А спробуй-но те саме із словом "або". Звучатиме зовсім не так: "Корона або маринований оселедець". Так ніхто не скаже. Та й "Парасолька або сім омарів" — теж не звучить. Тільки слівце "і" може з'єднати що завгодно й з чим завгодно. Інші маленькі слівця — вужчі фахівці. Одні стосуються тільки часу, як наприклад, "поки" чи "коли", інші — місця, як-от: "тут", або "там", або "сюди" чи "туди". А декотрі наводять причину.
Прадідусь уже запхав за шафку табличку й випростався, закректавши.
— В моїх літах навіть нахилятись важко, — зауважив він. — Сядьмо тепер та повіршуймо трохи.
— Добре, прадідусю! Може, про всілякі слова, які є на світі?
— Згода, Хлопчак, — сказав прадідусь і, випнувши нижню губу та примруживши очі, взяв чисту дошку.
Я не хотів перебивати йому думок, а тому навшпиньки підійшов до стосика чистих дощок. Та раптом він вигукнув:
— У мене є дві думки! Одна для себе, а друга для тебе!
— Які ж це думки, прадідусю?
— Слухай уважно: я складу вірша про три країни. В одній можна говорити самими іменниками, в другій — самими дієсловами, а в третій — самими сполучниками.
— Чудово! А якого ж вірша маю скласти я?
— Дуже довгого! Візьми якусь фразу — наприклад: "Хатка мишенятка", — і додавай до неї по кілька слів, щоб урешті вийшла дуже довга фраза!
— Так хіба ж вона заримується, прадідусю?
— Коли почнеш розумно, то заримуєш! Можна скласти вірша із запитань і відповідей. Тоді рими наче самі приходять!
— Ну гаразд, прадідусю, я спробую!
Ми сіли кожен у своєму кутку з дошкою та теслярським олівцем і заходились віршувати.
Спочатку все йшло чудово. Але потім віршування пішло важко. У прадідуся теж, здається, були свої труднощі. Він підвівся й почав ходити туди й сюди, а коли помітив, що і я затнувся, то раптом спинивсь переді мною й сказав:
— Ох, Хлопчачок, ми, здається, заблудились у наших віршах. І тепер за деревами не бачимо лісу. Може, поміняємося? Ти допишеш мого вірша, а я — твого.
— От добре! Я згоден!
Ми помінялись місцями, кожен перечитав чужого вірша, а тоді взялись дописувати їх так завзято, що менш як за десять хвилин упорались.
— Розумієш, — сказав прадідусь, — у віршуванні не можна напружено вимудровувати рядки, як робили ми в першій половині своїх віршів. Треба завжди ніби трошечки гратися, щоб ця гра тішила, тоді вірші попливуть легко.
— Кому починати? — спитав я.
— Сьогодні тобі, Хлопчак!
І я прочитав нашого спільного вірша про три країни:
А
В А-ландії жив Адерах,
Король народу азів,
Що мали персні на руках
І намиста з топазів.
Пекли з картоплі деруни
Й варили юшку з кільки,
А розмовляли всі вони
Іменниками тільки.
Бувало, аз кричить: "Мороз!",
"Спекота!" — нарікає,
Та ще не чули, ніби хтось
Там "мерзне" чи "впріває".
Б
В Бе-ландії жив Бердомах,
Владар народу брорів;
Вони ходили в ковпаках
І в капцях без підборів.
Ті брори, як то вже бува,
Також свій клопіт мали:
Вони самі дієслова
В розмові уживали.
"Мороз" чи "спека" — слів таких
В тім краї не водилось,
"Замерз", "упрів" — отак у них
Одвіку говорилось.
В
В Ве-ландії жив Візорах,
Великий герцог ведів,
Що всі держали у клітках
Приручених ведмедів.
Усе було у них чудне,
Й химерну мали мову:
Займенник — слово головне,
Прийменник — додаткове.
В тепло кричали всі: "Я — за!"
В холодний день: "Я — проти!"
І жоден схвально не казав
Про суш, вітри та сльоти.
Та сталась в місяці маю
Пригода нещаслива:
Пройшла у кожному краю
Страшенна з громом злива.
