Двадцять чотири і сім. Тридцять одна година життя.
Х е л ь м е р (на дверях праворуч). Ну, де ж мій жайворонок?
Н о р а (кидаючись до нього з розкритими обіймами). Ось він, жайворонок.
ДІЯ ТРЕТЯ
Та сама кімната. Стіл, що стояв перед диваном, пересунуто на середину кімнати разом із стільцями. На столі горить лампа. Двері до передпокою відчинено. З верхнього поверху долинають звуки бальної музики. Фру Лінне сидить біля стола, машинально перегортає книжку, намагається читати. Але, очевидно, неспроможна зібратися з думками. Час віл часу прислухається, чи не йде хто.
Ф р у Л і н н е (дивлячись на свій годинник). Його все ще немає. А часу вже небагато лишилося. Тільки б він не... (Знову прислухається.) Ага! Йде! (іде до передпокою і обережно відмикає зовнішні двері: на сходах чути тихі кроки; вона шепоче.) Заходьте. Нікого немає.
К р о г с т а д (на дверях). Я знайшов дома вашу записку. Що це значить?
Ф р у Л і н н е. Мені треба поговорити з вами.
К р о г с т а д. Ось воно як! І неодмінно тут, у цьому домі?
Ф р у Л і н н е. У мене ніяк не можна було. Моя кімната не має окремого входу. Заходьте. Ми самі. Служниця спить, а Хельмери нагорі на вечорі.
К р о г с т а д (входить до кімнати). Дивись ти! Хельмери танцюють сьогодні? Справді.
Ф р у Л і н н е. А чом би й ні?
К р о г с т а д. Гм, так справді.
Ф р у Л і н н е. Так от. Крогстаде, давайте поговоримо.
К р о г с т а д. Хіба нам з вами є про що говорити іще.
Ф р у Л і н н е. Так, багато про що.
К р о г с т а д. Не думав.
Ф р у Л і н н е. Тому що ніколи не розуміли мене.
К р о г с т а д. Чого тут було не розуміти? Простіше не можна! Безсердечна жінка спроваджує чоловіка на всі чотири боки, як тільки їй випадає вигідніша партія.
Ф р у Л і н н е. Ви гадаєте, я так-таки зовсім безсердечна? Ви гадаєте, мені легко було порвати?
К р о г с т а д. А то й ні?
Ф р у Л і н н е. Крогстаде, невже ви справді так думали?
К р о г с т а д. Інакше навіщо б вам писати мені тоді такого листа?
Ф р у Л і н н е. Та не могла я інакше! Якщо мені довелось розірвати з вами, моїм обов'язком було вирвати із вашого серця будь-яке почуття до мене.
К р о г с т а д (стиснувши руки). Так ось воно що. І все це — лише через гроші!
Ф р у Л і н н е. Не забувай, у мене на руках були стара мати і двоє малолітніх братів. Ми не могли чекати на вас, Крогстаде. Ваші перспективи на майбутнє були тоді такі ще непевні.
К р о г с т а д. Хай так. Але ви не мали права кидати мене заради іншого.
Ф р у Л і н н е. Не знаю. Я й сама не раз питала себе, чи мала я на це право?
К р о г с т а д (стиха). Коли я втратив вас, у мене наче земля вислизнула з-під ніг. Гляньте на мене: я схожий на людину, що потерпіла аварію і випливла на уламку судна.
Ф р у Л і н н е. За допомогою, здається, недалеко було йти.
К р о г с т а д. Вона була близько. Але ви з'явились і загородили мені дорогу.
Ф р у Л і н н е. Сама того не знаючи, Крогстаде. Я лише сьогодні дізналась, що мене призначають на ваше місце.
К р о г с т а д. Я вірю вам, якщо ви це говорите. Але хіба й тепер ви не поступитесь?
Ф р у Л і н н е. Ні. Це все одно не дало б вам жодної користі.
К р о г с т а д. Е, користі, користі!.. Я б на вашому місці все-таки зробив би так.
Ф р у Л і н н е. Я навчилася слухатися голосу розуму. Життя і суворі, гіркі злидні навчили мене.
К р о г с т а д. А мене життя навчило не вірити словам.
Ф р у Л і н н е. То життя навчило вас дуже розумних речей, а ділам ви все ж таки вірите?
