Оплески чутно було аж на вулиці!
Пес побіг туди, де стояв вепрячий мопед.
Він витяг з багажника свою дорожню сумку й валізу, сів біля мопеда, дістав з дорожньої сумки аркуш паперу й написав на ньому:
"Любий друже вепре,
віднині наші дороги розійшлися.
Але ти й надалі матимеш багато щастя.
Я вірю в це.
Твій друг пес".
Прив'язавши листа шнурком до керма мопеда, пес узяв у праву передню лапу дорожню сумку, а в ліву — валізу й пішов просто в ніч, насвистуючи свої дев'ять пісень. Йому зробилося весело-весело. Адже він не з найбільшою охотою став за приятеля кабанцеві!
Кілька днів потому, відпочиваючи в кав'ярні, пес прочитав у газеті:
Блискучий успіху театрі! "Принц шукає щастя" показано у новому трактуванні! Вистава стала набагато веселіша, а також коротша. Артист вепр із Божої ласки заживає в ній слави!"
Через тиждень пес побачив у кіоску газету, на першій сторінці якої красувалася велика фотографія. На ній був вепр і щока до щоки з вепром огрядна білява пані. Та, якій вепр беркицьнувся на коліна. У жінки на голові був віночок, вона всміхалася. Під фотографією стояв підпис:
"Розкішне весілля у вишуканому товаристві! Власниця ковбасної фабрики "Екстра і Кнак" сьогодні вийшла заміж за вепра-коміка з міського театру. Очевидно, це була любов з першого погляду. На жаль, вепр залишає театр і провадитиме відтепер справу дружини".
"Чудово! Ми й самі могли б цього доскочити!" — промурмотів пес, прочитавши таке. І помандрував далі, ще веселіше насвистуючи.
Розділ третій
ПЕС ІДЕ ДО ШКОЛИ
Декілька днів пес подорожував самотою. Коли-не-коли відповідав перехожим на люб'язне привітання або перекидався короткими словами з господарем кав'ярні, куди заходив підкріпитися. Той, кому недавня дружба з вепром коштувала неабиякого напруження сил, хотів спокою. Проте сумно псові не було, адже він багато розмовляв сам із собою. А щоб розмова ця виходила не дуже монотонною, він провадив її двома різними голосами. Глибоким грудним голосом ставив собі запитання. Високим голосом, що скидався на гавкання, сам собі відповідав. Він прагнув багато надивитися. Залюбки споглядав квіти, жуків і метеликів. Він називав це фотографуванням за допомогою мозку. Ввечері, лежачи на готельному ліжку, упорядковував фотографії в голові. Він уклав у мозку справжню фототеку від А до Я. Назви всіх квітів, жуків і метеликів, яких бачив, пес, на жаль, не знав. А книжок, з яких би міг про них довідатися, він не поклав до свого багажу. Усьому для нього невідомому давав нові назви. Одного жучка назвав Завзятим, іншого — Нечупарою. Якусь квітку назвав Руді, іншу — Білосніжкою. Двом метеликам дав назви Ранкова Зоря і Кругла Зірка. Але найбільше пес любив милуватися хмарами. Він розмістив їх у своїй фототеці під назвами Печаль, Мішок Сміху, М'яка Пелюшка, Прощавай і Я Ще Повернуся.
Якось теплої післяобідньої пори пес лежав дуже довго на лузі і фотографував мозком білі пір'ясті хмарки. Підвівся, коли сонце зникло за горизонтом. Від тривалого лежання він не міг випростати спину. "Невже простріл? — стурбовано запитав сам себе.— Минеться,— відповів сам собі — На лугах завжди вогкувато, і це шкодить спині старого пса!" "Чи не подбати мені хутенько про нічліг?" — запитав сам себе. "І якомога хутчіше,— відповів сам собі — 3 гострим болем у спині мерщій у м'якеньку постіль!" (Пес помилявся: з великим болем у спині слід лягати на тверду постіль, але він не дуже знався на медицині).
