— Джесові дванадцять років, а тобі — дванадцять з половиною.
— Ну що ти, Стайне! — відповідаю я. — Дівчатами можна цікавитись навіть у шістдесят років.
— Тільки не цими.
— Вони тобі не дуже вродливі?
— Мені начхати на їхню вроду!
Джесперсен, щоб краще бачити Стайна, якого я застую, схиляється над передньою лукою сідла й спирається на шию коня.
— Що тобі, Стайне, в них не до вподоби?
Помовчавши з хвилину, Стайн цідить крізь зуби:
— Надто вже вони справжні ґої.
Джесперсен вирячує на Стайна свої блакитні очі.
— Що ти хочеш цим сказати?
— Ну, вони високі, біляві й зухвалі...
Джесперсен сміється.
— Який расизм, Стайне! Я ж бо теж високий і білявий.
— Це зовсім інша річ, — сумовито каже Стайн, утупившись перед себе. — Ці дівчата викликають у мене спогади. Я вже бачив такі пики й погляди.
Гаразд. Я все розумію. Але це не підстава псувати Джесперсенові настрій. До того ж Стайн сам собі перечить: ще вчора він докоряв мені в тому, що я надміру драматизую обставини, а сьогодні драматизує їх ще більше за мене. Я звертаю увагу на ще одну суперечність, бо вона просто смішна.
— Стайне, ти підходиш до гоїв з різними оцінками. Колись ти обізвав мене ґоєм, бо я був "м'якотілим". А тепер для тебе гой — мерзотник. Тож давай з'ясуємо, хто ж такий гой — м'якотіла людина чи нестерпний тип?
— І те, і те, — відповідає Стайн, не моргнувши оком.
Джесперсен сміється. Ми замовкаємо, і я чую в тиші розмірений тупіт копит на розгрузлому путівці. Ця хвилина мені вкарбовується в пам'ять: травневий день, сонце, чиє проміння цідиться крізь ялинове гілля, яскраво-зелена трава на узбіччі і, незважаючи на весняну пору, ледь відчутна суха прохолода. Стайн у тісній куртці на хутрі й насунутому на очі тірольському капелюсі має трохи вайлуватий вигляд. Я в своєму пуловері зі згорнутим коміром милуюся Джесом у самій картатій сорочці, широко розстебнутій на м'язистих грудях (щоправда, вона вовняна). Позад нас за тридцять метрів їдуть з карабінами за плечима дві охоронниці — як каже Джес, наша "козацька варта".
Ця хвилина мені вкарбовується в пам'ять тому, що подальші події розгортаються надзвичайно швидко й зовсім несподівано.
За метрів сто попереду путівець роздвоюється. Правий повертає різко на північ, а лівий, вигнувшись дугою, спершу стелеться на захід, а потім — на південний захід. Саме ним ми завжди і їдемо. Він знову приводить нас до Блувілла.
— Ральфе, — каже Джесперсен, — пам'ятаєш Фростового вірша "Дорога, якою ми не ходили"?
— Еге ж. Колись я знав його напам'ять.
— Я також.
— Чому ми ніколи не звертаємо на правий путівець? — питає Джес, обернувшись до Стайна.
— Бо звертати на нього заборонено, — бурчить Стайн, і слово "заборонено" звучить англійською в його вустах з тією ж приреченістю, з якою звучить "verboten" німецькою.
— Хто ж це заборонив? — доскіпується Джес. — Я не бачу ніякого напису.
— "Козацька варта", — відповідає Стайн.
— Вони мені про це не казали.
— Зате мені казали. Півроку тому. І доручили мені сказати, тобто переказати це вам.
— Як сумно... — зітхає Джесперсен. — Перед нами дорога, якою ми ніколи не пройдемо. — І вигляд у нього справді сумний. Потім він додає: — А якщо в кінці тієї дороги є якась дівчина? Справжня, з посмішкою на вустах.
