Той підняв випущену Деніном рушницю і почав заганяти в неї набої.
— Що ти збираєшся робити? — скрикнула вона, швидко підводячись.
Ганс не відповів, натомість Едіт побачила, як він скинув рушницю до плеча. Швидко вхопившись за ствол, вона різко відвела його вгору.
Він спробував висмикнути рушницю, але вона ступила крок уперед і притиснулася до нього.
— Гансе, Гансе! Прокинься! — скрикнула Едіт. — Припини це божевілля!
— Він убив Дачі і Гаркі! — відповів чоловік. — І зараз я уб'ю його.
— Але так не можна, — заперечила вона. — Треба дотримуватися закону.
Ганс презирливо пхикнув, висловивши таким чином свою невіру в силу закону в цих краях, і холоднокровно й вперто повторив:
— Він убив Дачі і Гаркі.
Довго вона з ним сперечалася, але ця суперечка мала однобокий характер, бо Ганс обмежився тим, що знову й знову повторював один і той самий аргумент: "Він убив Дачі і Гаркі". Але Едіт нікуди було подітися від отриманого в дитинстві виховання та від поклику крові своїх нащадків. Вона успадкувала від них повагу до закону, тому в її розумінні правильна поведінка і полягала саме в дотриманні закону. Іншого праведного шляху в цій ситуації вона собі просто не уявляла. Для неї намагання Ганса взяти закон у свої власні руки було так само невиправдним, як і те, що скоїв Денін. Від двох зол добра не вийде, наполягала вона, і тому існував лише один спосіб покарання убивці — законний спосіб, визначений суспільством. Нарешті Ганс піддався на її умовляння.
— Гаразд, — погодився він. — Нехай буде по-твоєму. Але ось подивишся — завтра або післязавтра він уб'є тебе і мене.
Едіт похитала головою і простягла руку, щоб узяти рушницю. Ганс уже був віддав її, але потім завагався.
— Краще дай я уб'ю його, — благально сказав він.
Але Едіт знову похитала головою, і Ганс почав був віддавати рушницю, як двері розчинилися, і на порозі, не постукавши, з'явився індіанець. Не зморгнувши й оком, непроханий гість окинув поглядом картину, що йому відкрилася. Індіанцю вистачило одного побіжного погляду, щоб умістити у своїй свідомості мертвих і живих. На його обличчі не відбилося не лише подиву, а й звичайної цікавості. Для нього мертвого тіла Гаркі просто не існувало.
— Сильний вітер, — зауважив індіанець замість привітання. — Все добре? Дуже добре?
Ганс, і досі стискаючи рушницю, не мав ані найменшого сумніву, що скалічені трупи індіанець відніс на його рахунок. Він із благанням поглянув на дружину.
— Доброго ранку, Негуче, — сказала вона з явним зусиллям у голосі. — Ні, не дуже добре. Дуже погано. Велике лихо.
— Тоді піду, до побачення, дуже поспішати, — мовив індіанець і без найменшої ознаки поспіху, обережно обійшовши калюжу крові на підлозі, відчинив двері й вийшов.
Чоловік і дружина поглянули одне на одного.
— Він думає, що то ми скоїли, — вжахнувся Ганс. — Що то скоїв я.
Якусь мить Едіт мовчала. А потім заговорила — стисло і по-діловому:
— Байдуже, що він думає. То буде потім. А наразі нам треба викопати дві могили. Але спочатку слід зв'язати Деніна, щоб він не втік.
Ганс відмовився торкатися убивці, й Едіт сама зв'язала його — ноги й руки. Після цього вони з Гансом вийшли надвір у сніг. Земля була такою мерзлою, що не піддавалася ударам кайла. Тоді вони зібрали дров, розчистили ділянку від снігу і на замерзлій поверхні розклали багаття. Воно горіло годину, і після цього земля розтанула на кілька дюймів углиб. Ганс та Едіт вигребли лопатами розталу багнюку і знову розклали багаття. Їхнє просування в глиб землі тривало зі швидкістю кількох дюймів на годину.
Це була тяжка й нестерпна праця. Через заметіль, що лютувала довкола, вогнище горіло мляво, а вітер пронизував їхню одіж і пробирав до кісток. Вони мало говорили, бо не давав вітер. Окрім спантеличених розмірковувань над мотивами вчинку Деніна, вони здебільшого мовчали, пригнічені жахом недавньої трагедії. О першій дня Ганс, поглянувши на хижку, оголосив, що він зголоднів.
— Ні, не зараз, Гансе, — запротестувала Едіт. — Після того, що сталося, я не можу отак просто піти в хижку і приготувати їжу.
О другій годині Ганс запропонував піти разом з нею; але вона знову втримала його, і о четвертій дві могили були готові. Вони були мілкі, десь два фути завглибшки, але для свого призначення цілком придатні. Настала ніч. Ганс узяв санчата, і двох загиблих чоловіків потягли крізь темряву і бурю до їхньої крижаної усипальниці. Похоронна процесія була чим завгодно, але не пишно-церемоніальним видовищем. Сани вгрузали в глибокий сніг, і тягнути їх було важко. З учорашнього дня чоловік та дружина нічого не їли й ослабли від нервової напруги та фізичного виснаження. Вони не мали сили встояти проти вітру, і часом його пориви збивали їх з ніг. Кілька разів сани перекидалися, і їм доводилося знову класти на них їхній моторошний вантаж. Остання сотня футів до могил пролягала по крутосхилу, і Гансу та Едіт довелося долати його на всіх чотирьох, як собакам, перетворивши руки на лапи і вгрузаючи ними у сніг. При цьому все одно важкі сани двічі стягували їх донизу, і вони ковзали по схилу й падали до підніжжя — і живі, і мертві, — утворюючи моторошне плетиво з тіл, саней та мотузок.