І азів сік густенний град,
А брорів громом било,
А ведів ледь не всіх підряд
В калюжах притопило.
А після тої бурі три
Змішалися народи,
І де раніше жив котрий,
Тепер добрати годі.
До азів веди враз прийшли,
До ведів збіглись брори,
Зате вже ази зайняли
В Бе-ландії всі гори.
Всі три народи почали
Кордони геть стирати,
А потім за мету взяли —
Слова трьох мов змішати.
Відтоді в краї завели
Такий звичай здоровий:
Вживають і старі й малі
Усі частини мови.
Яку ж науку ці рядки
Нам можуть підказати?
Без дружби всі ми — черепки
З розбитого горняти.
— Чудово ти довів до кінця мого вірша! — сказав прадідусь. — Нічого не треба й пояснювати, кожен зразу помітить, що всі слова у фразі важливі — і малі, й великі.
— А тепер прочитайте, як ви дописали мого мишачого вірша, прадідусю!
— Зараз прочитаю.
Прадідусь трохи відсунув дошку від очей, примружив їх і прочитав:
Хатка мишенятка
Я знаю мишенятко,
Є в мишенятка хатка.
Така гарненька хатка
В малого мишенятка.
Ви хочете спитати,
Яка завбільшки хата?
Та хатка невеличка —
З гніздо перепелички.
Така гарненька хатка
В малого мишенятка,
Та хатка невеличка —
З гніздо перепелички.
Ви хочете спитати,
Із чого тая хата?
Вся хатка дерев'яна,
Покрівля череп'яна.
Така гарненька хатка
В малого мишенятка,
Вся хатка дерев'яна,
Покрівля череп'яна,
Та хатка невеличка —
З гніздо перепелички.
Ви хочете спитати:
А де стоїть та хата?
Стоїть вона на полі,
Де паші є доволі.
Така гарненька хатка
В малого мишенятка,
Стоїть вона на полі,
Де паші є доволі,
Вся хатка дерев'яна,
Покрівля череп'яна,
Та хатка невеличка —
З гніздо перепелички.
Ви хочете спитати,
Де поле те шукати?
За лісом, коло річки,
Там, де ростуть порічки.
Така маленька хатка
В малого мишенятка,
Стоїть вона на полі,
Де паші є доволі,
За лісом коло річки,
Там, де ростуть порічки,
Вся хатка дерев'яна,
Покрівля череп'яна,
Та хатка невеличка —
З гніздо перепелички.
Що ж видно з тої хати
Малому мишеняті?
Із хати видно луки,
Дуби, ялини й буки.
Така гарненька хатка
В малого мишенятка,
Стоїть вона на полі,
Де паші є доволі,
За лісом коло річки,
Там, де ростуть порічки,
Із хатки видно луки,
Дуби, ялини й буки,
Вся хатка дерев'яна,
Покрівля череп'яна,
Та хатка невеличка —
З гніздо перепелички.
А вам цікаво знати,
Як мишенятко звати?
Звуть мишенятко Томом,
Воно зве хатку домом.
Така гарненька хатка
В малого мишенятка,
Стоїть вона на полі,
Де паші є доволі,
За лісом коло річки,
Там, де ростуть порічки,
Із хатки видно луки,
Дуби, ялини й буки,
Звуть мишенятко Томом,
Воно зве хатку домом,
Вся хатка дерев'яна,
Покрівля череп'яна,
Та хатка невеличка —
З гніздо перепелички.
— Ой лишенько, прадідусю! — вигукнув я. — Фраза вийшла така довга, як морська змія.
— Але, щиро кажучи, таких довгих фраз в оповідках не повинно бути. Бо це вийде так, ніби ти на невеличкий човник наклав вантаж цілого пароплава. Тож човник, ясна річ, потоне. Так не годиться. Котра година?
— Скоро дванадцята!
— Час обідати! Бери свою дошку, ходімо додому.
Вдома, у горішньої бабусі, пахло гороховою юшкою, і це мені не сподобалось. Бо я не люблю горохової юшки. Я зайшов з обома дошками в кухню, приставив їх до буфета й невесело принюхався до плити. Виявилося, що на закуску буде фруктовий пудинг, і це трохи заспокоїло мене.
