– Вже тобі казала, що потихеньку з'їжджаю з глузду.
Закрившись у своїй кімнаті, Міна розстебнула комір плаття та дістала три ключики, що носила прикріпленими англійською шпилькою. Одним з ключів відкрила нижню шухляду шафи і витягнула невелику дерев'яну шкатулку. Відкрила її другим ключем. В середині була пачка листів на кольоровому папері, стягнута резинкою. Сховавши їх на грудях, поставила шкатулку на своє місце та закрила шухляду ключем. Після пішла у вбиральню та кинула листи вглиб ями.
– Ти була на месі? – спитала мати.
— Не змогла піти – втрутилась сліпа. – Я забула що буде страсна п'ятниця та випрала рукави для плаття вчора вечором.
– Вони ще вологі – пробурмотіла Міна.
– Їй прийшлось багато працювати у ці дні – підкреслила сліпа.
– Це сто п'ятдесят дюжин троянд, що я повинна здати до Пасхи – сказала Міна. Сонце палило зранку. Біля семи Міна встановила у залі своє виробництво штучних троянд: кошик, повний пелюсток і проволоки, ящик гофрованого паперу, ножиці — дві пари, моток ниток та банка клею. Одразу після цього підійшла Тринідад із своєю картонною коробкою у руці спитати, чому не прийшла на месу.
— Не було рукавів – пояснила Міна.
– Та будь-хто міг позичити їх тобі – здивувалась Тринідад. Вона пересунула стілець, щоб сісти поруч із кошиком пелюсток.
— Я вияснила все запізно — сказала Міна. Вона домайструвала троянду. Потім підтягнула кошик, щоб завити пелюстки ножицями. Тринідад поклала картонну коробку на підлогу і включилася у роботу. Міна глянула на коробку.
— Купила взуття? – спитала вона.
— Там дохлі миші, — сказала Тринідад.
Оскільки Тринідад була спецом у завивці пелюсток, Міна присвятила себе виготовленню дротяних стебел, закручених у зелений папір. Вони працювали мовчки, не помічаючи сонця, що поступово наповнювало залу, прикрашену ідилічними картинами та сімейними фотографіями. Закінчивши укручувати стеблинки, Міна повернулася до Тринідад обличчям, яке здавалося відчуженим. Тринідад перехрестилась із захоплюючою акуратністю, ледь рухаючи кінчиками пальців, ноги дуже близько одна від одної. Міна оглянула її чоловіче взуття. Тринідад уникаючи її погляду, не піднімаючи голови, просто потягнула ноги назад, і зовсім перервала роботу.
— Що сталося? — сказала вона. Міна схилилася до неї.
— Він поїхав, — сказав вона. Тринідад впустила ножиці на пелену.
– Не може бути.
— Він поїхав, — повторила Міна. Тринідад дивився на неї, не моргаючи. Вертикальна зморшка розділила її з'єднані брови. —А тепер? — спитала вона. Міна відповіла без тремтіння в голосі.
— Зараз, нічого.
Тринідад попрощалась біля десяти. Звільнившись від ваги своїх переживань, Міна затримала її на мить, щоб кинути мертвих мишей у туалет. Сліпа обрізала кущ троянди.
— Ти не знаєш, що я маю в цій коробці, — сказала Міна, коли проходила мимо. Вона зашурхотіла мишами. Сліпа прислухалась.
— Потряси знову, — сказала вона. Міна повторила рух, але сліпа жінка не змогла впізнати предмети, навіть прослухавши третій раз з вказівним пальцем, що спирався на мочку вуха.
— Це миші, що потрапили минулої ночі в мишоловки в храмі", — сказала Міна.
Повертаючись, вона пройшла сліпу жінку, не розмовляючи. Але сліпа пішла за нею. Коли вона дійшла до зали, Міна була одна біля закритого вікна, доробляючи штучні троянди.
