С. Баха. Найбільше мені подобаються великі концерти під відкритим небом. Вони підносять найпрекрасніші звуки цієї планети у піднебесся, не кажучи вже про різні радіоконцерти. Уся земна куля, наче один музичний інструмент. Чумацьким Шляхом навколо палаючого Сонця кружляє собі маленька шарманка-земля.
– А може, тобі варто було б стати поетом, – запропонувала Сесілія. – Правда, стиль у тебе не надто класичний.
– Я б віддав перевагу дослідженню природи, бо не зовсім розумію, що відбувається, коли ви розмовляєте між собою. Як невидимі слова випорскують із рота і шкрябаються вузькими ходами вуха, перш ніж розтанути у драглистій масі мозку.
Саме тієї миті й відбувався процес, який описав ангел. Його слова розтанули у мозку Сесілії і стали її думками. Вона довго лежала мовчки і розмірковувала над почутим, тож Аріель урешті заговорив знову:
– Так само не збагнути мені, як вам вдається сформувати в роті слова. Часом усе відбувається неймовірно швидко. Здається, наче слова виливаються потоком. Може, так відбувається тому, що ви й самі не знаєте до пуття, що кажете, а слова уже вилетіли.
Дівчинка потупила погляд:
– Ми не завжди думаємо про те, що робимо. Коли мені треба бігти до школи, я біжу. Нема часу думати, як я переставляю ноги. Якщо подумаю, обов'язково спіткнуся. Так і в розмові. Деколи ми спотикаємося на словах.
– А ще вам треба без кінця дихати. Це теж відбувається само собою?
– Напевно.
– Страшно. Бо якщо ви хоча б один раз забудете вдихнути, серце перестане битися. Якщо ж серце перестане битися…
– Отакої! – вигукнула Сесілія. – Нема чого нам про це думати.
Він винувато притулив руку до уст:
– Вибач! Ми розмовляли про те, як ви формуєте невидимі слова у роті, перш ніж вони запурхотять від рота до вуха. Це правда, що в усіх людей різні голоси?
Сесілія кивнула:
– Питання "Як тобі спалося?" мама вимовляє зовсім інакше, ніж тато чи бабуся. Навіть якщо я з головою сховаюся під ковдру, не сплутаю їхні голоси. Будь-яке слово кожна людина вимовляє по-своєму. Це ж стосується і музичних інструментів. Гама до-мажор, заграна на кларнеті, звучить зовсім не так, як на скрипці. Я навіть читала, що дві скрипки не мають однаковісінького звучання. Так і з нашими голосами.
– Це доводить, якими чудовими інструментами є вухо та голосові зв'язки.
– Навіть якщо вікно зачинене, я чую завивання вітру надворі або чую, як проїжджає на велосипеді поштар. Бачив би ти, як він упав з велосипеда…
– Я сидів тоді на вікні поруч із тобою.
– Тебе всюди повно… А коли в будинку зовсім тихо, я можу деколи почути, як падає сніг.
Сесілія почала вимахувати рукою.
– Я можу бачити вухами.
– Дурниці!
Ангел Аріель спохмурнів:
– Навіть те, що ми говоримо про дуже дивні й незвичайні речі, не дає тобі права мати мене за дурня.
– Але ж це правда. Коли я лежу у своїй кімнаті і прислухаюся до звуків знизу, то можу бачити, чим займаються мої родичі, і взагалі, що там відбувається.
– Тоді ти трохи володієш ангельськими здібностями.
Дівчинка підвелася на канапі.
– Я завжди була переконана, що ти перебільшуєш відмінність ангелів від людей.
– Ми цілком відмінні у своїй суті. Вас зліпили із кількох мільйонів молекул на випадковій планеті у всесвіті. Ви перебуваєте тут лише мить, але нічого собі з того не робите й легковажно товчетеся по світу. Базікаєте і регочете, плетете якісь змови, зовсім, як ангели на небесах.
– Тобі не здається, що бути ангелом – це звучить трохи містично.