Бабуся через плече спитала, які вірші ми складали, і я розповів їй, що ми віршували вдвох — один починав, другий кінчав.
— А хіба можна й так? — здивувалась горішня бабуся, мішаючи горохову юшку.
— Ще й як можна, бабусю! Бачте, поет часом може заблудитись у власних віршах. Тоді він починає напружено вимудровувати рядки, а це недобре. Треба завжди ніби трошечки гратися, щоб ця гра тішила, тоді вірші попливуть легко.
— Щира правда, — зітхнула горішня бабуся. — Це я добре знаю.
— А, то ви теж віршуєте? — спитав я.
— Таке вигадав! Хто ж мовить про віршування? Я говорю про куховарство! Йди до вітальні, обід зараз буде готовий.
Я вийшов з кухні набурмосений, і зразу по тому горішня бабуся подала до вітальні обід.
Я давився гороховою юшкою, а щоб бабуся цього не помітила, говорив про віршування. Прадідусь теж підтримував розмову з усієї сили, бо він хотів вивідати, чи бабуся щось тямить у віршах.
— Нашою мовою трохи легше віршувати, ніж іншими! — зауважив він.
— Чому це? — спитала горішня бабуся.
— Бо в нашій мові слова можна переставляти на всякі лади.
— Не розумію, — буркнула бабуся.
— А ось ми зараз випробуємо! Візьміть, наприклад, таку фразу: "Горохова юшка — дуже поживна їжа для родини".
— Щира правда! — погодилась бабуся і скоса зиркнула на мене. Я примусив себе хутенько проковтнути три ложки юшки. А прадідусь сказав:
— Спробуймо змінювати фразу, переставляти слова!
Поки прадідусь і горішня бабуся набирали собі по другій тарілці юшки, я, зітхнувши з полегкістю, поклав ложку й почав перебудовувати речення:
— Горохова юшка — поживна їжа для родини. Горохова юшка для родини — поживна їжа. Горохова юшка — поживна родинна їжа. Поживна їжа для родини — горохова юшка. Для родини горохова юшка — поживна їжа. Для родини…
— Годі, а то відіб'єш мені апетит! — гукнула горішня бабуся. — Вже кишки в животі перевертаються. І взагалі за столом щоб ні слова про віршування. І щоб юшку виїв до дна, а то солодкого не дістанеш!
Довелося знову брати ложку й давитися юшкою. А прадідусь зловтішне поглядав на мене. По-перше, тому, що я мусив доїдати юшку, а по-друге — бо тепер мав за доведене, що горішня бабуся не знається на віршуванні.
Але щодо цього я мав іншу думку. За пудингом виявилося, що я не помилився. Бо прадідусь сказав:
— Фруктовий пудинг — дуже смачний. Але для віршів він не годиться.
І тоді горішня бабуся здивувала його, відповівши:
— А я читала в "Гамбурзькому листку для чужоземців" вірша нижньонімецькою говіркою, що так і називається: "Фруктовий пудинг"!
— Шкода, що ти не знаєш його напам'ять, — насмішкувато сказав прадідусь.
— Чом не знаю? Знаю! — гукнула бабуся. І справді — проказала напам'ять довгого вірша, в якому раз у раз повторювалися слова: "Фруктовий пудинг, фруктовий пудинг!"
Поки вона декламувала того вірша, прадідусь весь час держав перед собою наповнену ложку, не підносячи її до рота.
Горішня бабуся, звичайно, помітила це — і, тільки-но доказавши вірша, сказала:
— Та їж, нарешті, пудинг! Ти мені зовсім голову заморочив! Відколи ви з Хлопчаком віршуєте, то почали жахливо поводитись за столом. Від завтра щоб за їжею ні слова! Затямте! Добру їжу треба шанувати так само, як вірша.
— Ох ти господи! — вигукнув прадідусь. — Які розумні речі говоряться часом у цьому домі!
Він важко встав з-за столу, і обід скінчився.
Я хотів був допомогти бабусі прибрати зі столу, але вона погнала нас, чоловіків, назад до нашого Содому і Гоморри, бо в кухні воліла бути сама.
Прадідуся так здивувала її поведінка, що він забув узяти наші дошки.