Пес вирушив на пошуки нічлігу. У першому готелі, до якого він зайшов, усі номери були заселені. У другому для нього були надто високі ціни. Третій готель був зачинений у зв'язку з реконструкцією. Споночіло, коли пес опинився біля четвертого готелю. Зітхнув з полегкістю, побачивши на дверях вивіску: "Номери вільні". Проте коли мав відчинити двері, назустріч йому вийшли огрядний чоловік і огрядна жінка. Огрядний чоловік почухав собі живіт, огрядна жінка почухала собі спину.
— Свинство та й годі! — вигукнула огрядна жінка до пса.
— Про це варто розповісти в газеті! — вигукнув огрядний чоловік до пса.
Вони розповіли псові, що в номерах повно бліх і блощиць. І показали йому свої покусані блощицями та блохами руки й ноги.
Пес подякував за цю осторогу й помандрував далі. Його спина дедалі дужче дерев'яніла. Він обкутав шаликом живота, адже вовна гріє, а тепло лікує простріл. Аж до півночі пес біг при місячному сяйві. Задерев'яніла спина, незважаючи на вовняний шалик, дошкуляла чимраз більше. Пес уже відчував і втому. Тому вирішив, що в найближчому селі, у першій хаті — хоч би хто там мешкав,— попроситься на нічліг.
"Це, звичайно, не найкраще рішення,— сказав пес сам собі,— але якщо я незабаром не ляжу в постіль, то відкину ноги. І нащо тоді мені моя спина!"
Першою хатою в найближчому селі виявилася школа. Пес обійшов її довкола, світячи ліхтариком у вікна. За двома вікнами були класні кімнати, за одним — туалетні раковини, за іншим стояв стіл зі стільцем біля нього. Але за жодним з вікон не було житлової кімнати з ліжком, у якому спав би шкільний сторож. Проте одне вікно, що з протилежного боку школи, було відчинене.
"Якщо в будинку ні душі живої,— мовив пес сам до себе і скочив у відчинене вікно,— тоді я ні в кого не питатиму дозволу на нічліг". Пес вирішив переночувати в кімнаті з письмовим столом, оскільки тут на підлозі лежав м'який килим. Він уклався спати під письмовим столом. Свою торбу він підмостив під голову замість подушки, а шаликом і плащем укрився.
Перше ніж заснути, він подумав: "Залазити до чужих будинків заборонено, тому я заберуся звідси на світанні. А то вчителі викличуть поліцію і я опинюся у в'язниці!"
Проте не так сталося, як гадалося. Пес проспав світання. Він прокинувся аж тоді, коли неймовірно гучно задзеленчав дзвоник. Це був шкільний дзвоник, що сповістив про початок уроків. Спершу пес оговтався від страху, що паралізував йому кожну клітину, потім обережно виглянув зі своєї схованки під письмовим столом. Він побачив, що двері кімнати відчинені. У коридорі скупчилося багато дітей, які оточили ведмедя. Один з них запитав ведмедя:
— Пане директоре, сьогодні приїде новий вчитель? Ведмідь відповів:
— Мені обіцяли. Але вже минула восьма година, а вчитель першого свого робочого дня рідко спізнюється. Напевне, знову щось не вийшло.
Пес подумав: "Я нечутно звідсіль заберуся! Вилізу через вікно!" Він узяв свої манатки в лапи й виліз з-під письмового столу.
Проте він досі не міг випростати спину. Хотів був навшпиньки підкрастися до вікна, адже за нормальних обставин він зробив би це, як два плюс два — чотири. Проте з його задерев'янілою спиною крастися було тяжко. Пес захитався, зачепив торбою письмовий стіл, а валізою — стілець. Наробив гуркоту. Ведмідь обернувся, побачив пса й вигукнув:
— А ви вже тут, колего! Ласкаво просимо!
"Він вважає мене за нового вчителя,— подумав пес— Але нехай краще тебе вважають за вчителя, ніж за шахрая". Тому пес не заперечував.
