Якщо не скажете, що ви тут робите, я почну кричати, і ваш спільник дізнається, що ви не змогли зберегти таємниці.
— Жозефе, це шантаж.
У цю мить почувся стук у двері. Я замовк. Отець відчинив, просунув голову назовні й після короткого перешіптування взяв мішок.
Коли підпільний постачальник пішов, я сказав:
— От бачите, я промовчав. Я з вами, а не проти вас.
— Терпіти не можу шпигунів, Жозефе.
Пропливла хмара, і місяць освітив каплицю голубуватим променем, зробивши наші обличчя кольору сірої замазки. Несподівано я помітив, що отець надто високий, надто худий, наче знак запитання, крейдою намальований на стіні, майже карикатура на злого єврея, яку нацисти вивішували на стінах будинків у нашому кварталі, його погляд викликав тривогу, бо був живим.
Він усміхнувся…
— Гаразд, ходімо!
Він узяв мене за руку і повів у лівий вівтар каплиці, де відгорнув старий, зашкарублий від бруду килим. На долівці виднілося кільце. Отець потягнув за нього. Одна із плит піднялася.
Сходи вели в чорне тіло землі. На першій сходинці стояла напоготові лампа. Отець її засвітив і повільно почав спускатись у підземну пастку, пропонуючи мені йти за ним.
— А що міститься під церквою, мій Жозефе?
— Льох?
— Крипта.
Ми дійшли до самого низу. З глибини линув свіжий запах грибів. Подих землі?
— А що, по твоєму, є в моїй крипті?
— Не знаю.
— Синагога.
Він запалив кілька свічок, і я побачив таємну влаштовану отцем синагогу. Під коштовними вишитими тканинами він зберігав сувій Тори — згорток довгого пергаменту, вкритий Святим Письмом… Світлина Єрусалима вказувала, куди слід повернутися під час молитви, бо саме з цього міста молитви доходять до Бога.
За нами стояли полиці, на яких виднілися різні предмети.
— Що це таке?
— Моя колекція.
Він указав на молитовні книги, містичні поеми, коментарі рабинів, семи— й дев'ятисвічники. Поруч із грамофоном височіла гірка чорних воскових коржиків.
— Що це за платівки?
— Молитовна музика, пісні на ідиш. А чи відомо тобі, Жозефе, хто був першим в історії колекціонером?
— Ні!
— Ним був Ной.
— Я такого не знаю.
— Давним-давно світ заливали невпинні дощі. Вода дірявила дахи, розколювала стіни, зносила мости, заливала дороги, переповнювала річки й річечки. Жахливі повені змивали села й міста. Ті, що вціліли, рятувалися на гірських верховинах, які спершу давали надійний прихисток, але з часом, під впливом стікання струмків і просочування ґрунту, гори тріскалися й кололися на брили. Чоловік на ім'я Ной відчув, що невдовзі наша планета буде повністю вкрита водою. Тоді він заходився створювати свою колекцію. За допомоги своїх синів і дочок йому вдалося знайти самця й самицю кожного живого виду — лиса й лисицю, тигра й тигрицю, пару фазанів, пару павуків, пару страусів і змій… знехтував він лише рибами й морськими ссавцями, які й так розмножувалися в океані, що розливався дедалі ширше. Водночас він збудував величезний корабель і, коли вода підійшла вже до місця, де він жив, повантажив на нього усіх тварин і людей, які ще залишалися на землі. Кілька місяців поспіль Ноїв ковчег безцільно блукав на поверхні безкрайого моря, яким стала вся земля. З часом дощі припинилися. Вода трохи знизилася. Ной боявся, що не матиме чим прогодувати всіх мешканців ковчега. Він випустив голубку, яка повернулась із зеленою оливковою гілочкою у дзьобі, що свідчило про появу гірських вершин з-під води. Він зрозумів, що виграв своє божевільне парі: врятувати всі створіння Божі.
— Чому Бог не врятував їх сам? Йому було на це начхати? Чи він поїхав відпочивати?
— Бог створив всесвіт раз і назавжди. Він дав нам інстинкт та інтелект, аби ми самі давали собі раду.
— Ной послужив вам взірцем?
— Так. Як і він, я колекціоную. В дитинстві я жив у Бельгійськім Конго, де мій батько працював чиновником. Білі люди настільки ненавиділи чорношкірих, що я почав збирати колекцію місцевих предметів.
— Де вона тепер?
— У намюрському музеї. Сьогодні завдяки художникам це стало модним і отримало назву "негритянське мистецтво". Нині я збираю дві колекції водночас: циганську та єврейську. Все те, що хоче знищити Гітлер.
— А чи не краще вбити самого Гітлера?
Не відповідаючи, він підвів мене до купки книжок.
— Щовечора я усамітнююся тут, щоб поміркувати над єврейськими книгами. А вдень у своєму кабінеті вивчаю іврит. Ніколи не знаєш…
— Чого не знаєш?
— Якщо потоп триватиме далі, якщо в космосі не залишиться жодного єврея, що розмовляє на івриті, я зможу навчити тебе цієї мови. А ти передаси її далі.
Я схвально кивнув головою. З огляду на пізню годину, фантастичний декор крипти — печери Алі-Баби, що погойдувалась у тремтливім полум'ї свічок, — те, що діялося, для мене було настільки ж грою, наскільки й реальністю. Я палко вигукнув, і голос мій задзвенів:
— Тобто можна сказати, що ви будете Ноєм, а я — вашим сином!
Зворушений отець опустився переді мною на коліна. Я відчував, що він хоче мене поцілувати, але не зважується. Це було добре.
