Розкрила парасольку, засліплена сяйвом навислого серпня, і коли йшла по розпеченій та безлюдній вулиці у неї склалося враження, що спальні всіх будинків сильно і огортаючи видихали сморід мертвих птахів.
Це було в останні дні липня, і ніколи за час існування міста не було так жарко. Але його мешканці цього не усвідомлювали, вражені масовим падежем птахів. Хоча дивне явище серйозно не вплинуло на діяльність людей, бо більшість звернули увагу на це тільки на початку серпня. Один з більшості, яка довго не помічала мору, Антоніо Ісабель із вівтаря Пресвятого Таїнства Кастанеда і Монтеро, лагідний пастор парафії, якому вже було дев'яносто чотири роки і який стверджував, що тричі бачив диявола, та однак він бачив лише двох мертвих птахів, не надаючи цьому найменшого значення. Спочатку він знайшов птаха у вівторок у ризниці, після меси, і подумав, що він там оказався, бо його притягнув якийсь сусідський кіт. Інший був знайдений у середу в коридорі пасторського будинку. Падре випинав його кінчиком черевика на вулицю, думаючи: взагалі не повинно існувати котів.
Але в п'ятницю, прибувши на залізничний вокзал, він знайшов третю мертву птицю на сидінні, де збирався усістися. Це було як внутрішня блискавка, коли він схопив тушку за лапки, підняв її до рівня очей, перевернув, оглянув, і здивовано подумав: Карамба, це вже третій, що попався мені цього тижня. З того часу він поступово почав усвідомлювати, що відбувається в місті, але у дуже неточний спосіб, бо святий отець Антоніо Ізабель частково через вік і частково також тому, що він стверджував, що бачив диявола тричі (тому здавався людям трохи з'їхавши), його парафіяни вважали доброю людиною, спокійною і послужливою, але яка зазвичай заноситься у хмари.
Ну, зрозумів він що щось сталося з птахами, але навіть тоді він не повірив, що це так важливо, що заслуговує проповіді.
Він першим відчув сморід.
Відчув у п'ятницю вночі, коли стривожено прокинувся, бо мерзенний сморід перервав його легкий сон, але він не знав, чи відносити це до кошмару чи до нового і оригінального сатанинського ресурсу для порушення його сну. Він обнюхав все довкола і крутнувся в ліжку, думаючи, що цей досвід може бути корисним для проповіді. Це могла бути — подумав він, драматична проповідь про здатність сатани проникнути у душу людини через будь-яке із п'яти почуттів.
Коли наступного дня перед месою він прогулявся по паперті, то почув перший раз розмову про мертвих птахів. Він думав про проповідь, сатану і про гріхи, які можуть бути вчинені нюхом, коли він почув що нічний душок був від дохлих птахів, зібраних протягом тижня; і сформувалася у його голові заплутана мішанина євангельської профілактики, неприємних запахів та мертвих птахів Тож у неділю йому довелося імпровізувати щодо милосердя і благодійності, так що він сам не дуже зрозумів і назавжди забув співвідношення між дияволом і п'ятьма почуттями.
Однак десь на краєчку його думок це, мабуть, залишилося, зберігаючи дані переживання. Так ставалося завжди, не тільки у семінарії вже більше 70 років тому, але дуже особливим чином після того, як йому виповнилося 90 років. У семінарії, дуже ясним післяобіднім днем, коли сильна злива випала без буревію, він якраз читав уривок з твору Софокла мовою оригіналу. Коли щойно перестало дощити, він переглянув через вікно розкисле поле, вимитий і оновлений день, і зовсім забув про древньогрецький театр та класику, які він не розмежовував, а називав, загалом, "дідуганчики — попередники ". Одного дня без дощу, можливо, тридцять, сорок років потому, він перетнув бруковану площу міста, до якого він вирішив завітати, і без того, щоб пояснити це собі, він продекламував строфу Софокла, яку він читав у семінарії. Того ж тижня, він довго розмовляв про "дідуганчиків – попередників" з апостольським вікарієм, балакучим і чутливим старим, що захоплювався складними загадками для ерудитів, які той сказав, що винайшов, і це стало популярним через роки під назвою кросвордів.