К р о г с т а д. Тобто як це?
Ф р у Л і н н е. Ви сказали, що схожі на людину, що і потерпіла аварію і випливла на уламку.
К р о г с т а д. І, гадаю, я мав підставу сказати це.
Ф р у Л і н н е. І я теж як жінка, що потерпіла аварію і випливла на уламку. Нема за чим шкодувати, нема про кого піклуватись!
К р о г с т а д. Самі вибрали собі долю.
Ф р у Л і н н е. Іншого вибору тоді у мене не було.
К р о г с т а д. Ну й що ж далі?
Ф р у Л і н н е. Крогстаде, а що, коли б ми, двоє потерпілих аварію, подали одне одному руки?
К р о г с т а д. Що це ви говорите?
Ф р у Л і н н е. Двом, разом — на уламках бути все-таки краще, надійніше, ніж триматися нарізно, кожному окремо.
К р о г с т а д. Кристино!
Ф р у Л і н н е. Чого, по-вашому, я приїхала сюди?
К р о г с т а д. Невже ви згадали про мене?
Ф р у Л і н н е. Без роботи, без праці мені не прожити. Все своє життя, наскільки пам'ятаю себе, я працювала, і праця була моєю кращою і єдиною втіхою. А тепер я залишилась одна як перст. Страшенно порожньо, самотньо... Працювати для себе самої мало радості. Крогстаде, дайте мені мету — для чого і для кого працювати.
К р о г с т а д. Я нічому не вірю. Це все тільки жіноче захоплення, великодушна потреба жертвувати собою.
Ф р у Л і н н е. Ви помічали за мною коли схильність до захоплення?
К р о г с т а д. То ви й справді могли б?.. Скажіть мені... Вам усе відомо... про моє минуле?
Ф р у Л і н н е. Все.
К р о г с т а д. І ви знаєте, яка про мене йде слава?
Ф р у Л і н н е. Я зрозуміла з ваших слів, що зі мною ви могли б стати іншою людиною.
К р о г с т а д. Звичайно!
Ф р у Л і н н е. То хіба час минув?
К р о г с т а д. Кристино... ви говорите цілком серйозно? Так-Так. Я бачу по вас. То у вас і справді вистачить сміливості?..
Ф р у Л і н н е. Мені треба когось любити, про когось піклуватися, замінити комусь матір, а вашим дітям потрібна мати. Ми з вами потрібні одне одному. Крогстаде, я вірю, — і з вами разом я на все готова.
К р о г с т а д (схопивши її за руки). Дякую, дякую. Кристино! Тепер я зможу знов піднести своє добре ім'я... А, я й забув...
Ф р у Л і н н є (прислухається). Тсс! Тарантела! Ідіть.
К р о г с т а д. Чому? В чому справа?
Ф р у Л і н н е. Чуєте, нагорі танцюють тарантелу? Коли її закінчать, вони прийдуть сюди.
К р о г с т а д. Так-так, я піду. А... крім того, все даремно. Ви, звичайно, не знаєте, на що я зважився проти Хельмерів.
Ф р у Л і н н е. Знаю, Крогстаде...
К р о г с т а д. І все-таки у вас вистачило б духу?..
Ф р у Л і н н е. Я добре розумію, до чого може довести відчай такої людини, як ви.
К р о г с т а д. Ах, якби я не починав справи!
Ф р у Л і н н е. Ви могли б. Ваш лист їше в скриньці.
К р о г с т а д. Ви впевнені?
Ф р у Л і н н е. Цілком. Але...
К р о г с т а д (допитливо дивиться на неї). Та чи не доведеться інакше зрозуміти справу? Ви хочете будь-що врятувати подругу. Скажіть прямо. Так?
Ф р у Л і н н е. Крогстаде! Хто раз продав себе заради іншого, не зробить цього вдруге!
К р о г с т а д. Я зажадаю свого листа назад.
Ф р у Л і н н е. Ні-ні.
К р о г с т а д. Природно. Я діждусь Хельмера і скажу йому, щоб він повернув мені мого листа, що він стосується лише мене, моєї відставки — що його нема чого читати.
Ф р у Л і н н е. Ні, Крогстаде, не вимагайте свого листа назад.
К р о г с т а д. Але скажіть, хіба не для цього, власне, ви покликали мене сюди?
