Теодоре, — обернулась вона до юного поета, — чого ж ви так мляво рушили з місця? Беріть розгін! Чи ваше натхнення скульгавіло?
В нагороду їй загримів сміх, і поет, спалахнувши, заховався в свою шкаралупку.
Тоді Ернестіна звернулась до чорнобородого:
— Ну-бо ви, Аароне. Теодор сьогодні не в формі. Давайте ви. Адже ж ви вмієте. Ну-бо, починайте: "Як влучно сказав Бергсон, із властивою йому вигостреністю філософської мови та широтою інтелектуального кругозору…"
Новий вибух реготу покотився за столом і заглушив і дальші її слова, і жартівливу відповідь чорнобородого.
— Нашим філософам сьогодні не пощастить завестися, — півголосом сказала Греймові Пола.
— Філософам? — перепитав він. — А хто вони такі? Вони ж не з вікенбержцями приїхали. Я вже нічого не второпаю.
— Та це… — Пола зам’ялась. — Вони живуть тут. Називають себе "лісовими птахами". Отаборились у лісі за кілька миль звідси і нічого не роблять, тільки читають та балакають. Можу закластися, що зараз у їхніх хатинах знайдеться півсотні найновіших, ще не занесених до каталога книжок із Дікової бібліотеки. Він їм дозволив нею користуватись, і ви можете застати їх там удень і вночі — виносять і приносять книжки та свіжі часописи цілими оберемками. Дік каже, що через них став власником найповнішої і найсучаснішої збірки філософської літератури на цілому Тихоокеанському узбережжі. І вони, так би мовити, перетравлюють цей матеріал для нього. Діка це дуже бавить, та й часу зберігає чимало. Адже він, знаєте, страшенно багато працює…
— Скільки я зрозумів, вони… Дік їх утримує? — спитав Грейм, з глибокою втіхою дивлячись прямо в її блакитні очі, що так прямо дивилися в очі йому.
Поки вона відповідала, він завважив легесенький, ледь помітний бронзовий полиск — може, просто від ламп — на її довгих темних віях, тоді мимохіть звів погляд на темні, тонко окреслені брови і переконався, що бронзовий полиск знати й там, а звівши очі ще вище, до високої зачіски, знов побачив уже виразний бронзовий відтінок у золотаво-каштановому волоссі. А усмішка, що раз у раз ожвавлювала її обличчя, блиск очей і зубів засліплювали його, проймали трепетом. То був не кволенький стриманий усміх, ні, Грейм бачив, що ця жінка всміхається радісно й щедро, вільно й природно виявляє в усмішці ціле своє єство, цілу душу, все, що живе в її прегарній голівці.
— Атож, — казала вона, — їм уже довіку не треба журитися шматком хліба. Дік вельми щедрий для таких людей, аж неподобно щедрий, бо ж він потурає їхньому неробству. Взагалі вам у нас багато що здаватиметься чудне, поки ви не обзвичаїтеся. Вони тут… ну, немов якісь спадкові додатки, чи відростки, чи що. Вони житимуть при нас, поки ми їх поховаємо — або вони нас. Час від часу котромусь із них забагнеться податись у мандри, як ото з котами буває. Тоді Дікові справді доводиться втратитись, щоб вернути його. Теренс, отой он — Теренс Макфейн — анархіст-епікуреєць, коли ви знаєте, що це означає… Він навіть блохи не вб’є. Я йому подарувала кішку — чистої перської породи, сиву, аж голубу, — то він ретельно виловлює на ній блохи, але обережно, щоб не покалічити, і саджає в пляшечку, а потім випускає в лісі, коли вирушить на цілий день спілкуватися з природою, знудившись людським товариством. Отож не далі як торік учепилась його одна химера: писемність. Рушив до Єгипту — звісно, без жодного цента в кишені — розшукати джерела писемності на її властивій батьківщині і в такий спосіб вивести формулу, що з’ясує всесвіт. Добувся волоцюгою до Денвера, а там устряв у якусь авантюру ІРС[107] — виступ за свободу слова чи щось таке. І Дікові довелось наймати адвокатів, платити штрафи й чого лишень не робити, щоб визволити його й вернути сюди.
