Це я вам гарантую!
КЮССОННЕ (покриваючись потом). У мене в банку десять тисяч франків.
АРЕЛЬ (ховає задоволену посмішку, щоб витягнути більше). Десяти тисяч замало. Цього вистачить хіба що на оплату репетицій, але не на костюми.
КЮССОННЕ. Звісно… ще лишається частина посагу моєї дружини… п'ять тисяч франків…
АРЕЛЬ. Дуже добре. Але чим платити за декорації?
КЮССОННЕ (крик серця). Ви ж казали, що візьмете старі задники!
АРЕЛЬ. Мій любий Кюссонне, ми не збираємось випускати вас абияк! Вкрай необхідно зробити нову декорацію, інакше обуриться публіка.
КЮССОННЕ. Зрозуміло… Може, я зміг би попросити у тітоньки Момбрез… А скільки ще треба?
АРЕЛЬ. Три тисячі.
КЮССОННЕ. Я спробую.
АРЕЛЬ. Гаразд, любий друже, домовились. Будемо ставити ваш перший шедевр! Тож браво! Який талант! Бігме, який талант! Я проведу вас.
КЮССОННЕ (знеможений). Так…
Фредерік раптово і магічно виринає з люка і опиняється якраз між ними.
ФРЕДЕРІК. Арелю!
Арель і Кюссонне одночасно здригаються.
АРЕЛЬ. Що таке?
ФРЕДЕРІК. Ти дещо забув.
АРЕЛЬ. Я?
ФРЕДЕРІК. У нього ще зостався годинник!
Арель, розлючений, виштовхує Фредеріка зі сцени.
АРЕЛЬ. Ну, до завтра, мій любий друже, до завтра.
Потім він вертається і у гніві наступає на Фредеріка.
АРЕЛЬ. Врешті-решт, який ґедзь вас укусив, га? Я преспокійно займаюся нашою майбутньою п'єсою.
ФРЕДЕРІК. Я твій ангел-охоронець, Арелю. Я заважаю тобі стати шахраєм.
АРЕЛЬ. Шахрай… відразу такі гучні слова!
ФРЕДЕРІК (міняє тему). Мій любий Арелю, я тривожусь. Заворушення в Парижі дедалі посилюються. Французи розчаровані у Луї-Філіпі. Навіщо було затівати революцію, щоб знову опинитися біля підніжжя трону… (Побачивши, що Арель його не слухає). Арелю, я кажу тобі про Францію.
АРЕЛЬ. Доста мені Франції, особисто я керую театром!
ФРЕДЕРІК. Арелю, ти можеш сприймати бодай якусь велику ідею?
АРЕЛЬ. Великі ідеї? Це якась епідемія. Кожен покидьок починає тут говорити про великі ідеї, спираючись ліктем на стійку і заливаючи собі горлянку, і ще вважає себе здатним керувати країною.
ФРЕДЕРІК. Така природа французів — громадянськість (почуватися громадянами). Це політика.
АРЕЛЬ. Це претензійність.
ФРЕДЕРІК (уїдливо). Мій любий Арелю, якщо знову почнуться заворушення, у театрах нікого не буде.
АРЕЛЬ (вражений). Ой…
ФРЕДЕРІК. А в протилежному випадку, якщо Луї-Філіп посилить політику репресій, знову введуть цензуру.
АРЕЛЬ. Ой…
ФРЕДЕРІК. І цього разу ти не зможеш викрутитись брехливою рекламою. Пригадуєш свої публікації у газетах минулого року, під час епідемії холери? "Як показали дослідження професорів Меліса і Бордеро, театр "Фолі-Драматік" — це єдиний зал у Парижі, де холери немає"!
АРЕЛЬ (сварливо). Виникає питання, як ви про це довідались? Ви ж сиділи тоді замкнений у себе вдома і навіть не розкривали пошту.
ФРЕДЕРІК (гарчить). Арелю!
АРЕЛЬ (бурчить). І що з того? Що треба робити?
ФРЕДЕРІК. Республіку!
АРЕЛЬ. Цей Леметр мене згубить! Я забезпечую його ролями, костюмами, кредитами — які тільки схоче, плачу неймовірні гонорари, так тепер він ще й вимагає у мене республіку! (У нестямі). Оце вже зась, дати вам республіку я не зможу!
ФРЕДЕРІК. Звісно, ні, проте ти можеш поставити цю п'єсу, республіканську п'єсу. (Дістає рукопис). "Карл ІІ". Це історія англійського короля, якому відрубали голову на пласі. Уявляєш таку сцену… сокира, смертельна тривога, кат, народ-царебивця…
АРЕЛЬ. І знову буде скандал.
ФРЕДЕРІК. А ти проти?
АРЕЛЬ. Навпаки. Відгомін скандалу — дзвін монет у касі.
