(Він наголосив на слові "випадкового".) Що ж до мене, то я не збираюсь ні про що доповідати. Самі вирішуйте, що вам робити.
Я дивлюся на Стайна. Його очі під важкими повіками зблискують. Цілком очевидно, що "козацька варта" перевищила свої повноваження. З нашого боку Джес теж не мав рації. Старий Стайн щойно уклав із супротивником компромісну угоду. Без зайвих слів. Він намагається врятувати долю наших майбутніх прогулянок і впіймати вартових у пастку мовчазної змови.
Дівчата не зронюють жодного слова. Одна тому, що страждає від болю, а друга — тому, що збита з пантелику, принаймні так я гадаю. Але через кілька тижнів я зміню свою думку про Джекі.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
У медпункті замку зчиняється метушня. Лікаря Рільке, якого через його негарну, мавпоподібну зовнішність ЧО називають доктором Хайдом , тут немає, фельдшера також. Вони належать до С, отож сьогодні роз'їхалися в різні кінці Сполучених Штатів до своїх родин. Коли Джесперсен і я принесли на руках Пуссі, управитель, містер Берроу, аж розгубився, я навіть сказав би, що його охопила тривога.
Це високий широкоплечий чоловік, хоча й досить кволий. Череватий, з брезклим, олійного відтінку обличчям, круглими очима й хирлявими руками. Його коліна за кожним кроком чомусь погойдуються, і складається враження, ніби він підстрибує над землею. Маківка, на якій не лишилося жодної волосини, блищить від поту. Я певен, ця його неприваблива зовнішність анітрохи не пов'язана з посвяченням у скопці, бо я бачив у кабінеті на стіні фотографію молодого містера Берроу, що стискає на грудях згорнутий у трубку університетський диплом: він уже тоді був такий.
А втім, не слід упадати в оману: містерові Берроу притаманні зовсім несподівані якості. Він добрий управитель, послужливий бюрократ. Мене зачаровує його плазування перед Гільдою Гельсінгфорс. Коли містер Берроу розмовляє з нею по телефону, мені щоразу здається, що він ось-ось простелеться їй до ніг, мов підстилка. Одначе за цією м'якою зовнішністю приховується нелюдська суворість. Він мовби гумовий робот. Але із залізними нутрощами.
Щойно я переступаю поріг медпункту, як мені стає все ясно. Оскільки лікаря Рільке на місці нема, до найближчого міста двісті кілометрів, а вправляти вивихнуту руку треба негайно, то зараз я це зроблю з допомогою місіс Берроу, яка спершу зробить кілька рентгенівських знімків ліктя. Я ж бо знаю, що вона працює в Рільке асистенткою-рентгенологом.
Та що я сказав! Я ж не маю права й словом прохопитися про те, щоб покласти Пуссі на операційний стіл. Вона мусить задовольнитися звичайним стільцем. Я повинен забути про будь-які зручності! Тим часом містер і місіс Берроу пошепки, але різко сперечаються між собою, і містер Берроу відверто заявляє Джесперсенові, що тому нема чого тут стовбичити. Джесперсен блідне від гніву й одразу мовчки виходить, грюкнувши дверима.
Мене теж бере гнів.
— Я також можу піти звідси, — сухо кажу я, — і залишити хвору з вивихнутим ліктем. Ви за все відповідатимете самі.
— Докторе Мартінеллі, — каже містер Берроу, повертаючись до мене обвислим черевцем і міряючи мене круглими очима, — ви повинні зрозуміти, що ваша допомога, з огляду на ваше особливе становище в Блувіллі, ставить перед нами, з адміністративного погляду, делікатну проблему.
У містера Берроу і голос особливий — солодкуватий, але з нотками погрози, що нагадують сталеві кульки, які перекочуються в олії.
— Ви хочете сказати, що оскільки я належу до ЧО, то не маю права лікувати людей?
