били його до себе. А втім, і принадам служниць він теж не міг опиратись.
Із його одягом була та сама історія. Смак він мав жахливий. Його костюми викликали в сестри просто-таки нудоту. Але він не міг переламати свого смаку, як і потягу до служниць.
Сестра при кожній нагоді, до кожної знаменної дати дарувала йому дібрані зі смаком краватки. І він, ідучи з дому, справді пов'язував їх. Але в передпокої, наче підбурюваний якимсь демоном, він запихав у кишеню ще ( одну краватку, і на сходах вона вже зухвало червоніла в нього на шиї.
Все це, безперечно, були .хворобливі явища. Він сам пояснював їх кишковим розладом. Ті напади невтримної хтивості нібито викликались утрудненим випорожненням.
Коксова сестра скільки її сили підтримувала брата в його трагічній боротьбі з самим собою. Проте, коли на нього "находило", він настільки втрачав самовладання, що сприймав сестрину допомогу як утручання в його особисті справи й різко відхиляв її.
І тому єдине, що вона могла зробити, коли доповіли про якусь міс Пічем,— це поратись у сусідній кімнаті і якомога гучніше кашляти.
Того вечора Кокс був у особливо небезпечному стані. Він цілий день боровся зі своїми пристрастями. І в такому настрої йому не лишалось нічого іншого, як показати Персикові свою колекцію фотографій, що складалася з зображень голих жінок у всіляких позах. Він зробив це під тим приводом, що нібито тільки-но одержав свіжу партію.
Персик, ледве глянувши на фотографії, вся спаленіла. Там були жахливі непристойності.
На письмовому столі, вкритому товстим склом, лежала велика золота брошка. Вона колись належала покійній Коксовій матері. Золота в, ній було дуже багато; посередині красувались три великі ясно-блакитні самоцвіти, досить дешеві. Видимо, Кокс успадкував свій смак головним чином від матері.
Дочитавши листа чи, може, просто вирішивши, що міс Пічем уже надивилась фотографій, він узяв із стола брошку, простяг дівчині й спитав, чи вона їй подобається.
— Непогана,— відмовила Поллі трохи здушеним голосом.
З*
67
— Вона може стати вашою,— сказав Кокс, дивлячись кудись у куток.
Поллі, звичайно, нічого не відповіла. Вона вже зовсім заспокоїлась і навіть ввічливо усміхнулась на його слова, немов сприйнявши їх як жарт. Йому довелось узяти себе в руки. Він уже подумав був, чи не провести її додому, але його сестрі тиша, що настала в сусідній кімнаті, здалась підозрілою. Вона ввійшла й повела розмову з Поллі.
Кокса трохи занепокоїли фотографії, що лежали перед гостею на столику, але Поллі, розмовляючи з міс Кокс, піби машинально перевернула їх лицем униз.
Вона, виявляється, дуже добре вміла поводитися з чоловіками, і ця дрібничка дуже сподобалась містерові Коксу. Він зразу відпустив Поллі, попросивши переказати батькові, що зайде до нього завтра.
Цей чоловік нічим не приваблював її, але розкішна брошка ніяк не йшла їй з думки. Уранці, принісши одноногому Джорджеві його сніданок — склянку молока,— вона похвалилася, що дістала в дарунок від одного літнього пана велику брошку, й пообіцяла коли-небудь показати її. І згодом вона не раз згадувала брошку, надто ввечері, перед сном.
Він признався, що, побачивши корабель "Прекрасна Анна", зовсім утратив самовладання. Це корито нікуди не годиться! Так, це правда, що він сам порекомендував їм фірму "Бруклі і Бруклі", але ж він зовсім не знав, що то за судна. Своєму приятелеві, статс-секретареві, цих плавучих домовин він навіть показати не може. Найстрашнішим здається йому те, що Товариство вже одержало завдаток і що морське міністерство розраховує на судна. Тепер Товариство, до якого він, дякувати богу, вже не належить, можуть звинуватити навіть у шахрайстві, оскільки відомо, що члени його оглядали судна, та й негативний висновок фахівця Байла не лишився таємницею.
Кокс натякнув, що він бачить єдиний порятунок: спробувати негайно купити інші, справді придатні судна. Заміну в контракті назв "Прекрасна. Анна", "Юний моряк" та "Оптиміст" на інші він, певна річ, може взяти на себе. Але цих кораблів його приятель, безперечно, не мав права купувати в Товариства.
Пічем сьогодні вже не здавався таким прибитим, як учора. Він, звичайно, знав, що не може бути рівним супротивником цій людині. Він був сильний, ба навіть страшний на зовсім іншій арені. Він залишив її. Підхоплений хвилею патріотизму, що залила всю країну, він устряв у нове для нього діло. І тепер він був нестрашний, мов крокодил на Трафальгарському майдані. І все ж, коли він нарешті пересвідчився, що має діло з тією самою людською підлотою, до нього якимсь дивним чином повернулися своєрідна впевненість і надія. Він принаймні знову перебував серед людей.
Пічем дивився на балакучого Кокса спокійно, майже холодно. Потім сказав лише, що, скільки йому відомЬ, інших суден тепер узагалі не можна знайти.
— Чому ж ні,— сказав спроквола Кокс.— От, наприклад, у Саутгемптоні є одне.
Пічем кивнув головою.
— За скільки ви мене випустите? — сухо спитав він.
Кокс удав, ніби не зрозумів, і Пічем більше не допитувався. Він уже збагнув, що містер Кокс затіяв якусь дуже велику аферу.