А бородань — то Аарон Генкок. Він, як і Теренс, не хоче працювати. Він південець і каже, що в їхньому роді ніхто ніколи не працював і що на світі завжди було й буде досить дурних віслюків, яких і за вуха не відтягнеш від ярма. Того він і бороду носить. Уважає, що голитися — зайва робота, а отже — неморальне діло. Пригадую, як він у Мельбурні наскочив на нас із Діком, наче той засмаглий дикун з австралійських чагарів. Здається, він провадив там якісь свої дослідження — антропологічні, чи фольклористичні, чи ще які. Дік знався з ним ще раніше в Парижі й запевнив його, що як він приб’ється назад до Америки, то хліб і житло для нього завжди знайдеться. Отож він і тут.
— А поет? — спитав Грейм, потай радий, що вона муситиме говорити ще якийсь час, а він могтиме спостерігати швидкі спалахи усмішки на її лиці.
— О, це Тео, — Теодор Мелкен; а втім, ми звемо його Лео. Він також не хоче працювати. Він з давнього каліфорнійського роду, і його рідня страшенно багага. Але вона зреклась його, а він її, ще як йому було п’ятнадцять років. Вони кажуть, що він божевільний, а він — що від них хто завгодно збожеволіє. Він справді пише досить цікаві вірші… коли взагалі пише; але він воліє мріяти і жити в лісі з Теренсом і Аароном. Він навчав євреїв-імігрантів у Сан-Франціско, поки Теренс із Аароном визволили його — чи то взяли в полон, не знаю, як краще сказати. Він у нас уже два роки і навіть погладшав за цей час — навдивовижу, бо хоч Дік постачає їх харчами до безглуздя щедро, але вони радніші балакати, читати й мріяти, ніж варити їсти. Вони тільки й їдять по-справжньому, коли налетять до нас, як оце сьогодні.
— А індієць? Хто він?
— А це Дар Гаяль. Їхній гість. Вони втрьох запросили його, як Аарон спершу запросив Теренса, а потім вони вдвох з Теренсом запросили Лео. Дік каже, що згодом їх має прибитися до нас іще троє, і тоді він матиме власних "сім мудреців"[108] з мадронового гаю. Бо їхній лісовий табір, щоб ви знали, в мадроновому гаю. Там дуже гарне місце — глибокий яр, б’ють джерела… але докінчу вже про Дар Гаяля.
Він з отих революціонерів. Терся потроху по наших університетах, учився й у Франції, в Італії, у Швейцарії. Він політичний емігрант з Індії, і в нього аж дві великі мети життя: одна — нова синтетична система філософії, а друга — повстання проти британської тиранії в Індії. Він проповідує індивідуальний терор і бойові виступи мас. Через це йому заборонили видавати в Каліфорнії його газету "Кадар", чи "Бадар", чи щось подібне, — а самого мало не вислали з краю. Тому він і опинився тепер у нас і віддався цілком формулюванню своєї філософії.
Вони з Аароном страшенно гризуться — за філософські питання, звісно. Ну, я скінчила… — зітхнула Пола і враз загладила те зітхання своєю ясною усмішкою. — Вважайте, що ви з усіма знайомі. Ой, ще одне. Треба вас застерегти: коли вам трапиться зійтися з нашими мудрецями тісніше, надто в чоловічому колі, знайте, що Дар Гаяль зовсім непитущий; Тео Мелкен може романтично сп’яніти — і звичайно справді п’яніє — від одного коктейлю; Генкок великий знавець трунків; а Теренс зовсім не добирає в них смаку, питиме абищо, зате переп’є дев’яносто дев’ять чоловіків із ста, і коли вони вже лежатимуть під столом, він так само ясно й чітко тлумачитиме свій епікурейський анархізм.
