і попереджений ворог проводить свої заходи.
Єрмолов примружив очі і злегка посміхнувся, почувши ці слова. Він зрозумів, що для нього гроза пройшла і що Кутузов обмежиться цим натяком.
— Це він на мій рахунок бавиться, — тихо сказав Єрмолов, штовхнувши коліном Раєвського, що стояв біля нього.
Незабаром після цього Єрмолов висунувся вперед до Кутузову і шанобливо доповів:
— Час не втрачено, ваша світлість, ворог не пішов. Якщо накажете наступати? А то гвардія і диму не побачить.
Кутузов нічого не сказав, але коли йому донесли, що війська Мюрата відступають, він наказав наступ; але через кожні сто кроків зупинявся на три чверті години.
Вся битва складалася тільки в тому, що зробили козаки Орлова-Денисова; інші війська лише марно втратили кілька сотень людей.
Внаслідок цієї битви Кутузов отримав алмазний знак, Бенигсен теж алмази і сто тисяч рублів, інші, за чинами відповідно, отримали теж багато приємного, і після цієї битви зроблені ще нові переміщення в штабі.
"Ось як у нас завжди робиться, все навиворіт!" — говорили після Тарутинської битви російські офіцери і генерали, — точно так само, як і кажуть тепер, даючи відчувати, що хтось там дурний робить так, навпаки, а ми б не так зробили. Але люди, що говорять так, або не знають справи, про яке говорять, або навмисне обманюють себе. Будь-як зіткнення — Тарутинське, Бородінське, Аустерлицьке — всяке відбувається не так, як припускали його розпорядники.