Коли сьогодні читаєш "Нью-Йорк таймс" або "Вашингтон пост", то мимоволі думаєш, що якийсь лихий дух вихолостив і їх. Кожному відомо, як колись преса маніпулювала фактами з життя господаря — хоч би хто ним був — Білого дому. Та часи змінилися. В газетах, що тепер надходять до нас дедалі рідше, я знаходжу лише підсолоджені й осоружні похвали на адресу Сари Бедфорд та її життєпис у фотографіях, що робить із неї взірець чесноти для недільної школи.
У мене опускаються руки. Адже ще не так давно, п'ять-шість років тому, Сара Бедфорд заявила про себе через засоби масової інформації, прогулюючись на 14-й вулиці Вашингтона на чолі двох десятків подруг. Разом із ними Сара розмахувала плакатами, на яких можна було прочитати: "Ми — лесбіянки. То й що?"
Мене приголомшував не сам цей плакат. Я не бачу вагомих підстав переслідувати гомосексуалістів та лесбіянок, що так довго і нібито з добрим наміром робилося в нашій країні. Мені не до вподоби благоговійний і єлейний тон, яким тепер говорять про Сару, так наче вона враз стала богородицею — тільки без немовляти.
Про події, що відбуваються за межами ранчо, я дізнаюся не з газет, більшість номерів яких осідають у блувіллській цензурі, а від Аніти.
Коли пошесть зачепила й персонал конгресу, Сара Бедфорд домоглася прийняття закону, що його назвали "Законом про заступниць"; він передбачає, що кожен конгресмен чи сенатор повинен мати обрану з числа жінок заступницю, котра у разі його смерті автоматично посідає його місце в конгресі чи в сенаті. На жаль, зацікавлені особи самі змінили закон, унісши в нього поправку, яка позбавляє цю процедуру її демократичного характеру: сенатори й конгресмени надали собі право самим добирати для себе заступниць і пропонувати їхні кандидатури виборцям для голосування. Основна ідея поправки полягає в тому, щоб зберегти кількісне співвідношення між двома великими партіями: тож демократи пропонували в заступниці демократок, а республіканці — республіканок.
Було й гірше. Оскільки отриманий конгресменом від виборців мандат — це своєрідна вотчина, яку родина не хоче випускати із своїх рук, то більшість законодавців обирали собі в заступниці власних дружин. Може, вони вважали, що в такий спосіб, сказати б, виживуть навіть у разі своєї смерті. Одначе цей розрахунок виявився невдалим, бо вдови, число яких дедалі зростало і які помалу захоплювали конгрес, були погано підготовлені політично, не могли навіть висидіти на засіданнях і гадали, що головний їхній обов'язок — одержувати платню від федеральних властей за те, що засідають у конгресі. І все ж вони забезпечили президентові, принаймні попервах, більшість покірних голосів.
Саме вдови, які на той час посіли більше половини місць у палаті представників, проголосували із заплющеними очима за закон про засоби масової інформації, що викликав розпачливий гамір серед уцілілих конгресменів-чоловіків. Одначе всі зусилля й досвідчених політиків виявилися марними. Вони не помилилися, вбачаючи в "Законі про безпеку" — так назвала його Сара Бедфорд — злочинне порушення конституції Сполучених Штатів і свободи преси. Та вдови розцінили цю рішучу опозицію як виступ проти статі президента й зневажили її.
У законі йшлося про те, що кожен орган інформації, який опублікує новий факт чи коментар до нього, здатний посіяти паніку, порушити порядок або деморалізувати населення, — визначення досить розпливчасте й загальне, тому під цей закон може підпасти будь-яка стаття в газеті, — буде тимчасово або остаточно закрите й покаране штрафом у сумі від десяти тисяч до п'ятдесяти тисяч доларів.
Цей закон, що його почали застосовувати негайно і якнайсуворіше, мав у короткий час привести до придушення свободи слова. Адже внаслідок економічної розрухи засоби масової інформації, позбавлені реклами, вже й так дихали на ладан. Зокрема, щоденні газети, які з дня на день утрачали передплатників, переважно чоловіків, під загрозою зникнути зовсім не могли ризикувати й наражатися на подвійне покарання — тимчасове закриття й величезний штраф. Отож вони скорялися досі й самовихолощувались.
Сара Бедфорд досягла такої могутності, якої не досягав у Білому домі жоден її попередник, бо майже диктаторську владу, яку надає президентові конституція, досі відчутно стримували засоби масової інформації, громадська думка й конгрес. На жаль, тепер законодавчий орган перетворився на зібрання, що тільки й твердило: "так". Громадська думка, травмована стількома смертями, ні на що не реагувала, а загнуздана преса мусила мовчати. Вистачило двох законів "Закону про заступниць" і "Закону про безпеку", — щоб задушити демократію.
Отож усе, що діється в Блувіллі, — це, мабуть, жорстоке віддзеркалення тиранії, яка запанувала за його межами. Якщо це й справді так, то є чого впасти в розпач. Бо коли одного дня пошесті буде покладено край чи вона припиниться сама, ЧО, вибравшись із Блувілла, не знайдуть свободи й за його дротом.
У неділю пополудні, поки Дейв плаває в басейні, Джесперсен, Стайн і я з дозволу адміністрації прогулюємося верхи за першою огорожею на володіннях ранчо. Коні належать ранчо, одначе ми за них платимо і навіть досить дорого. Хоч як це дивно, але верхова їзда для нас — не привілей. Я здогадуюся, Гільда Гельсінгфорс зацікавлена підтримувати в нас добру фізичну форму, щоб у лабораторіях віддача від нас була якнайвища.
