Гірська легенда
Гарун тікав прудкіш од лані,
Скоріш, ніж заєць від орла;
Тікав у страху з поля брані,
Де скрізь черкеська кров текла.
Уся рідня його завзята
За честь і волю там лягла,
І під п'ятою супостата
Лежать неприбрані тіла.
Їх очі дивляться з докором
На тих, що залишились жить.
Гарун обов'язок і сором
Забув, їх кинув – і біжить!
Сховався день; пливуть тумани,
І на долини, на кургани
Покров накинули густий.
Чорніє гір гряда висока,
І над пустелею пророка
Встав тихо місяць золотий.
Спітнілий, спраглий, жалюгідний, —
Бо всіх старанно обминав, —
Гарун між скель аул свій рідний
При світлі місяця впізнав.
Дійшов, не стрінувшись нікому,
Минув заслін сторожовий.
Із битви з руськими додому
Лиш він один прийшов живий.
Он сакля, змалечку знайома.
Горить вогонь, господар вдома.
Насмілившись, наскільки зміг,
Гарун ступив через поріг.
Селіма мав колись за друга,
Дивіться також
- Михайло Лермонтов — Затертий натовпом в строкатому вбранні...
- Михайло Лермонтов — Три пальми
- Михайло Лермонтов — Маскарад
- Ще 83 твори →
Його замучила недуга;
Один, він мовчки помирав…
"Аллах акбар! У час кривавий
Він ангелам звелів своїм
Оберігать тебе для слави!"
"Які звістки?" – спитав Селім,
Підвівши із зусиллям вії;
І зір обпік вогнем надії!..
Він тяжко сів, бо кров бійця
Знов розпалились в час кінця.
"Два дні ми бились у тіснині;
Поліг і батько, і брати,
А я сховався у пустині.
Мені вдалося обійти
Чужі дозори. Із ногами,
Що сходять кров'ю, між кущів
Я йшов незнаними стежками
Слідами вепрів і вовків.
Дозволь – у тебе перебуду.
Безглуздо згинуть не в бою.
Клянусь, що послугу твою
Я до могили не забуду!"
Йому вмираючий: "Дарма!
Знеславив ти своє імення.
Ні даху, ні благословення
Для боягуза тут нема!.."
І сорому, і муки повний,
Без гніву витерпів докір
І вийшов геть Гарун безмовний
На темний, непривітний двір.
Минаючи сусідню саклю,
На мить спинився він. Згадав,
Як тут чадру в руках тримав,
Слізьми гарячими просяклу.
І запорошене чоло
Немов цілунком обпекло.
Згадався погляд полум'яний,
І він подумав: "Я коханий;
Хай безгоміння скрізь нічне,
Вона, напевне, жде мене.
Вона себе не пошкодує…"
І хоче він зайти – та чує
Печальну пісню про війну
І став біліший за стіну:
"Небо горить,
Намет розпростерши,
А воїн уперше
На битву спішить.
Рушницю юнак заряджає,
А діва його проводжає:
Мій милий, сміліш,
Не піддайся пороку,
Назад ні півкроку,
Будь вірним пророку
Й аллахові лиш.
Хто зрадником буде,
Той вартий розправи.
Хто помсту забуде,
Загине без слави.
Дощі його ран не обмиють
І звірі кісток не зариють.
Небо горить,
Намет розпростерши,
А воїн уперше
На битву спішить".
Схиливши голову, поспішно
Гарун продовжує свій шлях,
Зітхає скрушно і невтішно,
Стирає сльози на очах.
Та ось і дім, що вітровії
Геть скособочили давно.
І знову сповнений надії,
Гарун постукав у вікно.
Напевне, там звучать молитви
За успіх, за життя його.
Чекає мати сина з битви,
Та не його лиш одного!
Гукає він до неї: "Мати!
Я твій Гарун, молодший син.
Старечі дні твої втішати
Я повернувсь!" – Один? – "Один!.."
— Де батько і брати? – "Убиті!
Пророк, що їх до бою вів,
У рай введе на тому світі".
— Помстився ти? – "Я не зумів…
Та я чимдуж крізь морок ночі
Побіг в ущелини свої,
Щоб матері потішить очі,
Щоб сльози витерти її…"
— Мовчи, гяуре! Ти, лукавий,
Не міг померти задля слави,
Тож геть іди, живи один.
Бо втікача у дім впустити
Це значило б – себе зганьбити.
Ти, боягуз, мені не син!.. –
У саклі стихло бурмотіння,
І все навкруг сповито сном.
Прокляття, стогони й моління
Лунали довго під вікном;
Нарешті муки обірвати
Кинджала сталь допомогла…
Побачила уранці мати…
І мовчки погляд відвела.
Втікач, між праведними гнаний
І непотрібний для небес,
Лежав там довго. Кров із рани
Злизав старий домашній пес.
Над трупом підлітки сварились
І спльовували з-за плеча.
В легендах вільності лишились
Ганьба й загибель втікача.
Cполохана душа в негоду
Погасла, як вогонь свічі.
А тінь його у горах сходу
Блукає й досі уночі.
Під вікнами уранці рано
Впустити просить до осель,
Та, вчувши строгий вірш корану,
Тікає під покров туману,
Як власник бігав від шабель.
Переклад Грязнова Олександра Андрійовича