— Саме так! — відповідає містер Берроу. — Саме це я й хотів вам сказати!
— Якщо бути відвертим, то я нічого не розумію.
— Все дуже просто, — каже містер Берроу. — Згідно з укладеною з нами угодою, ви — дослідник, а не лікар.
— Але ж виникла потреба в невідкладній допомозі! І мій обов'язок лікаря — цю допомогу подати. Це просто недопустимо, щоб потерпіла й далі сиділа на стільці і ніхто про неї не дбав.
— Докторе Мартінеллі, — править своєї Берроу, — річ не тільки в угоді. Річ і у вашому особливому, як я вже сказав, становищі... Потерпіть, будь ласка, кілька хвилин, дайте мені з'ясувати одне питання, яке стосується тільки мене.
Останню фразу містер Берроу виголосив навдивовижу ввічливо. Зате слова "ваше особливе становище" він повторив з такою бридкою і невдоволеною гримасою, ніби те, що чоловік зберіг свої статеві органи, — страшний гріх. Після цього управитель відвернувся від мене й знов заходився сперечатись із місіс Берроу.
Я не повинен упадати в оману: мене зневажили. І хто! Я дивлюся на Пуссі: дівчина дуже бліда, обличчя перекривлене, а коли я втуплююся в неї, вона заплющує очі. Спасибі їй. Спасибі й місіс Берроу, що, відколи я зайшов до медпункту, жодного разу не глянула на мене. Я відходжу від цієї трійки бевзів і самотньо стою біля вікна. Я весь тремчу від німого гніву й намагаюсь осягнути все його безсилля.
Водночас я нашорошую вуха. Подружжя Берроу і далі пошепки сперечається. Якщо я не помиляюся, містер Берроу хоче відвезти Пуссі до міста, а місіс Берроу вважає, що лікоть слід вправити негайно, хай навіть "брудними" руками. Мабуть, вона таки переважить. Це доказ того, що жінки мають неабиякий вплив навіть на С. Містер Берроу бере трубку й благоговійним голосом розмовляє, як я здогадуюся, з Гільдою Гельсінгфорс. А мені уявляється така картина: містер Берроу лежить на черевці й лиже своїй господині п'яти.
— Можете діяти, докторе Мартінеллі, — пихато каже містер Берроу і кладе трубку.
Цей слимак завжди викликатиме в мене подив. Я питаю себе, як йому вдається так швидко змінювати свою личину: щойно був слинько слиньком — і раптом стільки пихи!
Я обертаюсь до нього й сухо кажу:
— За умови, що місіс Берроу допоможе мені.
— Ну звісно, лікарю, — каже, не чекаючи рішення свого чоловіка, місіс Берроу, але на мене й далі не дивиться.
Я прошу її роздягти Пуссі, а сам стягую з дівчини чоботи. Коли я роззуваю її праву ногу, вона скрикує. Я оглядаю ногу: незначне розтягнення зв'язок. Потім я мию руки, а місіс Берроу розпорює Пуссі лівий рукав уніформи. Це забирає кілька хвилин. Повертаючись до дівчини й витираючи на ходу руки, я помічаю, що місіс Берроу виконує свою роботу дуже вміло, вона мені справді подобається. Ця жінка зустрічає своє сорокаріччя в розквіті сил. Вона низенька на зріст, але пухкенька й міцна, її ноги твердо стоять на землі, а кругла голова надійно посаджена на кремезних плечах. Чорнявка з коротко постриженим волоссям, могутньою щелепою, здатною пережувати й залізо, і жвавими, іскристими очима. Від неї пашить здоров'ям, холоднокровністю й розважливим спокоєм. Коли дивишся на неї, мимоволі спадає на думку, що її серце битиметься до ста років. Місіс Берроу постійно їздить верхи, ніколи не п'є снотворного, і сім'яники не завдають їй клопоту. Я ладен заприсягтися, що їй чужі всілякі комплекси, неврози й тривоги, вона крокує по життю з високо піднесеною головою, весела, активна й щедра поруч із цим бездушним і липким чудовиськом, якого — хто знає, — може, й любить.
