Це, поза сумнівом, тому, що їм хочеться подобатись.
— Вам хочеться мені подобатися? — запитала вона здавленим голосом.
— Так, хочеться. Принаймні, хотілося б.
— Вам поталанило! Ви мені подобаєтеся.
Вона підійшла й торкнулась його вуст.
— Мені примарилось чи ви мене поцілували? — вигукнув він.
— Вам примарилось!
Вона весь день відчувала на вустах згадку про цей дотик. Невже ж це справді так гарно?
І хоча вона змушувала себе не нехтувати іншими хворими, все-таки більше часу вона проводила в палаті Карла, хіба що їй здавалося, ніби там час минав надто швидко. Щойно вона переступала поріг палати 221, вона долала невидимий бар'єр й опинялася в іншому світі.
Опівдні, коли Карл і Стефані розмовляли про всяку всячину, він замовк і змінив тему:
— Що ви носите поза лікарнею?
Одним порухом вона перекреслила реальність та безформний одяг, що чекав на неї в роздягальні або дома в шафах, і вирішила збрехати.
— Спідниці.
— Тим краще.
— Так, спідниці з блузочками. Шовковими, по можливості. Інколи спідницю з жакетом. Улітку — легкі сукні…
— Чудово. А взимку?
Стефані почервоніла, подумавши про перебільшення, до якого вона зараз вдасться.
— Я люблю носити шкіряне вбрання. Але не таку шкіру, як мотоциклісти, а шкіру вигадливу, гламурну, розкішну, ви ж розумієте?
— Обожнюю! Як прикро, що я не можу вас бачити.
— Тут ми працюємо у блузах і штанях. Це не дуже сексуально.
— Навіть на вас?
— Навіть на мені.
— Сумніваюсь. Зрештою, ви можете помститися поза лікарнею.
— Авжеж… Я вдаюся до помсти…
Вийшовши пополудні з лікарні, вона вирішила здійснити те, що вранці було обманом, і вирушила до великого універмагу на бульварі Османа.
Для цього вона сіла на метро, що траплялося нечасто, бо Стефані переміщалася пішки. Вона роками жила "позаду лікарні". Чужа в Парижі людина виразу "позаду лікарні" не зрозуміє, бо Сальпетрієр має два рівнозначні входи з обох бульварів; вони виходять на обидва бульвари, що пролягають вздовж лікарняної території: то як один може бути попереду, а інший позаду… Аби це збагнути, треба пізнати своєрідну геометрію Парижа, міста, збудованого в колі, в якому все-таки існує "попереду" і "позаду"… "Попереду" лежить те, що повернуто до середмістя, до Собору Паризької Богоматері; "позаду" — все, що дивиться на периферійний пояс. Оскільки Стефані мешкала в китайському кварталі, в готельці, що у високій вежі, неподалік від передмістя, значить, вона жила "позаду".
Спуститися донизу, втиснутися в переповнений поїзд, мліти там серед поту й гуркоту, вибратись у штовханині з вагона і влитися в натовп — все це для неї вже було пригодою. Помилившись неодноразово будівлею, бо кожну споруду торговельної ланки відведено тому чи тому продукту, геть схвильована, вона нарешті опинилась у відділі "Жіноча мода".
Долаючи несмілість, вона звернулася по допомогу до продавчинь, і після кількох невдалих примірок знайшла чотири комплекти, які були схожі на те, що вона описала Карлу, і, на велике здивування, їй, либонь, личили…
У середу вранці Стефані увірвалася до роздягальні у шкіряному костюмі, колеги не пошкодували для неї компліментів. Розчервонівшись, вона надягла свою звичну блузу, але відчувала себе трішки інакшою і навмисно не застібнула двох верхніх ґудзиків.
У кабінеті старшої медсестри Стефані дізналася, що Карла Бауера, пацієнта з палати 221, повезуть в операційний блок, де проведуть операцію на очах.