За вечерею Грейм помітив ще одну річ. "Мудреці" називали Фореста просто Діком, однак до Поли неодмінно зверталися: "Місіс Форест", — хоча вона звала їх усіх на ім’я. І в цьому не було нічого неприродпого. Ці люди, що не поважали у світі майже нічого, не поважали навіть праці, зовсім несвідомо вбачали між собою й дружиною Діка Фореста якусь виразну межу, і їм навіть на думку не спадало називати її просто на ім’я. З таких ознак Грейм дуже швидко переконався, що Пола у своїй поведінці вміє сполучати якнайщирішу демократичність із так само щирою вельможністю.
Те самісіньке він бачив і після вечері, коли всі перейшли до великої вітальні. Пола дозволяла собі що хотіла, проте наслідувати її не важився ніхто. Поки товариство порозсідалось, Полу видно й чути було скрізь, вона кипіла веселощами буйніше за всіх. Дзвінкий сміх її долинав то з тієї купки гостей, то з тієї, то з одного кутка, то з іншого. І той сміх чарував Грейма. Була в ньому якась особливо радісна нотка, на диво приємна, — такої він не чув ще ні в чиєму сміхові. Заслухавшись його, Грейм згубив нитку розмови з молодим містером Вомболдом — той доводив, що Каліфорнії потрібен не закон проти іміграції японців, а принаймі двісті тисяч японських кулі для роботи на фермах, щоб задушити в пуп’янку восьмигодинний робочий день для сільськогосподарських робітників. Молодий Вомболд, скільки Грейм зрозумів, був з діда-прадіда великий землевласник Вікенберзької округи і непомалу пишався, що не піддається новітній тенденції й не робиться поміщиком тільки з назви.
Від фортеп’яно, де круг Еді Мейсона збилися дівчата, долітала тріскуча джазова музика та уривки модних пісеньок. Теренс Макфейн з Аароном Гічкоком запально сперечалися про футуристичну музику. А Грейма вирятував від містера Вомболда з його японським питанням Дар Гаяль, устрявши до розмови із своїм гаслом "Азія для азіатів, а Каліфорнія для каліфорнійців".
Раптом через усю залу, підібравши сукню, прожогом перебігла Пола, а за нею гнався Дік. Він спіймав її, саме як вона пробувала вивернутись від нього поза Вомболдом та його співрозмовниками.
— Ох, капосна! — удавано насварив її Дік, а за мить уже разом з нею просив Дар Гаяля, щоб затанцював.
Урешті індієць дав себе умовити — облишив свою Азію та азіатів, ніби відмахуючись від них, зателіпав руками, задригав ногами і втяв химерну пародію на танго, яке оголосив "вибуховим апофеозом сучасного танцю".
— А тепер, Червона Хмаро, заспівай містерові Грейму свою "Пісню про жолудь", — наказала Дікові Пола.
Дік, що все обіймав дружину за стан і не відпускав, бо ще не завдав обіцяної кари, хмуро похитав головою.
— "Пісню про жолудь"! — гукнула Ернестіна від фортепяно, і Еді Мейсон та всі дівчата підхопили ту вимогу.
— Ну-бо, заспівай, Діку, — умовляла його Пола. — Адже містер Грейм єдиний з усіх нас ще не чув її.
Дік знову похитав головою.
— Ну, то "Пісню школярки".
— Я заспіваю йому Горянинову пісню, — відмовив Дік задирливо, із збиточним вогником в очах. Тоді затупав ногою, заіржав, вельми вдало наслідуючи Горянина, тріпнув уявною гривою і почав: — "Слухайте мене! Я Ерос! Я ступаю по горах…"
— "Пісню про жолудь", — ураз перебила його Пола зовсім спокійно, однак із сталевою ноткою в голосі.
Дік слухняно урвав "Пісню Горянина", хоч і труснув головою, мов норовистий лошак.
— У мене є нова пісня, — урочисто заявив він. — Про нас із тобою, Поло.