Під уніформою в Пуссі вовняна сорочка без комірця, рукави якої закачати не можна. Я допомагаю місіс Берроу скинути з Пуссі сорочку. З'являються настовбурчені дівочі перса (ліфчика в Пуссі нема), і поки місіс Берроу підкочує до нас рентгенівський апарат, я, потупивши очі, спокійно милуюся ними.
Раптом я відчуваю, що за спиною в мене хтось стоїть. Я обертаюсь і бачу містера Берроу. Мене охоплює безглузде почуття — почуття ревнощів.
— Містере Берроу, — кажу я люб'язно, — дозвольте нагадати вам, що ви не маєте ніякого права бути присутнім при медичній операції.
— Я дістав вказівку бути тут, — відказує містер Берроу, який почув у моїх словах тільки офіційну суть, тому й відповів на них під таким самим кутом зору.
Я знизую плечима й знічено кажу:
— Зрештою, тут нема нічого особливого.
Містер Берроу хоче різко відрубати мені, але йому бракує злості, і він банально відповідає:
— Ну що ви, навпаки, тут усе особливе.
Мені здалося, що на вустах у місіс Берроу промайнула ледь помітна усмішка.
Рентгенівські знімки мене заспокоюють. Нема ні перелому, ні тріщини в кістці. Звичайний вивих: плечова кістка навіть не вискочила із суглобної впадини. Я ставлю її на місце. Пуссі скрикує й мало не непритомніє. Містера Берроу хтось викликає по зовнішньому телефону, і він покидає медпункт. А місіс Берроу, що стоїть біля мене, підводить голову, дивиться мені у вічі й усміхається.
Я не хотів би, щоб цей її погляд і усмішку хтось сприйняв хибно. Вони не провокаційні, навіть якщо приховують у собі той небайдужий еротичний заряд, який майже невинно переходить від жінки до чоловіка у ділових, позбавлених таємних думок, взаєминах або, скоріше, таких, коли таємні думки прагнуть пробитися на поверхню й визріти у певний намір. Тож місіс Берроу дивиться на мене й усміхається, скажімо, із симпатією, щиро й співчутливо. І я з удячності за такий несподіваний подарунок одразу теж усміхаюсь їй і розчулено дивлюся на неї, за що вона дякує мені, кліпаючи віями, й одвертає голову.
Все це тривало не більше, ніж півсекунди. Коли Пуссі розплющила очі, то вже нічого не побачила. Місіс Берроу знову стала зовсім іншою; вона перетворилася на камінь, а Пуссі — на бетон, бо нічого мені не сказала й не подякувала. Вона навіть не подивилася в мій бік, коли я, натерши й перев'язавши їй щиколотку та побажавши якнайшвидше одужати, рушив з медпункту. Щоправда, Пуссі, мабуть, не забувала, що впала саме через мене.
Коли я спускаюся сходами замку, згадуючи усмішку місіс Берроу, в мене, як у християнина з "Подорожі пілігрима" , з'являється бажання "зробити три невеличкі стрибки, щоб виразити так свою радість".
Досі мої взаємини з дружинами блувіллських колег були нормальні. І все ж таки я відчував, яке низьке з суспільного погляду моє становище, хоч з погляду професійного воно досить високе. Сьогодні я вибрався зі свого гетто. О, звичайно, це нічого не змінить, це тільки сплеск радості. Я не маю ні найменшого наміру — та й ніяких шансів — перекидати місточок до місіс Берроу. Але її потайний погляд лишиться для мене неоцінним скарбом, я пам'ятатиму його й дорожитиму ним. У цьому погляді я знову знайшов те порозуміння між чоловіком і жінкою, яке колись було в моєму житті щоденним щастям.
Тепер я краще розумію ситуацію в Блувіллі.