Ніщо не забувається швидше, як розташування камінців на пляжі. Окрім того, камені не здатні нічогісінько згадати.
– Але ж атоми й молекули у твоїй голові можуть згадати про події багаторічної давності, незважаючи на те, що з того часу нашарувалося безліч нових думок та спогадів. Чи не є думка або спогад певним візерунком з крихітних камінців на березі свідомості?
– А ти також умієш пригадувати. Бо ж пригадуєш, як у дідуся було запалення легенів. Сам казав…
– Правда, але душа моя не зшита з сотень тисяч атомів та молекул.
– З чого ж у такому разі твоя душа?
– Вона вилущилася з Божого розуму.
Сесілія задумалася, а тоді сказала:
– Моя душа, напевно, також. Хоч вона й складається з атомів та молекул, але, можливо, також вилущилася з Божого розуму.
Аріель відмахнувся:
– Як би там не було, небесних справ ми зараз не торкаємося.
– Ти обіцяв розповісти про небо…
– Небо ще почекає, Сесіліє. Коли йдеться про людську душу, ми дуже близько до неба.
Дівчинка глянула на стелю:
– Бабуся каже, що душа божественна.
– Твоя бабуся надзвичайно мудра.
– До того ж вона знає Біблію і усі саґи Снорре майже напам'ять.
– Ось воно! Знову!
– Що таке?
– Оте "напам'ять" є частиною великої загадки, про яку ми говоримо зараз. Ти задумувалася, що людський мозок – найзагадковіша матерія у всесвіті?
– Раніше – ні…
– Усі атоми твого мозку витворилися колись на одній зірці. Але згодом вони якось відфільтрувалися і стали тим, що ми називаємо "свідомістю". Людська душа, отже, тріпочеться у мозку, сплетеному з тонкого пилу, котрий якоїсь миті осипався з небесних зір. Людські думки і почуття без угаву граються на нитях того тонкого зоряного пилу, там, де усі нервові струни сплітаються докупи, щоразу по-іншому…
– Тоді, мабуть, у моєму мозку є трохи пилу з Вифлеємської зорі.
– В усіх передуманих тобою думках, в усіх твоїх спогадах.
Сесілія усе намагалася визирнути у вікно, а ангел говорив далі:
– Чудове, напевно, відчуття – бути живим мозком у всесвіті. Наче власний маленький універсум знаходиться в середині великого універсуму. Бо у твоєму мозку стільки ж маленьких атомів та молекул, скільки зір і планет у космосі…
Дівчинка перервала його розповідь:
– До найпотаємнішої моєї думки, певно, так само далеко, як до найвіддаленішої зірки у всесвіті.
Аріель кивнув:
– Різниця лише в тому, що мозок свідомий самого себе. Він завжди здатний оцінити власну діяльність. Таке неможливе на небесах. Та й всесвіт не може сказати про себе: "Я – це я". Для цього всесвітові необхідна допомога людини.
Вона переможно усміхнулася:
– Тут я з тобою погоджуюся: справді суттєва різниця.
– Але ти все ще не пояснила, як відбувається "згадування".
– О, зовсім забула.
– Як цікаво.
– Що тут цікавого?
– "Зовсім забула". Може ліпше розкажеш, що таке "забувати".
– Просто вилетіло з голови.
– "Просто вилетіло з голови!" – повторив Аріель, намагаючись наслідувати ще й голос Сесілії.
– Але, буває, забуте зненацька знову виринає. Часом сидить на кінчику язика.
– На кінчику язика?
– Так кажуть.
– Ніколи б не подумав – язик – і має щось спільне зі спогадами. Може, ще скажеш, що й слова можна скуштувати на смак точнісінько, як і полуниці?
Сесілія засміялася.
– Здається, я знаю відповідь, – сказала вона. – Коли мене ніхто не відволікає, думка, звичайно, вигулькує сама. Дідусь каже, ніколи не треба перейматися тим, що думка втекла…
– Чому ж ні?