Кокс іще трохи помовчав, ходячи по крамниці й розглядаючи запорошені музичні інструменти, а потім сказав, що ремонтні роботи в доках треба провадити з подвоєною енергією. Під час офіційної передачі судна оглядатимуть, напевне, тільки поверхово, а тому треба принаймні зверху надати їм більш-менш пристойного вигляду.
Вже на порозі він кинув іще, що даступної середи йому доведеться в своїх справах поїхати до Саутгемптона.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Ах, кожен рад не злим, а добрим буть, Але ж хіба обставини дадуть!
Фінал першої вії "Копійчаної оперц] "Про нетривкість обставин людського життя"
Важливі наради
Хоч це знають не всі, а проте війни мають своїм наслідком, опріч піднесення національного духу, ще й досить значне пожвавлення комерції. Вони призводять до багатьох лих, але діловим людям звичайно на них нема чого нарікати.
Пічем, вступаючи до Товариства експлуатації транспортних суден, сподівався теж урвати шмат. Певну роль гіри цьому відіграло й те, що його дочка дійшла шлюбного віку і треба було подбати про посаг.
Несприятливий перебіг ділових операцій на незвичній для нього арені змусив Пічема провести цілий ряд дуже важливих нарад зі своїм управителем Бірі.
Мало не щодня сиділи вони в конторі, до якої вели з крамниці оббиті залізом двері: Пічем у жцлетці й своєму незмінному капелюсі — за письмовим столом, що стояв біля стіни якраз під високо прорізаним невеличким віконцем; а огрядний Бірі — в кутку, на хиткому залізному стільці.
Пічем сидів, поклавши на стіл руки, що стирчали з заяложених манжет, і не дивлячись на Бірі, який весь час жував недопалок сигари, певно, багато років тому підібраний десь у канаві.
— Бірі,— не раз казав у ці дні Пічем,— я незадоволе-ний вами. З одного боку, ви занадто брутальний, з другого — ви не вмієте видушувати з людей усе, що можна. З одного боку, люди скаржаться, що ви не досить чемні з ними, а з другого — прибутків немає. Ось, наприклад, швачки нарікають, що їм доводиться працювати понад норму, і водночас пошиття солдатських мундирів ніяк не посувається. А їх же там сидить цілих чотирнадцять душ, хоч мусило б з лишком вистачити дев'яти! Ви знаєте, що в мене не повинно бути понаднормових годин, але й зайвої дорогої робочої сили я не можу держати. Часи нині скрутні, дуже скрутні, Англія напружує сили в тяжкій боротьбі, підприємство не може витримати найменшого дефіциту, а ви розгосподарювались на всю губу! Коли ми збанкрутуємо, то всі, хто заробляє в нас шматок хліба, опиняться на вулиці. І це може статися щодня. Я чекаю ваших пропозицій.
—— А як я почну наводити економію, ви знову скажете, що я деру з людей шкуру,— вперто буркнув Бірі.
— А хіба неправда? Он недавно той новачок репетував так, що чути було за три двори. Куди це годиться!
— А що ж йому, рота подушкою заткнути, щоб задихнувся? Якої б ви тоді заспівали? Самі ж знаєте, що ніхто з них не здаватиме своєї норми, коли ми почнемо частувати їх сигарами та панькатися з ними. А новачкові ми всипали тільки на науку іншим. Ці жовторотьки взагалі стали розраховуватись дуже нерегулярно. Ми йому так і пояснили, що він постраждав за інших, а потім, щойно ви пішли, ми його відпустили по-доброму.
— Ну, хай там як, а мені вже остобісіло попереджувати вас, Бірі. Я такого більш не попущу. І прибуток від "солдатів" теж падає. Так ми погоримо, Бірі. Мені доведеться прикрити всю цю крамничку.
— Ваша правда, "солдати" вже не мають успіху, містере Пічем. Я сам перевіряв, на публіку це більше не впливає, тут нічого не вдієш. Я ж вам казав, що не треба встрявати в політику!
Пічем замислився. Він нерухомим поглядом дивився на ріжок запорошеного письмового столу; його непоказне обличчя раптом набрало значущого, поважного виразу.
— Все лихо в тому,— озвався він нарешті,— що ваші люди погано поінформовані. Надрукуйте в "Маслиновій гілці" дві-три змістовні статті про життя армії та про Південну Африку, і ваші "солдати" вже більш-менш орієнтуватимуться в ситуації.
В одному з підвалів Пічемової господи друкувалася власна газета—"Маслинова гілка", що виходила раз на тиждень і містила сімейну хроніку всіх парафій Лондона — повідомлення про похорони, весілля, хрестини. Вони були потрібні для жебраків, що ходили по домах. У газеті друкувались коротенькі історійки зворушливопГІшісту, біблійні сентенції; у кожному номері вміщували яку-не-будь логічну задачу.
— Крім того,— вів далі Пічем,— ми самі робимо дурницю за дурницею. Не треба посилати на роботу людей у формі, коли вже довгий час нема вістей із фронту. Це чистісінька помилка. Ось тепер той їхній Мафекінг обложено, і вся війна не може зрушити з мертвої точки, що свідчить зовсім не на користь армії. Люди з цілковитим правом кажуть собі: "Навіщо вони віддають свої руки та ноги, коли нічого цим не досягають?" Хто ж коли допомагав нездарам? А головне — люди не люблять, щоб їм нагадували про війну, коли та війна не переможна.