— Це школа для карликів,— пояснив ведмідь.
— Хоча діти нормальні на зріст,— мовив пес.
— Ви жартівник! — вигукнув ведмідь. І поплескав пса по плечі.-Я люблю таких учителів. Ваш попередник був смертельний зануда. Тому й лежить він із жовчним міхуром нині у лікарні!
— Бідолаха,— промурмотів пес. Йому було невтямки, чому ведмідь має його за жартівника.
— І ви більше любите котрих? — спитав ведмідь.
-Мені однаково,— пробубонів пес. Він не знав, про кого це ведмідь.
— У такому разі я беру великих, а ви — малих,— запропонував ведмідь.
— Я згоден,— промурмотів пес і подумав: "Треба зорієнтуватись, які малі, а які великі".
— Власне, в зануди також були чотири молодші класи,— пояснив ведмідь.
Тепер пес знав, хто — малі, а хто — великі.
— Чи далеко просунувся з навчальним планом мій дорогий пан колега? — запитав пес і дуже зрадів, що висловив таке вишукане, вчене речення.
Ведмідь хвилину поміркував.
— Так, звісно,— мовив він.— Першокласники вчилися додавати та віднімати, другокласники — множити до десяти, третьокласники —множити більші числа і четвертокласники — ділити. Але діти знов забули все, чого навчилися. Відтоді, як захворів зануда, ми здебільше співали пісень. Я не можу викладати одночасно у вісьмох класах!
Ведмідь привів пса до класу. За партами сиділо двадцятеро дітей. Найменші — в першому ряду, трохи більші — у другому, ще більші — в третьому і найбільші — в четвертому.
— Це ваш тимчасовий учитель,— звернувся він до дітей — Слухайтеся його — Ведмідь помахав дітям лапою і вибіг з класу.
Пес утупився в дітей, діти втупилися в нього. Пес кашлянув.
— Отже, я пес! — мовив він.
— Я — Анна,— мовила дівчинка в першому ряду.
— Радий познайомитись — Пес уклонився Анні.
— Я — Петер!— вигукнув хлопчина з останнього ряду.
— Радий познайомитися — Пес знову вклонився.
— Це неправда,— вигукнули дві дівчинки з третього ряду — Його звати Ігнац!
— Якщо йому подобається бути Петером, то я не заперечую! —сказав пес.
— Тоді я зватимуся краще Кармен,— сказала Анна.
— О'кей, Кармен,— погодився пес. Хлопчина в другому ряду підніс руку.
— Прошу! — звернувся пес до нього. Хлопчина встав.
— Якщо я собі також виберу нове ім'я, то яке ім'я стоятиме в табелі? Старе чи нове?
— Я не люблю табелів,— відповів пес.
— Виходить, у цьому році взагалі не буде табелів? — спитав хлопчина.
— На жаль, будуть,— відповів пес— Але до кінця навчання прийде зануда й видасть вам табелі.
— Тоді не обов'язково вчитися у вас? — спитав хлопчина.
— Твій обов'язок — учитися завжди,— сказав пес— Не вчитися нічого — так просто не вийде. Якщо тобі не обов'язково вчитися в мене, то, виходить, ти досі засвоїв, що є вчителі, в яких учитися не обов'язково!
Від подиву хлопчина роззявив рота і вирячився на пса. Псові зробилося неприємно. Тому він квапливо сказав — не до того хлопчини, а до всіх дітей:
— А що коли я зараз перелічу все, чого б міг вас навчити, а ви щось з того виберете?
Тепер усі діти пороззявляли роти і вирячили на пса очі.
— А може, краще ви чогось навчите мене? — запитав пес і повів очима по класі. Ніхто не зголосився.— Ну, гаразд,— зітхнув він,— почнемо навчання там, де його закінчив зануда!
Пес, звичайно, умів бездоганно додавати й віднімати, множити й ділити. Щодо множення, то він міг подумки множити аж до 37 на 37! Але як навчити дітей математики, він не знав.