Ця співбесіда дозволила йому одним махом відновити всю свою стару і щиру любов до грецької класики. На Різдво того року він отримав лист. А якби не було так що до того часу він вже здобув міцний престиж створіння з перебільшеною уявою, відважного щодо інтерпретацій і трохи божевільного у своїх проповідях, то ця нагода зробила б його єпископом.
Але його морально поховали в містечку задовго до війни 85 року, а в той час коли птахи почали гинути в спальнях, пройшли вже роки з тих пір як вони попросили єпархію замінити його молодшим священиком, особливо коли він сказав, що бачив диявола. Відтоді вони почали нехтувати ним, чого він не помітив у дуже зрозумілий спосіб, навіть якщо він все ще міг читати маленькі символи требника без окулярів.
Він завжди був людиною регулярних звичок. Невеликий, непоказний, з яскраво вираженими і твердими плечима; добродушні жести і заспокійливий голос були гідні для розмови, але занадто тихі для амвона. Перебував до часу обіду у своїй спальні, пускаючи ротом пузирі і лежачи на парусиновому кріслі, що складалось, без іншого одягу, як тільки довгі саржеві панталони штрипками обв'язані на щиколотка.
Він нічого не робив, окрім відслужував месу. Два рази на тиждень він сидів у сповідальній, але ніхто не сповідався роками. Він простодушно вірив, що його парафіяни втрачали віру через сучасні звичаї, отже вважав би дуже своєчасною подією, щоб побачити диявола в трьох випадках, хоча він знав, що люди, дуже мало зважають на його слова, усвідомлював, що був не дуже переконливий, коли говорив про ці події. Не було б для нього несподіванкою виявити, що він мертвий і не просто останні п'ять років, але також у ті надзвичайні моменти, коли він знайшов перших двох птахів. Однак, знайшовши третього, він визирнув трохи до життя, так що останніми днями він думав із помітною частотою про мертву птицю на сидінні станції.
Він жив за десять кроків від храму, в маленькому будинку, без дротяних решіток, з коридором на вулицю і двох кімнат, які служили кабінетом та спальнею. Вважав, в моменти коли ясність розуму покидала його, що можна досягти щастя на землі, лише коли не дуже спекотне, і ця ідея породила якесь збентеження у його душі. Йому подобалось блукати метафізичними стежками. Це він робив, коли сидів у коридорі щоранку із зачиненими дверима, з закритими очима та розслабленими м'язами. Однак він сам не здогадувався би, що вже три роки у моменти медитації абсолютно нічого не думав ні про що.
О дванадцятій годині хлопчик переходив коридор із підносом з чотирьох страв, які були одними і тими ж щодня: кістковий суп із шматочком маніоку, білий рис, тушковане м'ясо без цибулі, смажений банан або кукурудзяна булочка і трохи сочевиці, якої святий отець Антоніо Ісабель ніколи не пробував, лишаючи на тарілці.
Хлопчик ставив піднос з їжею поруч із кріслом, де лежав священник, але той не розплющував очей, поки знову не чув затихаючих кроків по коридору. Ось чому люди вірили, що падре дрімав перед обідом (що здавалося якоюсь аномалією), коли правда полягала в тому, що він навіть вночі не спав нормально.
На той час його звички розкладалися до примітивізму. Він обідав, не рухаючись зі свого полотняного крісла, не знімаючи їжу з підносу, не користуючись ні тарілкою ні виделкою, ні ножем, а просто тією ж ложкою, якою він їв суп. Далі він підводився,трохи змочував голову водою, одягав білу сутану і столу з великими квадратними латками, і прямував до станції залізниці, саме в той час, коли решта міста йшла спати сієсту. Кілька місяців він пробігав цим маршрутом, мимрячи молитву, яку він вигадав коли востаннє диявол з'явився перед ним.