— Хочеш, ми укладемо з тобою угоду, Жозефе? Ти вдаватимеш, що ти християнин, я ж робитиму вигляд, що я єврей. Ти ходитимеш на месу, на катехізис, вивчатимеш історію життя Ісуса в Новому Заповіті, тоді як я розповідатиму тобі, що таке Тора, Мішна[5], Талмуд[6], а разом ми писатимемо літери івриту. Хочеш?
— По руках!
— Це наша таємниця, найбільша з таємниць. Ми з тобою можемо загинути, якщо зрадимо цю таємницю. Присягаєш?
— Присягаю.
І, відтворивши хитромудрі рухи, яких мене навчив Руді, я плюнув на землю.
Після тієї ночі я дістав право на подвійне підпільне життя разом із отцем Понсом. Я приховав від Руді свою нічну вилазку і зробив так, щоб він менше розпитував мене про поведінку отця, відвернувши його увагу на Роз, помічницю куховарки, вродливу шістнадцятирічну безпечну білявку, яка допомагала економові. Я твердив, що вона поглядає на Руді щоразу, як він на неї не дивиться. Руді стрімголов ускочив у пастку і зосередився на Роз. Він обожнював страждати від кохання, яке для нього було недосяжним.
Протягом цього часу я вивчав іврит, що налічує двадцять дві приголосні і дванадцять голосних. Окрім того, за офіційними приписами я розгледів істинні правила, якими й жив наш пансіон. Завдяки своїй винахідливості отець Понс так склав розклад занять, що ми шанували шабат: відпочинок був обов'язковим у суботу. Ми могли виконувати завдання й вивчати задане лише в неділю після вечірні.
— Для євреїв тиждень починається в неділю, для християн — у понеділок.
— Чому це так, отче?
— У Біблії — її мають читати як євреї, так і християни, — сказано, що над створенням світу Бог шість днів трудився, а на сьомий відпочивав. Ми маємо його наслідувати. Сьомий день, на думку євреїв, припадає на суботу. Пізніше християни, щоб відрізнятися від євреїв, які не хотіли визнавати Христа Месією, почали твердити, що днем відпочинку була неділя.
— Хто з них правий?
— А яке це має значення?
— Хіба Бог не міг сказати людям те, що з цього приводу думає він сам?
— Важливо не те, щó Бог думає про людей, а те, щó люди думають про Бога.
— Авжеж… власне, я дивлюся, що Бог попрацював шість днів — і на тому край!
Моє обурення щоразу викликало в отця сміх. Я постійно намагався применшити відмінності між двома релігіями, щоб звести їх в одну, він завжди стримував мене від спрощення.
— Жозефе, тобі хотілось би знати, яка з двох релігій істинна. Ні та, ні та! Релігія не буває ні справжньою, ні фальшивою, вона пропонує спосіб життя.
— Як ви можете бажати, щоб я поважав релігії, якщо вони не істинні?
— Якщо ти поважатимеш лише істину, то поважатимеш ти небагато. 2 + 2 = 4 — ось що буде єдиним об'єктом твоєї поваги. Але поза цим ти зіткнешся з речами непевними: почуттями, нормами, цінностями, виборами, безліччю крихких і мінливих конструкцій. Нічогісінько від математики. Повага адресується не тóму, що сертифіковано, а тóму, що запропоновано.
У грудні отець Понс вів подвійну гру, аби ми водночас святкували християнське Різдво та єврейську Хануку, причому про це здогадувалися лише єврейські діти. З одного боку, ми святкували народження Ісуса, прикрашали виставлену в селі шопку і брали участь у службах Божих. З іншого — ми повинні були працювати у "свічковій майстерні", де вчилися виготовляти ґнотики, топити віск, забарвлювати його, ліпити свічки; ввечері ми запалювали свої витвори і ставили їх на підвіконня; в такий спосіб християнські діти мали винагороду за свої зусилля, тоді як ми, єврейські діти, могла крадькома звершити обряд Хануки, свято Світла, час для розваг та дарунків, коли потрібно подавати милостиню, а з настанням сутінок запалювати свічки. Ми, єврейські діти… Скільки ж нас було на Жовтій віллі? І хто саме? Цього ніхто, крім отця, не знав. Запідозривши в цьому когось із товаришів, я забороняв собі йти далі. Обманювати й не перечити обманові інших. У цьому полягало наше загальне спасіння.
У 1943 му році поліція кілька разів навідувалася на Жовту віллу. Щоразу проводили перевірку в одному віковому класі. Наші документи, фальшиві чи справжні, перевірку витримували. Систематичний огляд наших шаф теж нічого не давав. Нікого так і не заарештували.
Проте отець Понс непокоївся.
— Наразі це лише бельгійська поліція. Я цих хлопців знаю, принаймні їхніх батьків; коли вони мене бачать, то не зважуються надто наполягати. Проте мені казали, що гестапо влаштовує несподівані наїзди…
Утім, після чергової тривоги життя поверталось у звичне русло. Ми їли мало й погано — страви з каштанів, картоплі, супчики, де шматочки ріпи доганяли один одного, на десерт — паруюче молоко. Ми, пансіонери, призвичаїлися зламувати шафку того, кому листоноша приносив посилку; тож інколи нам перепадала коробка печива, баночка варення чи меду, все це треба було з'їсти якнайшвидше, щоб не поцупив хтось інший.
Якось навесні на занятті з івриту, що його отець Понс пояснював мені у своєму кабінеті, замкненому на два оберти ключа, він ніяк не міг зосередитися. Наморщивши лоба, він навіть не чув моїх запитань.
— Що з вами, отче?
— Наближається період першого причастя, Жозефе. Мене це тривожить. Неприпустимо, аби пансіонери-євреї, які підросли до причастя, приймали його разом із християнами. Я не маю на це права.