Неймовірно радісний Карл чекав на неї в палаті.
— Уявляєте, Стефані? Нарешті, я бачитиму.
Стефані через силу проковтнула слину. Бачити — нехай, але бачити її! Це, звісно, буде катастрофа, кінець мрії, смерть їхніх відносин…
— Агов, Стефані, ви мене чуєте? Ви ще тут?
Вона спробувала надати радості своєму голосові.
— Звісно, чую. Я буду щаслива тим, що вам повернуть зір! Справді щасливою. Щасливою за вас.
А для себе додала: "але не за себе". Надалі вона намагалася приховати гіркоту і якнайкраще підтримати наївний ентузіазм Карла.
О четвертій пополудні вона пішла з роботи, якраз тоді, коли Карла під анестезією повезли до операційної.
У четвер після ночі переривчастого сну вона з важким серцем пішла на роботу.
Дощило.
Вранці Париж шумно виходить із нічного заціпеніння. Вулиці належать гігантам, які вдень ховаються, — вантажівкам, служницям зі сміттєвими баками. Дорогою всі ці машини оббризкували її водою.
Сонце світило не яскравіше за місяць. Йдучи під вібруючими мостами повітряної лінії метро, вона не ризикувала змокнути, але постійно бурмотіла: "Яка різниця? Прийду я сухою чи мокрою, він буде ошелешений! Навіщо остерігатися?" Не підводячи очей від блискучого тротуару, вона думала, що тепер їй доведеться повернутись у своє невдячне тіло, тіло, яке нікому не подобається. Її врода — як палаюча солома! Сніданок на траві! Канікули її потворності виявляться короткими…
Водночас вона картала себе за цей смуток. Яка егоїстка! Замість того, щоб думати про нього та його щастя, вона думає лише про себе. Нікчемна закохана, бридка жінка й кепська медсестра — вона, цілком певно, накопичувала помилки. Втім, вона сама є помилкою.
В'яла і стомлена, з опущеними плечима, вона штовхнула двері лікарні, занепавши духом і гадаючи, що це назавжди.
Темнуватий коридор, що вів до палати 221, ніколи не видавався їй таким довгим.
Струмені дощу назовні косо били по шибках.
Переступивши поріг, вона відразу побачила, що на очах Карла досі є пов'язка. Коли вона підійшла, він здригнувся.
— Стефані?
— Так. Як ви почуваєтесь?
— Операція, гадаю, була невдалою.
Кров шугнула їй до голови. Вона почувалася щасливою, він її не побачить, ніколи! Тепер, якщо він захоче, вона готова присвятити йому все життя. І охоче погодиться стати особистою медсестрою цього чоловіка, аби лишень час від часу із глибин своєї сліпоти він казав про її вроду.
У наступні години вона проявила нечувану енергію, прагнучи піднести його моральний стан, то була енергія жінки, яка після невдачі знову запалала надією.
Минуло більше тижня, її незмінно позитивний настрій був для нього великою підтримкою.
Одного дня — це була середа — він зітхнув:
— Знаєте, що тут мене пригнічує найбільше? Те, що не чути стукоту жіночих підборів.
— Такий порядок.
— Ваш порядок не дає мені змоги одужати. Я не оговтаюся під шурхіт пантофель і дерев'яних підошов. Мені потрібно, щоб до мене ставилися не лише як до людини, а ще як до чоловіка.
Вона відразу злякалася того, про що він у неї попросить, бо знала, що погодиться.
— Стефані, будь ласка, чи не могли б ви забути про правила і прийти задля мене, лише задля мене, бодай на кілька хвилин у своїх жіночих, а не робочих туфельках?
— Але ж… але…
— Вас через це звільнять?
— Ні…
— Благаю: зробіть мені таку приємність.
— Я подумаю.
Стефані справді довелося задуматись, особливо про взуття, яке вона могла б узути. Якщо вона прийде у своїх звичних тенісних туфлях, Карла це не задовольнить.