– Про це вже велася мова. Річ у тому, що ми були тут завжди. До того ж ми знаємо, що ніколи не полетимо сторч у порожнечу, у ніщо, наче мильні бульбашки. Ми просто Є, Сесіліє. Ми завжди БУЛИ і завжди БУДЕМО, а ви приходите і відходите…
Дівчинка глибоко зітхнула:
– Хотілось би більше поміркувати над життям.
– Ніколи не пізно.
– Не знаю чому, але мені раптом стало так сумно…
– Не сумуй! Бо тоді мені доведеться втішати тебе. Деколи мені здається, що ви тільки й знаєте – плакати та жалітися.
– Легко тобі казати!
– У нас зостався ще тільки один орган чуття. Він не такий невизначений, як решта, однак не менше загадковий.
Сесілія витерла сльозу:
– Ніяк не згадаю, як називається п'ятий орган чуття… Дотик?
Ангел кивнув:
– Ми уже говорили про тонку оболонку шкіри та волосся, у яку з голови до ніг загорнута плоть і кров. Щоб смакувати їжу, вам потрібний язик. Але ви можете відчувати смак усім тілом. Щось є холодне або тепле, мокре або сухе, гладке або шерехате…
– Не так уже й незвично, як на мене.
– Для ангела ж – це найдивніша річ на світі. Камінці на пляжі не можуть відчувати того, що вони лежать і труться один до одного, коли на берег набігає хвиля. Камінь не відчуває, як ти береш його в руки. А ось ти можеш відчувати камінь.
– Ти уважно розглядав мою колекцію камінців? Деякі я купила, інші мені подарували, проте більшість з них я знайшла на пляжі. На "невідомому пляжі".
– Ти маєш на увазі Кріт?
Сесілія відчула себе майже зрадженою:
– Ти й це знав?
Ангел кивнув:
– Я не раз розглядав твої камінці, коли ти спала. Але ніколи не міг збагнути, як це – відчувати їх на дотик.
– Тоді ти багато втратив. Деякі з них такі гладенькі та круглі, аж хочеться сміятися.
Аріель випурхнув із зеленого вухатого фотеля і здійнявся під саму стелю. Отак витаючи під стелею, він провадив далі:
– Ось ми й поговорили про всі п'ять відчуттів.
Сесілія втрутилася:
– Але існує ще й шосте відчуття.
– Яке шосте?
– Дехто вважає, що шосте відчуття дає змогу довідатися про речі, які неможливо осягнути звичними п'ятьма. Такі люди можуть, наприклад, відгадувати майбутнє. Або знають, де перебуває людина, яка загубилася. Інші ж вважають шосте відчуття вигадкою.
Ангел таємниче підморгнув:
– Може, це те відчуття, за допомогою якого ми одного дня знайдемо стару загублену різдвяну зірку?
– Ти знаєш, де вона?
– Побачимо…
Сесілія лежала й думала про Різдво.
– Я собі міркую, чи не має часом різдвяний настрій чогось спільного із шостим відчуттям. Я відчуваю запах Різдва, я можу скуштувати Різдво на смак, я можу чути й бачити Різдво. А ще можу відчувати на дотик усі пакунки і вгадати, що всередині.
Оченята Аріеля спалахнули:
– "Що всередині", саме так. Поговорімо трішки про це.
– Про те, що всередині різдвяних подарунків?
– Ні, всередині тебе.
– Фе, як бридко.
– Та ні, потішно.
– Що тут потішного?
– Вам бридко розмовляти про те, з чого ви складені. Уяви собі камінь, який терпіти не може думки про те, що він камінь. Який би то був страшенно нещасний камінь, йому б довелося жити, постійно зневажаючи самого себе, тисячі років, доки б він поступово розкришився і став прахом. Але ж ви не живете так довго…
– Добре, поговоримо про те, що всередині, але за однієї умови.
– Якої?
– Обіцяй, що згодом розкажеш безліч дивовижних речей про небо.
– Ангели ніколи не порушують слова.
– Гаразд, бо інакше я втратила б віру в усе.
– Можливо, ти зумієш відповісти мені на питання, яке ми постійно обговорюємо на небі і часто не можемо дійти згоди. Трохи незручно питати про це, але…
– Та питай уже!