Стайн знизує плечима. Я мовчу. Я думаю про те, що опинитися такому тридцятирічному молодикові, як Джесперсен, за колючим дротом із жінками, котрі хтозна-чому його ненавидять, — річ, певно, вельми прикра. Ми їдемо лівим путівцем, але Джесперсен раптом круто повертає коня, їде назад і ось уже скаче по правому путівцю.
— Ти схибнувся! — кричить Стайн, зупинивши свого коня. — Туди їхати заборонено!
— Я звертаю на дорогу, якою ми не ходили! — кричить Джесперсен і пускає коня учвал; його сорочка у велику червоно-голубу клітину вилискує на сонці.
Я кидаю йому навздогін:
— Джесе! Вернися! Не роби дурниць!
Повітря розтинає пронизливий свист. Це Пуссі. Вона примчала до нас із блідим від гніву обличчям, випередивши на багато метрів Джекі. Знову лунає свист. Джес не обертається. І раптом Пуссі, — я навіть очам своїм не вірю, — зупиняє свого мерина, кидає віжки на загривок, хапає карабін і прикладає його до плеча.
Я кричу:
— Не стріляйте!
Я не встигаю зважити все як слід. Мої ноги діють швидше за думку, підострожуючи Чучку й кидаючи її на мерина Пуссі. Той, злякавшись, різко повертається, лунає постріл, я чую, як у повітрі свистить куля, і бачу, як ноги Пуссі вислизають зі стремен, а сама вона падає, випускаючи з рук зброю.
Зляканий мерин з вибриком відбігає від Чучки, зупиняється на двадцять метрів нижче й починає скубти на узбіччі траву. Я насилу стримую Чучку і, борючись із нею, сам не знаю що кричу. Стайн також кричить, і Джес, нарешті примчавши до нас, накидається на Джекі:
— Це ви стріляли в мене!
Джекі, злякавшись, вихоплює тремтячою рукою револьвер і наставляє його на Джеса. Я кричу йому:
— Ні, не вона, то стріляла Пуссі!
Джеса рятує те, що коні тепер задкують на вузькій дорозі, бо Чучка кусається й хвицається, відганяючи їх від себе. Ми всі розгублено гарцюємо на місці й сердито лаємося. Дивно, що жоден кінь не зачепив копитом Пуссі, яка, страшенно бліда, й далі сидить на землі, схопившись лівою рукою за правий лікоть і перелякано скривившись.
Саме ця її поза й вираз на обличчі повертають мені холоднокровність. Спрацьовує давній рефлекс: я знову стаю лікарем. Спішившись, я прив'язую Чучку до низької гілки, щоб вона не могла більше кусатись і щоб заспокоїлась решта коней. Підходжу до Пуссі. Отже, їй теж властиве почуття страху. На щастя, вона не може дотягтися лівою рукою до свого револьвера й робить спробу дістати його правицею, але несамовито зойкає і, знову скривившись, кусає губи. Проте Пуссі не непритомніє й кричить мені:
— Не торкайтесь мене!
— Не кажіть дурниць! — відповідаю я, уклякаючи навколішки біля неї. — Я лікар. Покажіть свій лікоть.
Я чую, як позад мене Стайн докоряє Джекі, що вже сховала револьвер у кобуру, й Джесові. Я беру руку Пуссі, якою вона тримається за свою шию, і легенько, через рукав уніформи обмацую лікоть. Мабуть, вона просто його вивихнула, але треба буде просвітити руку рентгеном, щоб цей висновок підтвердити чи спростувати. А оскільки Пуссі не може встати, то я припускаю, що вона, либонь, вивихнула ще й ногу. Я підводжу очі на свою пацієнтку. Пуссі теж дивиться на мене. Дивний у неї погляд: сповнений страху і огиди водночас. Він розчаровує мене. Навіть у собаки в таких випадках очі світяться вдячністю.
Я підводжусь і йду до Джекі. Сварка зі Стайном її заспокоїла. А може, похилий вік і сивий чуб Стайна? Чи мовчання Джеса? Чи те, що я не задушив і не зґвалтував Пуссі, як цього слід було б сподіватися?