Під час перерви вона розпитала найелегантніших зі своїх колег, які назвали їй кілька крамниць.
Оскільки медсестри були в основному з Мартініки, то одразу після роботи вона пірнула під землю, сіла в метро і вийшла на півночі Парижа, на Барбес, в африканському кварталі столиці, де вітрини заставлено вузенькими вигадливими туфельками за помірну ціну.
Їй довелося трохи поблукати, бо деякі крамниці вельми зухвало зверталися тільки до повій, настільки провокативними, агресивними, визивними за формами й палахкими матеріалами було в них убрання.
Як їй і радили, вона зайшла у "Великий паризький шик", крамницю, яка своїм неоновим освітленням, стосами коробок, пошарпаними, обтягнутими витертою тканиною банкетками на полатаному лінолеумі, аж ніяк не заслуговувала на таку назву.
Сповнена рішучості купити, вона все-таки боялася міряти туфельки на підборах так само, як стажуватись у ландських пастухів. Утім, за допомоги продавчині, зуміла підібрати висоту підборів, на яких могла встояти, і вирішила, що має придбати дві пари.
— Що скажете про цю пару?
Стефані пройшлась у запропонованій парі.
— Ні, вони не сподобаються моєму чоловікові.
— Він не любить лакованого взуття?
— Він сліпий. Ні, я мала на увазі звук… вони стукають так, як взуття під час першого причастя… Мені потрібен сексуальний звук.
Задоволена продавчиня принесла моделі вишуканих форм.
— Чудово, — погодилася Стефані, ошелешено зауваживши узгодженість між звуком і виглядом. Тепер залишилося вибрати лише колір.
— З кольором простіше, адже ви вибираєте лише для себе.
Збуджена цим зауваженням, Стефані обрала одну модель і купила її у двох кольорах — чорному і червоному. У глибині душі вона була збентежена покупкою взуття кармінного кольору, бо сумнівалася, чи його носитиме, але того дня завдяки Карлу дозволила собі це задоволення маленької дівчинки, яка мріяла поцупити в матусі її еротичне вбрання.
У четвер вона поклала свої покупки до старої спортивної сумки і пішла на роботу.
О десятій десять, вибравши момент, коли поява когось із лікарів була малоймовірною, вона повідомила Карлові на вухо:
— Я принесла свої туфельки.
Вона зачинила двері, поставила свої капці біля порогу так, щоби хутко в них ускочити, якщо їх потурбують, потім узула чорні туфельки.
— Вперед, за роботу!
І почала поратися довкола ліжка. Її підбори енергійно стукали по підлозі, тремтіли, коли вона зупинялась, і знову делікатно починали ковзати.
Рот Карла був усміхненим до самих вух.
— Яке щастя, — прошепотів він.
Раптом Стефані захотілося спробувати коралову пару.
— Зачекайте, я принесла ще одні. Вони не дуже відрізняються, але…
Трохи збуджена, вона взула — на цей раз для себе — іншу пару зі шкіри ягнятка яскраво-червоного кольору і, з цікавістю чекаючи на реакцію, знову взялась за роботу.
Раптом Карл запитав:
— У них трохи вужчі ремінці?
— Ні.
— Нога менш закрита? Пальці більш відкриті?
— Ні.
— Це зміїна шкіра?
— Ні.
— Тоді якого ж вони кольору? Часом не червоні?
Приголомшена, Стефані підтвердила його здогад. Під час автомобільної аварії було пошкоджено не лише оптичні нерви Карла, у нього на очах була товста пов'язка. Як же…
Майже налякавшсь, Стефані кинулася до дверей, поставила туфельки, взула службове взуття і сховала нові пари у сумку.
— Дякую, — прошепотів Карл, — ви мене дуже потішили.
— Як ви здогадались?
— Різниці між ними я не бачив, але відчував вас, ви були зовсім інакшою в цьому взутті, ви рухалися не так, як досі, ваші стегна колихались.