— Міна, — сказала сліпа жінка. — Якщо ти хочеш бути щасливою, не зізнавайся з незнайомцями. Міна глянула на неї, не кажучи нічого. Сліпа сіла у крісло лицем до неї і намагалася включитись у роботу. Але Міна цьому завадила.
— Ти нервуєш, — сказала сліпа жінка.
— Через тебе, — сказала Міна.
— Чому ти не пішла на месу?
— Ти це знаєш краще за всіх.
— Якби це було з-за рукавів, ти б із дому не вийшла, — сказала сліпа жінка. По дорозі на тебе чекав хтось, він сказав щось для тебе дуже неприємне. Міна повела руками перед бабусиними очима, ніби витираючи невидимий келих.
– Ти віщунка, — сказала вона.
— Сьогодні вранці ти була в туалеті двічі, — сказала сліпа жінка. Ти ніколи не ходила більше одного разу. Міна продовжувала підправляти троянди. — Ти зможеш показати мені, що ти тримаєш у шухляді шафи? — спитала сліпа жінка. Не поспішаючи, Міна встромила троянду у віконну раму, вийняла з верху плаття три ключики і поклала їх у руку сліпої. Сама стиснула тій пальці в кулак.
— Іди подивись на власні очі, — промовила. Сліпа кінчиками пальців обмацала ключі.
— Мої очі не можуть бачити внизу, у глибині вигрібної ями. Міна підняла голову і відчула, що сліпа жінка наче знає, що на неї дивляться.
— Лізь у вічко туалету, якщо тебе так цікавлять мої речі, — сказала вона. Сліпа проігнорувала шпильку.
— Ти завжди пишеш у ліжку до світанку, — сказала вона.
— Ти сама вимикаєш світло, — сказала Міна.
— І тоді ти включаєш кишеньковий ліхтарик, — сказала сліпа жінка. По твоєму диханню можна сказати що щось пишеш. Мина зробила зусилля, щоб не перечити.
— Добре, — сказала вона, не піднімаючи голови. І якщо припустити так, що це дає зокрема?
— Нічого, — сказала сліпа жінка. Тільки це змусило тебе не піти до причастя страсної п'ятниці.
Міна згребла обома руками котушку ниток, ножиці та жменю недороблених стебел та троянд. Поклала все у кошик і глянула в лице сліпої.
— Ти хочеш, щоб я розповіла тобі, що я робила у туалеті? — спитала вона. Двоє були у напрузі, поки Міна не відповіла на власне запитання:
— Я пішла посцяти. Бабуся кинула три ключики в кошик.
— Це було б гарним приводом, — бурмотіла вона, прямуючи до кухні. — Ти б переконала мене, якби не перший раз у твоєму житті я почула, як ти говориш таку вульгарність.
Мати Міни йшла коридором у зворотному напрямку, несучі тернисті гілки.
-У чому справа?" — спитала вона.
— Я божевільна, — сказала сліпа жінка. Але, мабуть, вони не планують відправляти мене до притулку, поки я не почну кидатись камінням.
Похорони Мами Гранде
Послухайте, маловіри всіх мастей, достеменну історію Мами Гранде, абсолютної правительці королівства Макондо, яка була при владі рівно дев'яносто дві роки і віддала богу душу на останній вівторок минулого вересня. Послухайте історію Великої Мами, на похорони якої завітав з Ватикану сам Верховний Понтифік.
Тепер, коли її вірнопіддані, вражені до самого нутра, прийшли нарешті в себе; тепер, коли дударі з Сан-Хасінто, контрабандисти з Гуахіра, збирачі рису з Сину, повії з Гуакаамайяля, чаклуни з Сіерпе і збирачі бананів з Аракатаки схаменулися і натягнули москітні сітки в надії відіспатися після стількох безсонних ночей; тепер, коли відновили душевну рівновагу і взялися за державні справи всі, кому належить — президент Республіки, та й ті, кому трапилася нагода представляти земну владу і сили небесні на самих пишних похоронах в історії людства; тепер, коли душа і тіло Верховного Понтифіка піднеслися на небо, а по вулицях Макондо не пройти ні проїхати, — де там! — коли гори консервних банок, порожніх пляшок, недопалків, обгризених кісток і підсохлих купок, залишених всюди збіговиськом людей, які прибули на поховання — саме час приставити до воріт лавочку і, поки не нагрянули ті, хто пише історію, з почуттям та до ладу розповісти про події, що розбурхали всю країну.