Однієї суботи — через дев'ять днів після того, як почали падати мертві птахи – падре рушив на станцію, коли птах в агонії впав біля його ніг, саме перед будинком сеньйори Ребекки. Спалах прояснення вибухнув в його голові, і він зрозумів, що цього птаха на відміну від інших, можна було врятувати. Він взяв його в руки і постукав у двері сеньйори Ребекки, в той момент, коли вона розстебнула корсаж, щоб спати сієсту.
У своїй спальні вдова почула удари та інстинктивно підняла погляд на дротяні решітки. Жоден птах не проникав у цю кімнату протягом двох днів. Але мережа залишалася розламаною. Бо вона вважала марними витратами її ремонт до того часу, коли щезне вторгнення птахів, які тримали її з розладнаними нервами. Скрізь гул електричного вентилятора вона почула стукіт у двері і з роздратуванням згадала що Аргеніда дрімає в крайній спальні коридору. Їй навіть не прийшло в голову спитати себе, хто міг би її у ці години турбувати. Вона знову застебнула корсаж, штовхнула двері з дротяною сіткою та пішла прямо, засмучена довжиною коридору, перетнула кімнату, повну меблів та декоративних предметів, і перед тим, як відкрити двері побачила через металеву сітку, що там святий отець Антоніо Ізабель, зажурений, з тьмяними очами та птахом у руках, кажучи (до того, як вона відчинила двері):
"Якщо ми намочимо йому голову, а потім кладемо її під вентилятор, я впевнений, що він оживе". І відчиняючи двері, сеньйора Ребекка відчула що у неї з переляку закрутилось у голові.
Він не пробув у її домі більше п'яти хвилин. Сеньйора Ребекка вважала, що саме вона скоротила цю подію. Але насправді це був падре. Якби вдова була здатна міркувати у той момент, вона би зрозуміла, що священник, за тридцять років, що прожив у містечку, жодного разу не залишався більше п'яти хвилин у її домі. Йому здавалося, що в рясних реквізитах зали явно проявляється хтивий дух власниці, незважаючи на її спорідненість із єпископом, дуже віддалену, але визнану. Крім того, існувала легенда (або дійсна історія) про сім'ю сеньйори Ребекки, яка, певно, думав падре, ще не добралась до єпископського палацу; і тому полковник Ауреліано Буендіа, двоюрідний брат вдови, якось запевняв, що єпископ жодного разу не завітав у місто в новому столітті, щоб уникнути відвідування своєї родички.
Отже, якою б не була ця історія чи легенда, правда полягала в тому, що святий отець Антоніо Ісабель з вівтаря Благословенного Таїнства не почувався добре в тому будинку, єдина мешканка якого ніколи не виявляла милосердя і лише сповідалась раз на рік, але відповідаючи ухильно, коли він намагався вияснити щось конкретне щодо загадкової смерті її чоловіка Якщо він був там зараз, чекаючи, коли вона принесе склянку води побризкати вмираючого птаха, то це визначили обставини, які він від себе ніколи б не створив.
Поки вдова повернулася, священик, сидячи у розкішному різьбленому дерев'яному кріслі-качалці, відчував дивну вогкість цього будинку, у який не повернулась тиша з тих пір коли пролунав постріл, понад сорок років тому, і Хосе Аркадіо Буендіа, брат полковника, впав обличчя вниз у шумі пряжок та шпор на ще теплі гетри, які щойно зняв.
Коли місіс Ребекка знову заявилась до кімнати, то побачила отця Антоніо Ізабель сидячим в кріслі-гойдалці і з тою ж затуманеною аурою, якою він її налякав.
"Життя тварини, — сказав падре, — таке ж утішне для нашого Господа, як і життя людини.
Сказавши це, він не згадав Хосе Аркадіо Буендіа.