— Завтра я поставлю на могилах дошки з їхніми іменами, — сказав Ганс, коли могили нарешті закидали.
Едіт ридала. Кілька уривчастих і плутаних речень — ото було і все, на що вона спромоглася в плані поминальної служби, і чоловікові довелося ледь не нести її до хатини.
Тим часом Денін уже оклигав. Він катався сюди-туди по підлозі, марно намагаючись вивільнитися. Очима, що блищали лихоманковим вогнем, він спостерігав за Гансом та Едіт, але навіть не намагався заговорити. Ганс і досі не бажав торкатися убивці і похмуро дивився, як Едіт потягла його по підлозі до чоловічої спальні. Але хоч як вона старалася, їй не вдавалося підняти його з підлоги й покласти на ліжко.
— Краще дай я його застрелю — і проблем у нас більше не буде, — востаннє благально звернувся до неї Ганс.
Едіт знову похитала головою і нахилилася, щоб продовжити свої зусилля. На її подив, тіло убивці піднялося легко — то чоловік, скорившись її волі, прийшов на допомогу. Після цього вони заходилися вимивати і прибирати кухню. Але підлога все одно криком кричала про трагедію, і Гансу довелося зістругати заплямовану кров'ю поверхню, а щепки спалити в печі.
Минали дні. Скрізь панували темрява і тиша, переривані лише сніжними бурями та гуркотом прибою, бризки якого замерзали, падаючи на берег. Ганс корився найменшим вказівкам Едіт. Уся його дивовижна ініціативність зникла. З Деніном вона воліла поводитися по-своєму, і Ганс віддав ініціативу в її руки.
Убивця являв собою постійну загрозу. Увесь час існував ризик того, що він вивільниться зі своїх пут, тому його доводилося стерегти день і ніч. Чоловік або жінка завжди сиділи біля нього, тримаючи в руках заряджену рушницю. Спочатку Едіт запровадила восьмигодинне чергування, але безперервне напруження було надто великим, і згодом вони з Гансом почали мінятися через чотири години. Оскільки їм треба було спати, а чергування тривали і вночі, то увесь ранок теж витрачався на вартування Деніна. У них майже не лишалося часу на приготування їжі та заготівлю дров.
Після недоречного візиту Негука індіанці обходили хатину стороною. Едіт посилала Ганса до їхніх жител, щоб він умовив їх відправити Деніна на каное вздовж узбережжя до найближчого поселення білих людей, але ці відрядження були безрезультатними. Тоді Едіт пішла сама і поговорила з Негуком. Він був ватажком у невеличкому селі, мав гостре почуття відповідальності і в кількох словах пояснив свою політику.
— Це — лихо білих людей, а не сивашів, — сказав він. — Якщо мої люди допомагати вам, то це лихо стане і їхнім лихом. Коли лихо білих людей та лихо сивашів поєднаються, то вийде одне велике лихо — незбагненне і нескінченне. Лихо — це погано. Мої люди не чинитимуть зле. Навіщо їм допомагати вам? Щоб потрапити в халепу?
І повернулася Едіт Нельсон до своєї жахливої хатини з її чотиригодинними, безконечно змінюваними чергуваннями. Час від часу, коли наставала її черга сидіти біля полоненого із зарядженою рушницею, очі її злипалися і вона починала дрімати. І щоразу Едіт просиналася стрепенувшись, хапалася за зброю і відразу ж кидала погляд на Деніна. То явно були нервові потрясіння, і вони вкрай шкідливо на неї впливали. Її страх перед убивцею був таким великим, що навіть тоді, коли Едіт не спала, вона хапалася за рушницю щоразу, як той ворушився під ковдрою.
Ось-ось у неї мав статися нервовий зрив, і вона це знала. Спочатку з'явилося тремтіння очних яблук, і їй довелося часто заплющувати очі для полегшення. Трохи згодом почалося неконтрольоване посмикування повік. І все це посилювалося тим, що трагедія ніяк не йшла у неї з голови. Це жахіття нікуди не зникло і досі залишалося від неї не далі, аніж того ранку, коли непередбачене прокралося в їхню хатину і стало господарем становища. І під час своїх щоденних ритуалів з охорони вбивці їй Доводилося, зціпивши зуби, зусиллям волі контролювати свої тіло та душу.
На Ганса трагедія вплинула інакше. Його свідомістю міцно заволоділа та ідея, що він просто зобов'язаний убити Деніна. І кожного разу, коли він вартував зв'язаного вбивцю або просто перебував поруч із ним, Едіт огортав страх, що Ганс одного дня зробить ще один кривавий запис в історію їхньої хатини. Він завжди лаяв його останніми словами і поводився з ним грубо. Ганс намагався приховати свою манію вбивства і часто казав дружині: "Скоро ти сама захочеш, щоб я убив його, але тоді я не захочу його вбивати. Бо мені буде гидко". Але не раз, прослизаючи до кімнати, бачила вона, як двоє чоловіків злобно вирячувалися один на одного. Вони скидалися на двох тварин: на обличчі Ганса відбивалося палке бажання вбити, а Денін своїм виразом нагадував загнаного в кут щура. "Гансе, — скрикувала Едіт. — Прокинься!" І її чоловік сіпався, приходив до тями, а потім відчував розкаяння й сором.
Ось так Ганс став іще одним фактором у проблемі непередбаченого, яку мала вирішити Едіт Нельсон. Спочатку це просто було питання правильного поводження з Деніном, і це правильне поводження полягало, в її розумінні, у необхідності тримати його в полоні доти, поки він не потрапить до рук правоохоронців і не постане перед справедливим судом.