Єдина незручність на цих прогулянках у тому, що нас невідступно супроводжують дві озброєні вершниці з числа жіночої міліції, щоразу ті самі. З настанням весни в них змінилася уніформа: за винятком чорних чобіт, тепер вони — за плечем карабін, на поясі револьвер — з ніг до голови вдягнені в мундир кольору нафти. Однак вираз обличчя лишився той самий: крижані губи міцно стулені. Нарешті, ми взнали їхні імена чи, правильніше сказати, прізвиська, якими вони називають одна одну. Обидві біляві, і вищу, хоч вони обидві високі, Звати Джекі, а нижчу, яка своїми очима, посадженими аж біля скронь, скидається на кота, — Пуссі. Молодому й неодруженому Джесперсену та й мені (я ж бо так рідко бачуся з Анітою) вони здаються гарненькими. Навіть їхні мундири не відштовхують. А особливо нам важко змиритися з думкою, що ці такі молоді й привабливі жінки — все ж таки наші вороги, навіть коли ми, зустрівшись із їхніми немилосердними поглядами, одразу ж потуплюємо очі.
Коли ми виїздимо верхи за першу огорожу з колючого дроту, Джекі й Пуссі їдуть поперед нас, називають наші прізвища й здають наші особисті жетони вартовій під сторожовою вишкою. Вартова, майже щоразу інша, пильно оглядає нас, мовби хоче запам'ятати наші такі ненависні їй риси. Нарешті пропускає нас, називаючи наші прізвища й матрикулярні номери: доктор Джесперсен — 235, професор Стайнмеєр — 226, доктор Мартінеллі — 472.
Як бачите, вона не забуває ні наших титулів, ні відтінків, що їх різнять. Коли ми повертаємося, кожен по черзі називає своє прізвище та матрикулярний номер і, не злазячи з коня й не спиняючись, отримує жетон. Я щоразу помічаю, що вартова намагається не торкатись наших рук.
Коли ми проминаємо сторожову вишку, Джекі й Пуссі супроводять нас за метрів двадцять-тридцять позаду, але маршрут прогулянки ми обираємо самі. Ми серйозно сперечаємось між собою, обговорюючи його, бо тільки в цьому ще й маємо трохи свободи. Але вибір наш ні разу не змінюється: спершу ми якийсь час їдемо клусом і чвалом по рівнині, а тоді звертаємо на північ — до гірських путівців.
Ці лісові путівці, які петляють між пишними ялинами, такі широкі, що ними проїде й вантажна машина. Тож ми маємо змогу всі троє скакати поряд, пліч-о-пліч, не боячись кінських вибриків, якщо тільки моя кобила йтиме посередині.
Кличка в неї Чучка. Жоден кінь у Блувіллі не дозволить собі зневажливо поводитися з Чучкою, і я не знаю, чим можна пояснити цю її владність, як не крутим норовом, адже кобила низька (метр п'ятдесят п'ять у загривку) і, звісно ж, набагато легша за великих коней, яких тероризує.
Як тільки стежка починає підійматися вгору, ми переходимо на ступу. Саме тепер Джесперсен, Стайн і я маємо змогу погомоніти. Тобто Стайн здебільшого слухає нас, бо запальний і трохи дивакуватий (дарма що чудовий хімік) молодий Джесперсен без угаву говорить про Джекі та Пуссі, а я заперечую йому. Стайн сидить на кобилі Мірті, вилазить він на неї з неабиякими труднощами, насуплює брови, щось бурчить, підводить плечі, надуває губи й раз у раз із злобливим виглядом поправляє свій невеличкий тірольський капелюх.
Перегодя я обертаюсь до Стайна й намагаюся втягти його в розмову.
— А що ти, Стайне, думаєш про це?
— В мене цих проблем нема, — каже Стайн, насупившись. — Я одружений.
Джесперсен регоче. Бачити в нашому становищі таку безтурботну веселість — справжнє задоволення. Мені подобається вислів "сміятися на все горло", хоч він, правда, й безглуздий — адже сміються не стільки горлом, скільки вустами. Але саме ця безглуздість робить дивною радість такого молодика, повного Сил і запалу, як Джесперсен із його блакитними очима, ясним обличчям і білявим, майже білим чубом. Сміючись, він нахиляється над передньою лукою сідла й випростовується, широкоплечий, з юнацьким струнким станом, не повним, але м'язистим животом, увесь у полоні дитячої веселості. Я знаю, чому йому смішно. Мені пригадуються різкий виступ Муч проти Рут Джеттісон минулої неділі, особливо її остання фраза. Коли ми залишаємося самі, Джесперсен повторює ту фразу багато разів — вона здається йому смішною. Він дуже наївний і навіть не уявляє собі, що подружжя в такому віці, як Стайн і Муч, уже не кохаються.
— Я теж одружений, — відповідаю я, обертаючись до Стайна, — але якщо моя дружина так рідко приїздитиме сюди й далі, то переді мною постане проблема.
Джесперсен знову сміється й каже:
— У такому разі попереджаю тебе: я беру собі Джекі!
Це щось схоже на солодку дитячу мрію: подумки володіти чимось зовсім недоступним. Але я добрий товариш і приєднуюся до гри, бо вона, хоч у ній і є щось дитяче, сказати правду, дає втіху й мені.
— Я вибрав би Пуссі, — кажу я. — В неї чарівне личко, а сама вона лукава й зрадлива. Дякую тобі, мене цілком задовольнить і Пуссі. В уніформі чи й без.
— Ви розумово відсталі чоловіки, — сердито каже Стайн.