– Вона наче риба, яка зірвалася з гачка, відпливає собі на глибину, а повертається ще вгодованішою.
– Тоді вони мають рацію.
– Хто?
– Та деякі з наших ангелів, котрі полюбляють казати, що нам ніколи не збагнути земних речей. Але мені не хотілося з тим миритися. Я завжди намагався зрозуміти, що це таке – бути людиною з плоті і крові.
– Не знаю, чи зможу тобі допомогти, бо я сама цього не розумію.
Аріель спурхнув з ліжка і став підніматися догори. Отак літаючи кімнатою, він ні на мить не вмовкав:
Пригадуєш слова, які я сказав тобі, коли ми вперше зустрілись?
Сесілія задумалася:
– Ти сидів на підвіконні, це точно. А от що ти сказав, не певна, чи пам'ятаю.
– "Не певна, чи пам'ятаю…"
– "Привіт!" або щось подібне.
Ангел похитав головою. Запала довга мовчанка. Нарешті Сесілія замахала руками:
– Хвильку! Воно у мене на кінчику язика…
– Мусиш його сплюнути, доки воно знову не "вилетіло з голови".
Аріель сів на підвіконня, як і того першого разу коли показався їй наяву. Сесілія глянула на нього і сказала:
– Ти запитав, чи добре я спала.
– Вітаю!
– Це було не так уже й важко!
– А я став свідком великої містерії. Я спитав чи ти щось пригадуєш, а ти відповіла, що забула. Вилетіло геть – і все! Але коли ти не можеш щось згадати, де перебуває те, що ти забула?
Сесілія розвела руками:
– Справді, дивні речі з нами відбуваються. Деколи мені раптом щось спадає на гадку.
– Звідки ж воно спадає?
– З голови.
Аріель довго обмірковував почуте:
– А куди впадає?
Сесілія засміялася:
– До голови.
– Отже, з голови до голови. Зваж, ми весь час говоримо про одну і ту ж голову. Але ж ви не тільки бачите і чуєте те, що пригадується і забувається, щоб потім знову пригадатися. Мозок діє ще й на власний розсуд. Це якраз процес "думання". Це так само, як маленькі камінці на безмежному пляжі починають самі перекочуватися уже без допомоги хвилі.
Сесілія знову засміялася:
– Спробую собі уявити, як вони розприскуються навсібіч!
– Якусь думку, мірковану тобою, – наприклад, про різдвяну ялинкову зірку, що зникла, – можна відсунути на якийсь час, а тоді знову повернути ії з підсвідомості. Ти ніби перемотуєш запис свідомості назад, щоби знову повернутися до тієї самої думки. Переконаний, до вас часто повертаються старі думки, про які ви уже довго-довго не згадували.
– Однак думка виринає сама собою. Не завжди вдається визначити наперед, що згадувати, а що забувати. Часом думається про речі, про які зовсім не хочеться думати. Іншого разу заговорюємося, тобто говоримо те, чого, власне кажучи, зовсім і не думали. Інколи складається страшенно незручна ситуація.
Ангел Аріель сидів на підвіконні і все похитував своєю блискучою голівкою.
– Цього, напевно, я й боявся, – мовив він.
– Чого?
– У вас не одна душа, на відміну від нас. Можливо, їх дві або й більше. Бо як інакше пояснити, що ви думаєте про речі, про які аж ніяк не хочеться вам думати.
– Не знаю.
– Такі небажані думки керовані чимось іншим, ніж вашою свідомістю. Це приблизно, як у театрі, де ви не маєте нінайменшої уяви, яку п'єсу гратиму наступного разу.
– Гадаєш, душа – це той самий театр, а актори – розмаїті думки, котрі з'являються на сцені і грають різні ролі?
– Щось схоже на це. У кожному разі, у театрі свідомості багато приміщень, а ще багато різних сцен.
Аріель здійнявся з підвіконня, зробив велику дугу над кімнатою і опустився у ногах Сесілиного ліжка.
– Постарайся описати свої відчуття в голові, коли ти думаєш.