Коли я підходжу до Джекі, вона, тамуючи гнів, звертається до Джеса:
— І не кажіть, ніби ви не знали, що їздити тією дорогою заборонено. Вам сказав про це професор Стайнмеєр. Я сама чула!
Я перезираюсь із Стайном. Вона чула нас за тридцять метрів? Власними вухами чи за допомогою однієї з отих проклятущих іграшок, призначених для шпигування на відстані? То ось нащо, крім усього іншого, ця "козацька варта"! Я занепокоєно згадую свої прогулянки, але не знаходжу нічого підозрілого, крім отих грубих жартів з приводу Пуссі. Мабуть, вона сприйняла їх за чисту монету, тому так і ненавидить нас.
Джекі перехоплює наші погляди, здогадується, що припустилась помилки , й червоніє, від чого анітрохи не поганішає. Це висока гарна дівчина з ясним, з правильними рисами — в стилі героїнь фільмів Інгріда Бергмана — обличчям, і вона зовсім не людиноненависна, хоч саме на таку думку наводять її черстві очі й холодна мовчазність. Джекі дозволила ворогові захопити її у відкритому бою, розмовляє з ним і дивиться на нього. Стайн зав'язує з нею типову суперечку: чи ми дослідники, чи військовополонені? Ви супроводжуєте нас, щоб охороняти чи стріляти в нас? Джекі намагається виправдатись, розгублюється й водночас утрачає контроль над ситуацією.
Коли я підходжу до неї, щоб поговорити про Пуссі, то зауважую, що вона дивиться на мене без будь-якої злоби. Мої очі опиняються на рівні її коліна, і в цю мить мені зовсім недоречно спадає на думку, що я не проти неупереджено погладити її, хоч у такому ділі навряд чи можна бути неупередженим. Мабуть, мені чужа та особлива ненависть, про яку говорила в своїй проповіді Рут Джеттісон.
— Треба повертатись додому, — кажу я. — Пуссі вивихнула руку, її треба негайно вправити. Зараз ми з Джесом посадимо її на коня. Сподіваюсь, вона зможе триматися на ньому. Ви зі Стайном їхатимете обабіч неї й пильнуватимете, щоб вона не впала. А ми з Джесом поїдемо попереду.
— Гаразд, — каже Джекі.
Впіймати мерина виявилось нелегко, а ще важче було посадити на нього Пуссі. Та коли ми це зробили, Стайн підкликав мене й сказав:
— Ральфе, будь ласка, знайдіть мого капелюха. Ви ж знаєте, як важко мені буде знову сісти на цю шкапу, якщо я спішуся.
Я шукаю тірольський капелюх і заразом знаходжу карабін Пуссі, про який розгублена "козацька варта" геть забула. Я підбираю карабін і, тримаючи його за ствол, з усмішкою простягаю Джекі; вона зніяковіло бере його. Слід було б зауважити Пуссі, що я врятував її від військового трибуналу, але робити це я не маю бажання. Права нога в неї випадає із стремена, зігнута права рука лежить на животі, а пальцями Пуссі притримується за уніформу. Пуссі дуже бліда, і навряд чи їй буде приємно трястися на мерині всі п'ять або й шість кілометрів дороги.
— Мій капелюх, — нагадує Стайн.
А ось і він. Я неуважливо подаю його Стайну, і той раптом червоніє. Всі обертаються до нього, крім Пуссі, яка, сидячи в сідлі, не може собі цього дозволити. Стайн розмахує своїм тірольським капелюхом. З обох боків подовжньої складки на верхівці капелюха видніють дві дірки: то його прошила сліпа куля Пуссі.
Стайн підганяє свою кобилу до Пуссі й мовчки, але гнівно показує їй, що вона наробила. Пуссі мовчить, докладаючи чималих зусиль, щоб не знепритомніти. Стайн так само швидко, як і скипів, заспокоюється. Потім, розвернувши Мірту, стає поряд із Джекі й суворим голосом каже:
— Я вважаю, що ви повинні мовчати про цей інцидент — окрім падіння Пуссі, яке залишило свої сліди, і випадкового пострілу.