Ф р у Л і н н е. Так, у першу хвилину, коли я злякалась. Але тепер минула ціла доба, і просто не віриться, на що тільки я не надивилась тут за цей час. Хай Хельмер про все дізнається. Хай ця нещаслива таємниця з'явиться на світ Божий. Хай вони нарешті поговорять між собою щиро. Неможливо, щоб далі це тривало — завжди ці приховування. виверти.
К р о г с т а д. Ну, гаразд, якщо ви на це зважуєтесь... Але одне я, у кожному разі, можу зробити, і треба зробити це негайно ж...
Ф р у Л і н н е (прислухаючись). Швидше! Ідіть. Танець скінчено. Нас можуть застукати з хвилини на хвилину.
К р о г с т а д. Я почекаю вас унизу.
Ф р у Л і н н е. Добре. Проведете мене додому.
К р о г с т а д. Зроду я не був такий щасливий! (Виходить.)
Двері до передпокою залишаються, як і раніш, відчиненими.
Ф р у Л і н н е (дещо прибирає на столі і готує свій верхній одяг). Який поворот! Який поворот! Буде для кого працювати... для кого жити.., куди внести світло і тепло! Так, доведеться-таки докласти зусиль. Скоріше б приходили... (Прислухається.) А, ось і вони. Скоріше одягнутись. (Надягає капелюх і манто.)
За сценою чути голоси Хельмера і Нори, чути, як обертається ключ у замку, і потім Хельмер майже силоміць вводить Нору до передпокою. Вона в неаполітанському костюмі і загорнена у велику чорну шаль. Він у фраку і в накинутому зверху чорному доміно.
Н о р а (ще на дверях, упираючись). Ні-ні-ні! Не хочу сюди! Хочу знов нагору. Не хочу так рано йти.
Х е л ь м е р. Але, любонько Норо...
Н о р а. Ну, я прошу тебе, благаю, Торвальде.. Ну, будь ласка... ще хоч би годинку!
Х е л ь м е р. Ні хвилини більше, моя дорога. Ти пам'ятаєш у нас була умова! Ось так. Сюди. Ти ще застудишся тут у передпокої. (Обережно веде дружину, незважаючи на її опір, до кімнати.)
Ф р у Л і н н е. Добрий вечір.
Н о р а. Кристино!
Х е л ь м е р. Як? Фру Лінне, ви тут, у такий пізній час?
Ф р у Л і н н е. Пробачте, але мені так хотілося подивитись на Нору в костюмі.
Н о р а. Ти сиділа й чекала на мене?
Ф р у Л і н н е. Так, я, на жаль, запізнилась, ти була вже нагорі. Ну, мені не хотілося піти, не глянувши на тебе.
Х е л ь м е р (знімаючи шаль з Нори). Ну, дивіться ж на неї гарненько, їй-право, варто подивитись. Чим же не красуня, Фру Лінне?
Ф р у Л і н н е. Так, зізнаюся...
Х е л ь м е р. Хіба не прегарна? Там в один голос усі визнали це. Але вона страх яка вперта, ця мила крихітка. Що вдієш? Уявіть собі, мені мало не силоміць довелося вивести її звідти.
Н о р а. Ах, Торвальде, ти ще будеш каятись, що не дав мені ще хоч півгодинки.
Х е л ь м е р. Чуєте, фру Лінне! Вона танцює тарантелу... викликає фурор... цілком заслужений... хоч виконання було, здається, надто природне... тобто безпосереднє, більш натуральне, ніж це бажано з погляду мистецтва. Ну, та хай! Головне — вона викликала захоплення, шалене захоплення. І дати їй після цього залишитись? Послабити враження? Ні, дякую. Я підхопив мою чудесну капричіянку, — примхливу капричіянку, можна б сказати, — під ручку, марш-маршем по залу, загальний уклін, і — як пишуть у романах — прекрасне видіння зникло. Кінець завжди повинен бути ефектний.
Ф р у Л і н н е. Але як же мені втлумачити це Норі? Ніяк. Фу, яка тут духота! (Скидає доміно і відчиняє двері до кабінету.) Е? Там же темно? Еге ж, звичайно. Вибачте... (Йде до себе й засвічує там свічі.) Н о р а (швидко, пошепки, задихаючись).