– Я нічого не відчуваю.
– Може, якісь лоскотки, коли думаєш про щось веселе? Або ж біль, коли думки сумні й похмурі?
– Справді, від веселих думок мені лоскоче, а від сумних, мабуть, боляче. Але усе це я відчуваю не в голові. Відчуває душа, а душа – зовсім не те саме, що голова.
– Напевно, трохи сверблять нервові волокна, – докинув ангел.
Сесілія кинула на Аріеля допитливий погляд:
– Може, хочеш сказати, що ангели ще й думати не вміють?
– Так воно і є. Ангели ж бо не мають права брехати.
– Ну, це вже занадто!
– Ми думаємо інакше, аніж люди з плоті і крові Нам не треба "розмірковувати", аби знайти відпо – відь на якесь запитання. Усе, що ми знаємо, і усе, що можемо знати, є відразу у свідомості. Бог наділив нас здатністю розуміти дрібку від свого великого творіння, але не все. Про те, що ми не знаємо, нам слід мовчати.
Сесілія якийсь час обмірковувала усе, щойно почуте.
– Ні, у нас все не так. Ми постійно докладаємо зусиль, аби розуміти щораз більше. Щоразу несподівано зринає щось нове. Наймудріші одержують за свої відкриття Нобелівські премії, якщо ті відкриття, звичайно, мають велике значення для всього людства. Росте наше тіло, і наші знання також ростуть.
– Та все ж вам властиво забувати. Так ви і тупцяєте: два кроки вперед, один – назад.
– Можливо. Однак забуте не обов'язково зникає назавжди. В один чудовий момент – гоп, і вискочило, наче троль з табакерки.
– Між людьми та ангелами пролягла величезна різниця. Ми не знаємо, як можна щось забути, і так само не знаємо, як можна щось згадати. Нині я знаю нітрохи не більше, аніж дві тисячі років тому. За цей час людський розум незмірно подорослішав. Не всім ангелам до вподоби така різниця.
– Я й не гадала, що ви буваєте заздрісні.
Ангел засміявся:
– Проблема лежить не так уже й глибоко.
– А ваші думки бувають глибокими? Дідусь інколи каже, що його навідують дуже глибокі думки.
Ангел похитав головою:
– Через те, що наші думки лежать на самій поверхні свідомості, нам ніколи не судилося зазнати втіхи від якогось несподівано глибокого міркування. У нас немає, подібно як у вас, пограниччя, наша свідомість не пливе розбурханим морем, де думки, наче вгодовані риби, то забуваються, то знову виринають з глибіні.
– Ти казав, що ангели не сплять…
– Так, ми ніколи не спимо, тому нам і не сняться сни. Як ти відчуваєш сон?
– Я нічого не відчуваю.
Він коротко кивнув:
– Точнісінько так я не відчуваю, як витаю у повітрі чи яка на дотик снігова грудка…
– Сон – це, до певної міри, думання, – сказала Сесілія. – Або бачення. Або ж те й інше водночас. Коли ми спимо, то не визначаємо наперед, що думати чи бачити.
– Поясни детальніше.
– Коли ми спимо, голова думає собі сама. От тоді й можна говорити про справжній театр. Час від часу я прокидаюся і згадую, що мені снилася ціла вистава або ж фільм.
– Який ти сама й створила, ще й усі ролі граєш сама.
– Маєш рацію.
Ангел захопився розмовою:
– Можна сказати, клітини мозку демонструють фільм одні одним. Та водночас фільм сидить на останніх рядах кінозалу і бачить себе на екрані.
– Нічого собі! "Клітини мозку демонструють фільм одні одним…" Я наче бачу це перед собою.
– Бо уві сні ви є водночас зірками кіноекрана та публікою. Хіба не диво!
Сесілія відхилилася на подушку:
– Мені не дуже подобається ця тема розмови.
– І все ж цікаво. Ти свідок цілого феєрверка думок та образів всередині своєї голови, хоча й не підпалила жодної із безлічі ракет.