Вранці прокинувся до схід сонця й витріщив очі: це була не його хата, а корчма, і лежав він не в ванькирі, де вони вчора пили, а в загальній кімнаті з шинквасом.
— Во ім'я отця, і сина, і святого духа!
Він ще раз роздивився. Сонце вже зійшло і заглядало крізь шибки за пганквас. Коло вікна стояв Шмуль і, хитаючись із боку на бік, голосно молився.
— Шмулю, псявіро! — вигукнув Жепа.
Але Шмуль нічого не відповів. Він хитався вперед і назад, далі вийняв з пазухи якогось ремінця, поцілував його й зарепетував, дякуючи богові, що дав ранішню зорю й вивів сонце на небо, що прогнав ніч із землі і привів день, що він такий величний і могутній.
Тоді Жепа почав обмацувати себе, як то робить кожен селянин, що переночував у корчмі. Нарешті намацав гроші.
— Ісус, Марія! А це що?
Тим часом Шмуль закінчив молитись і, знявши з голови цпцеле, заніс його в ванькир і повільно та поважно повернувся назад.
— Шмулю!
— Ну, чого тобі треба?
— Що це у мене за гроші?
— А ти, дурню, не знаєш? Ти ж учора погодився з війтом, що замість його сина жеребка тягтимеш, і гроші взяв, і контракт підписав.
Почувши це, Жепа зблід, як стіна, кинув шапкою об землю, потім гепнувся сам і закричав так, що аж шибки задеренчали.
— Ну, пішов к бісу, ти, солдат! — флегматично промовив Шмуль.
За півгодини Жепа наближався до своєї хати. Його жінка, що саме топила в печі, почувши, як він скрипнув ворітьми, вибігла йому назустріч і люто промовила:
— Ах ти, пияку!
Але, глянувши на свого чоловіка, вона аж злякалась, бо ледве впізнала його.
— Що з тобою?
Жепа увійшов до хати, сів на лаві, але не міг вимовити й слова, лшпе мовчки дивився в землю. Проте жінка потроху випитала у нього все. "Продано мене, як Христа",— скінчив нарешті Жепа, сказав так, хоч Христа продано було в інакших умовах... Тоді жінка страшно залементувала, він за нею, заверещала й дитина в колисці. Навіть Кручек так жалібно заскавулив, що з деяких хат повибігали жінки з ложками в руках і стали питати одна в одної:
— Що там у Жепів сталося?
— Побив він її, чи що?
А Марися голосила ще дужче за свого чоловіка, бо любила його, бідолаху, над усе у світі.
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ, В ЯКОМУ ми ЗНАЙОМИМОСЬ ІЗ ЗАКОНОДАВЧИМ ОРГАНОМ БАРАНЯЧОЇ ГОЛОВИ ТА ГОЛОВНИМИ ЙОГО ПРОВОДИРЯМИ
На другий день було призначено засідання волосного суду. Засідателі з'їхались із усієї волості, за винятком панів-шляхтичів. Кілька їх теж були засідателями, та не хотіли відставати від інших і тримались англійської політики, тобто "принципу невтручання", що його так вихваляв знаменитий державний муж Джон Брайт. Однак це не виключало посереднього впливу "інтелігенції" на долю волості. Коли хто-не-будь з "інтелігенції" мав справу в волості, то напередодні засідання запрошував до себе Золзікевича, потім у кабінеті представника "інтелігенції" з'являлась горілка, сигари —і справа влаштовувалась швидко. А далі надходив обід, на котрий чемно запрошувано пана Золзікевича: "Ану, сідай, пане Золзікевичу, сідай!"
Пан Золзікевич сідав, а на другий день казав війтові: "Вчора я був на обіді у Метішевських, Скорабев-ських чи Осьцешинських. Гм! У них дочка на виданні: отож я розумію, що воно означає!" Під час обіду пан Золзікевич намагався додержувати правил доброго тону, їсти різні дивовижні страви так, як їли інші, а головне, не показувати при цьому, що таке запрошення дуже тішить його самолюбство.
Взагалі це був чоловік дуже тактовний, який скрізь умів належно повестися: він не тільки не розгублювався, а сміливо втручався в розмову, весь час пригадуючи "того шановного комісара" або "того прекрасного начальника", з котрими він цими днями грав у преферанс по копійці. Словом, намагався показати, що він запанібрата з першими можновладцями Ослові-цького повіту. Правда, він помічав, що під час його оповіді пани якось чудно втуплювалися в тарілки, але вважав, що то така мода. Дивувало його часто й те, що пан-дідич, не чекаючи, поки сам він стане прощатись, ляпав його по плечу й казав: "Ну, бувай здоров, пане Золзікевичу", але знову вважав, що так у великопанському товаристві заведено. Причому, тиснучи на прощання господареві руку, пан Золзікевич завжди відчував у ній щось шелестюче. Миттю зігнувши пальці і дряпнувши пана по долоні, він вигрібав з неї "щось шелестюче", не забуваючи при цьому додати: "Ну, пане добродію, між нами то вже зайве! А щодо вашої справи, то можете бути спокійні!"
Пан добродій справді міг бути спокійний, бо пан Золзікевич тримав у руках Бурака і засідателя Гомулу, а вони втрьох тримали в руках весь суд, так що іншим залишалось тільки погоджуватися з тим, що ця трійця ухвалила. В цьому пе було нічого дивного, бо геніальні індивідууми в кожній громаді завойовують незаперечний вплив і стають біля керма.