ФРЕДЕРІК. Чудово. (Віддає йому рукопис і знову стає похмурим). До речі, про монети в касі, я хотів тобі сказати, що вісім вистав на тиждень — це занадто. Я більше не хочу грати зранку.
АРЕЛЬ. Ми відшкодуємо!
ФРЕДЕРІК. Я геть обезсилений.
АРЕЛЬ (хитрувато). Ви прочитали рецензію Жюля Жанена у "Фігаро".
ФРЕДЕРІК (неперевершений у лицемірстві). "Фігаро"? А що це таке, "Фігаро"?
АРЕЛЬ. Ви просите надбавки, бо прочитали негативну рецензію.
ФРЕДЕРІК. Я? Про мене пишуть тільки позитивні рецензії. І в кожному разі, я їх не читаю.
АРЕЛЬ. Журналісти навіть не уявляють, якого збитку мені завдають! Щоразу, коли з'являється негативна стаття про діючу виставу, актори примушують директора доплачувати. Я відмовляюся брати участь у цій грі. Надалі я буду платити безпосередньо критикам.
ФРЕДЕРІК. Чому? Хіба ти цього не робиш? Тоді що ж ти робиш із грішми, заробленими нашим потом? А я гадав, що працюю в серйозному театрі.
Стрімко входить охоронець Піпле.
ПІПЛЕ. Катастрофа! Внизу — судові виконавці.
ФРЕДЕРІК. Шлях би їх трафив! Вони до кого? До Ареля чи до мене?
ПІПЛЕ. Гадаю, цього разу вони хочуть пана Ареля.
АРЕЛЬ (спокійно). Добре-добре, я йду до них. Хай піднімаються до мого кабінету.
Піпле бігом виходить.
ФРЕДЕРІК (дістаючи щось із кишені). Тримай, старий, візьми цибулю, так буде швидше. (Він розрізає йому ножичком цибулину навпіл). Поклади її в хустку, і розридайся всередині розмови.
АРЕЛЬ (акуратно укладаючи цибулину у свою хустку). Дуже люб'язно з вашого боку, пане Фредерік. (Трохи вражений). Але ви знаєте, що тільки-но йдеться про гроші, я ридаю як по команді.
Він виходить.
ФРЕДЕРІК (помрежу). Отже? Як там щодо репетиції?
АНТУАН, ПОМРЕЖ. Вже чверть на дев'яту, ми граємо за п'ятнадцять хвилин, пане Леметр.
ФРЕДЕРІК. Отакої! Мене примусили встати удосвіта заради репетиції, а потім усі пощезали.
АНТУАН, ПОМРЕЖ. Дехто чекає на вас у фойє.
ФРЕДЕРІК. Мене? Я нікому не призначав зустрічі.
АНТУАН, ПОМРЕЖ. Вона дуже гарна.
ФРЕДЕРІК. Справді? Тоді, може, й призначав.
На сцену виходить Манірниця, чарівна жінка, яка дріботить і шарудить шовками, із пакунками у руках. Побачивши її, Фредерік усміхається.
ФРЕДЕРІК. Добривечір, Манірнице.
МАНІРНИЦЯ. Я прийшла за моїм вечірнім поцілунком.
Фредерік цілує Манірницю в губи.
МАНІРНИЦЯ. Ти мене вибачиш? Вранці у мене було примірювання сукні у Пейроне, і я вирішила тебе не будити.
ФРЕДЕРІК. І добре зробила. (Пауза). А де ти була після обіду?
МАНІРНИЦЯ. У мого вчителя співу. А ти?
ФРЕДЕРІК. Але… теж у мого вчителя співу.
МАНІРНИЦЯ. Я тобі не вірю.
ФРЕДЕРІК. Я тобі теж. Дивна річ, але цього сезону вчителі співу чомусь не викликають довір'я. (Раптово міняє тон, стає лагідним, чуттєвим, підходить до неї, ніжно обіймає, шепочучи на вушко щось непристойне). Добривечір, моя солоденька. Отже, нині ми вже набавились? Вже поводили чоловіків за ніс, покрутили хвостом на бульварі? Показали ніжку, виходячи з карети? Позалишали свої грайливі посмішки у дзеркалах кав'ярень?
МАНІРНИЦЯ (щаслива і розкута). Так.
ФРЕДЕРІК (звабливо). І скільки ж бісиків ти пускала? Скільки цнотливих поглядів? Скільки хусточок, кинутих мимохіть?
МАНІРНИЦЯ. Десятки.
ФРЕДЕРІК. Отже, вдалий день! Мені потрібно, щоб моя кохана жінка збирала на шляху всі чоловічі бажання, щоб вони обвивали її горло і шию мусліновою хмарою, щоб вона прийшла обважніла, аби упасти мені до ніг.