Чотирнадцять тижнів тому, після довгої низки болісних ночей з п'явками, гірчичниками і припарками Мама Гранде, зломлена передсмертною гарячкою, розпорядилася перенести себе в улюблене плетене крісло — гойдалку, бо захотіла нарешті обнародувати останню волю. Сім надумала вона завершити земні свої діяння.
Ще на зорі порозумілася вона по всіх справах, що стосуються її душі, з падре Антоніо Ісабель і слідом за тим взялася обговорити справи, що стосуються її скринь, з прямими спадкоємцями — дев'ятьма племінниками і племінницями, що невідлучно стирчали біля її ліжка. Поблизу знаходився і бурмотів щось незрозуміле падре Антоніо Ісабель, якому було років сто без малого. Десять рослих чоловіків заздалегідь внесли старезного священника на другий поверх прямо в спальню Мами Гранде і порішили залишити його там, щоб не тягатися з ним туди-сюди в останні хвилини.
Старший племінник Никанор — здоровенний і похмурий чолов'яга в чоботях зі шпорами, в хакі, з довгоствольним револьвером тридцять восьмого калібру під сорочкою — відправився за нотаріусом. Більше двох тижнів ціпенів в напруженому очікуванні двоповерховий панський маєток, пропахлий медовою патокою і материнкою, де в напівтемних покоях тіснилися рундуки, скрині і всякий непотріб чотирьох поколінь, чиї кістки давно зітліли. У довгому коридорі з гаками по стінах, де ще недавно висіли свинячі туші і в загуслій задусі серпневих неділь сльозились кров'ю убиті олені, тепер на мішках з сіллю і робочому інструменті спали покотом втомлені пеони, готові по першому знаку сідлати коней і нести сумну звістку в усі боку безмежного Макондо.
У залі зібралася вся рідня Мами Гранде. Жінки, землисто-бліді від нічного неспання, недокрівні по поганої спадковості, були, як завжди, в жалобі, в одвічній, безпросвітній жалобі, бо в клані їх володарки небіжчики не переводилися.
Велика Мама з матріархальною непохитністю обнесла своє родове ім'я і свої багатства неприступною стіною, і, не виходячи за її межі, кузени одружилися на рідних тітках, дядьки на племінницях, брати на кузинах, щоб сформувати такий хитромудрий інцестуальний клубок спорідненості, що саме продовження роду стало порочним колом. Лише Магдалені, наймолодшій з племінниць, вдалося подолати огорожу. Вона благала падре Антоніо вигнати з неї нечисту силу, що насилає нічні кошмари, обстриглася наголо і відреклася від земних радощів і всілякої суєти в одному з новіціїв Апостольської префектури.
Однак племінники, — гідні мужі! — старанно користувалися правом першої ночі, де трапиться — в селищі, на хуторі, під кущем при дорозі, і наплодили за межами законних сімей цілу прірву незаконнонароджених нащадків, які жили серед челяді Мами Гранде, користуючись її заступництвом.
Близькість смерті розбурхувала людей. Голос вмираючої старої, яка звикла до пошани і покори, був не голосніше приглушених басів органчика в закритій кімнаті, але він докотився до найдальших куточків Макондо. Жодна людина не залишилась байдужою до цієї смерті. Ціле століття Велика Мама була як би центром тяжіння всього Макондо, точно так же, як два століття до неї — її брати, її батьки та батьки її батьків.
Саме королівство Макондо розрослося навколо їх великого роду.