– Ви відчуваєте, як кров струменить вашими жилами?
– Лише тоді, коли поранимося або ж коли кров беруть на аналіз…
– Як ти її відчуваєш?
– Часом тільки лоскітно, а часом пече.
– А плоть і кров усередині себе?
Дівчинка похитала головою.
– Ми, напевно, так укладені, не відчуваємо того, що у нас під шкірою. Завдяки шкірі відчуваємо один одного, та, на щастя, позбавлені постійного почуття присутності самих себе.
– Щось-таки ви повинні відчувати.
Якусь хвильку Сесілія думала, а тоді похитала головою:
– Нічогісінько, принаймні, доки ми здорові. Лише тоді, коли боляче…
– Боляче?..
– Коли щось коле… або гупає… або пече.
Ангел розпачливо розвів руками:
– "Коли або гупає, або пече…"
– Ти ніколи не пробував ущипнути себе за руку?
– Ні, ніколи.
– От спробуй, бо як інакше переконаєшся, спиш ти чи ні.
Аріель ущипнув себе за руку, але Сесілія бачила, що він ніяк не може її по-справжньому вхопити. Ангел тільки похитав головою.
– Ангели не можуть ущипнути себе за руку, – визнав він. – Ми нічого не відчуваємо.
Сесілія здригнулася:
– Тоді ти не знаєш, чи взагалі існуєш насправді.
На секунду, а може, й менше, Аріель ніби зник.
А можливо, вона сама просто кліпнула очима. Повернувшись, він сказав:
– Треба скоренько покласти тебе в ліжко.
– Чому?
– Сьома година. До дзвінка будильника залишилося кілька секунд. Ось він дзвонить…
6
Сесілія прокинулася з відчуттям важкості в усьому тілі. Надворі було так світло і ясно, як тільки може бути в різдвяний день.
Від нічної суперечки у неї залишилися тільки невиразні спомини. Аріель переніс її вниз, у вітальню. А потім знову відніс до кімнати, коли у спальні тата й мами задзвонив будильник.
– Аріелю! – прошепотіла вона.
Але відповіді не дочекалася. Може, він приходить тільки вночі…
Вона взяла з нічного столика дзвоник і задзвонила. Щоб з'явитися, мамі знадобилося не більше часу, ніж Аріелеві, коли він позасвічував на ялинці вогні. Вона теж була наче духом з лампи.
– Ти прокинулася?
Мама вклякнула біля ліжка:
– Уже майже перша. Ти весь час спала?
Сесілія похитала головою.
– Як ти себе почувала?
– Я лежала, дивилася, слухала. Уночі будинок має свої звуки. Якщо добре нашорошити вуха, можна вловити їх. Кілька разів я чула, як надворі йде сніг.
– А на що ти дивилася?
– Знадвору так гарно світиться…
– Ти ж могла подзвонити.
– Я лежала й думала про все на світі.
– Тобі щось болить?
– Ні… якось так.
– Як ти це відчуваєш?
– Ти знову починаєш?
– Що починаю?
– Та ні, нічого. Я страшенно квола…
– Коли я заходила о сьомій, ти спала, наче камінчик.
– Камені не сплять, мамо.
– Ти усміхалася уві сні.
– Та ж камені не вміють усміхатися… Я заснула саме тієї миті, як ти увійшла.
– Невже?
– Я чула, як дзвонив будильник.
Мама поклала долоню на її чоло:
– Прийшла Христина. Вона сидить у вітальні і ласує марципановими цукерками Лассе.
– На пожиток.
– Що ти маєш на увазі?
– Я не хочу марципанових цукерок. Пришли її сюди, я вже не боюся уколів.
– Спершу підемо до лазнички.
– Але ж, мамо…
– Що?
– Невже Христина не може просто вколоти і все?
– Як це?
– Зараз почнуться розпитування, як я себе почуваю, як називається те чи інше. Я вже сита тими балачками по горло. До того ж, нині перший різдвяний день.
– Можливо, вона захоче тебе оглянути.
– Але ти будь тут.