МАНІРНИЦЯ. Ти тішишся тим, що я подобаюсь, так?
ФРЕДЕРІК. Мені це необхідно.
МАНІРНИЦЯ. Я рідко бачила, щоб чоловік був таким не ревнивим.
ФРЕДЕРІК. І один лише Бог знає, скільки ж ти їх спізнала…
МАНІРНИЦЯ. Нечема!
ФРЕДЕРІК. Вибач. Ні, я не ревнивий.
МАНІРНИЦЯ. Однак ти був таким переконливим в "Отелло"!
ФРЕДЕРІК. То мене загримували.
АНТУАН, ПОМРЕЖ. Пані та панове, слід покинути сцену, перші глядачі вже заходять до залу.
МАНІРНИЦЯ. Побіжу до себе в гримерку. Мені мають надіти перуку, вищу за дзвіницю Нотр-Дам. (Йде, але відразу ж вертається). Але ти мені так і не відповів. Де ти був нині після обіду?
ФРЕДЕРІК. Я ж тобі казав: у мого вчителя співу.
МАНІРНИЦЯ (скептично). У тебе чудовий голос, але співаєш ти фальшиво.
ФРЕДЕРІК. У тім то й річ, уявляєш, скільки у нього роботи зі мною.
Вона злегенька знизує плечима і зникає. Фредерік повертається до помрежа. Той проводжає Манірницю поглядом із гримасою на обличчі.
АНТУАН. Не варто бути довірливим, пане Фредерік. Про Манірницю багато пліткують.
ФРЕДЕРІК. Справді? І що? Що саме?
АНТУАН. Кажуть, що розвести ноги для неї те саме, що розвести руками.
ФРЕДЕРІК (йому смішно). Я це добре знаю. Гадаєш, я кращий за неї?
АНТУАН (знизуючи плечима). Ну, якщо це вам байдуже… Особисто я не люблю жартувати, коли йдеться про почуття.
ФРЕДЕРІК. Почуття, як ти кажеш, вимагають священної свідомої непорушності; почуття постійне, воно триває, воно кидає свій якір у часі. А я здатний лише для чогось ефемерного, мені вдаються лише емоції.
АНТУАН. А кохання?
ФРЕДЕРІК. Я купую його готовим.
АНТУАН. Проте кохання, таке як у Ромео чи Отелло це ж ваша спеціалізація на сцені, пане Фредерік.
ФРЕДЕРІК. Ото ж бо й воно. Уся любов, на яку я здатен, пішла в мої ролі.
Раптово наближається до Антуана і з сяючим поглядом, питає його, як спільника.
ФРЕДЕРІК. Скажи мені, вона тут?
АНТУАН. Хто?
ФРЕДЕРІК. Лебедина шийка…
АНТУАН. Поки що її ложа порожня.
ФРЕДЕРІК. Ти її бачив?
АНТУАН. Як і ви, пане Фредерік, я бачив її лише на виставі, у півтемряві.
ФРЕДЕРІК. Щовечора, вже кілька місяців, я бачу її лебедину шийку, легко схилену до сцени, її ніжну потилицю, таку зворушливу. І жодного разу мені не вдалося розрізнити її обличчя. Я угледів лише очі кольору яшми. Здається, вони, як у кицьки, сяють власним світлом.
АНТУАН. Пане Фредерік, це не означає, що я вами командую, але вам час готуватися…
Фредерік швидко йде.
Він відчиняє двері. Коло повертається, і він опиняється у своїй гримерці.
КАРТИНА ДРУГА
Гримерка Фредеріка Леметра в театрі "Фолі-Драматік".
Тут страшенний безлад, щось середнє між спальнею кокетки і магазином сценічного обладнання. Фредерік підходить до свого гримувального столика і помічає там Манірницю, яка риється в його ящичках.
ФРЕДЕРІК. Що ти робиш?
МАНІРНИЦЯ. Я… (Зухвало). Я робила обшук у твоїх ящиках, читала листи від жінок, щоб дізнатися, чи ти мене не зраджуєш.
ФРЕДЕРІК. Відповідь ствердна. Ти задоволена?
МАНІРНИЦЯ. О!
ФРЕДЕРІК. Ліпше зазирни в зелену шкатулку. Гроші там.
Він відкриває шкатулку, дістає звідти асигнації і кладе на стіл. Манірниця червоніє.
МАНІРНИЦЯ. Я зараз трохи обмежена в засобах…
ФРЕДЕРІК. Обмежена, ясна річ, але не в ідеях. Бери.
МАНІРНИЦЯ (бере гроші). Фредеріку, давай змінимо п'єсу, бо в цій мені нічого грати.
ФРЕДЕРІК (щиро). Та ні, у тебе чудова роль: я постійно тобі про це торочу.
МАНІРНИЦЯ.