Завдяки такому енергійному керівництву та вродженим талантам пана Золзікевича, справи в волості йшли б напевне якнайкраще, коли б він завжди пояснював судові, як тлумачити справу з погляду суто юридичного, бо ті справи, котрі не супроводились "чимось шелестючим", він полишав на самостійний розсуд засідателів і під час їх розгляду спокійнісінько длубав у носі, а засідателі зовсім розгублювались.
Із шляхти, а точніше кажучи — з панів, тільки пан Флосс, дідич з Малих Поотемповіц, спочатку виступав як засідатель у волосному суді, бо вважав, що інтелігенція повинна брати в ньому участь. Але це викликало загальне невдоволення. Шляхта вважала пана Флосса за "червоного", про що свідчило навіть його прізвище, а селяни з демократичного почуття власної окреміш-ності визнавали, що не личить панові сидіти на однім лаві з селянами, найкращим доказом чого е те, що "інші пани цього не роблять". Взагалі селяни могли закинути панові Флоссові те, що він був не з панів пан. Щодо Золзікевича, то він не любив пана Флосса за те, що той нічим "шелестючим" не прагнув заслужити його приязнь, а одного разу як засідатель навіть наказав йому замовкнути, чим настроїв проти себе й інших. Скінчилось на тому, що одного прекрасного ранку котрийсь із засідателів сказав йому в присутності всього суду: "Хіба ви — п&н? Пан Осьцешинський — ото пан! Пан Скорабевськнй — ото пан! А ви не пан, а скоробагатько". Почувши це, пан Флосс, що недавно купив маєток Круха Воля, плюнув на все і полишив волосне волості, як свого часу міське місту. Шляхта казала: "Догрався", при чому на захист принципу невтручання наводила мудре прислів'я: "Масти мужика медом, а він... і т. д.".
Таким чином волость, не збаламучена участю "інтелігенції", вирішувала власні справи без допомоги згаданого вище елемента, а лише своїм бараноголовським розумом, якого повинно було вистачити для Баранячої Голови на тій підставі, на якій паризького вистачало для Парижа або автономного галичанського для Галичини. Зрештою вже всім відомо, що практичний розум, або, як його інакше називають у Привіслянському краю та прилеглих до нього околицях, "здоровий мужицький глузд" вартий більш, ніж інтелект будь-якого іншого стану, а що жителі вищеназваного краю та прилеглих провінцій вже народжуються з цим "здоровим глуздом", мені здається, не треба й доводити.
Це негайно підтвердилось у Баранячій Голові, коли на засіданні, про яке мовиться, було прочитано запи-
тання від вищої адміністрації: чи не погодиться волость на своїй території власним коштом поправити дорогу, що йде па Ословіци. Цей проект взагалі дуже не подобався patres conscriptiа один з місцевих сенаторів заявив, що дороги нема потреби лагодити, бо можна їздити через луг папа Скорабевського. Якби пап Скорабевський був присутній на цьому засіданні, він напевне знайшов би причипу для заперечення цього pro publico bono2, але пана Скорабевського не було, бо й він додержував принципу невтручання. Таким чином пропозиція сенатора безумовно пройшла була б unanimitate— якби пан Золзікевич не був учора в пана Скорабевського на обіді, де розповідав панні Ядвізі сцену задушення двох іспанських генералів у Мадріді, яку вичитав в "Ізабеллі Іспанській" видання пана Бреслауера, а прощаючись з паном Скорабевський, відчув у його долоні "щось шелестюче". Отже, писар, замість записати поправку, перестав длубати в носі й відклав перо, а це означало, що він хоче взяти слово.
— Пап писар хоче щось сказати,—промовило кілька засідателів.
— Я хочу сказати, що ви — дурні! — спокійнісінько відповів писар.
Сила справжнього парламентського красномовства, висловлена хоч би і в стислій формі, така велика, що після цього виступу, спрямованого проти пропозиції засідателів і взагалі проти бараноголовської адміністративної політики, присутні почали спантеличено переглядатись і чухати свої шляхетні органи мислення, що було незаперечною ознакою глибокого пропикнення в суть справи. Нарешті після довгого мовчання один з представників законодавчого органу запитав:
* Пани сенатори (лат.).
** Для загального добра (лат.).
*** Одноголосно (лат.).
=— А хіба що?
— А те, що ви дурнії
Може бути! — озвався один голос
— Луг лугом,— додав другий.
— А весною то ним і не проїдеш,— докінчив третій. Таким чином пропозиція щодо лугу пана Скорабев-
ського була відкинута, а пропозиція вищої адміністрації прийнята, і почалась розкладка коштів згідно з надісланим кошторисом. Спочатку була внесена ще одна пропозиція: відремонтувати дорогу виключно коштом пана Скорабевського, який за те безборонно користуватиметься лугом, та коли й ця пропозиція, завдяки пану Золзікевичу, була відхилена, зусилля кожного законодавця були спрямовані тільки на те, щоб звалити з себе тягар на іншого, щоб не позбавити ближнього тієї насолоди й задоволення, що їх дав почуття принесеної жертви для загального добра. Проте почуття справедливості так вкоренилося в свідомості членів бараноголовського законодавчого органу, що нікому не пощастило викрутитись від сплати, за винятком війта і засідателя Гомули, які натомість взяли на себе нелегкий обов'язок стежити за тим, щоб діло йшло якнайшвидше.
Треба, однак, визнати, що такий безкорисливий вчинок війта і засідателя, як кожна благородна акція, котра виходить за межі звичайного, викликав у деяких засідателів певну заздрість, почувся навіть один гнівний протестуючий голос:
*— А чому ви не будете платити?
— А нащо ми маємо даремно платити, коли вистачить і того, що ви дасте,— відказав на те Гомула.
Це був аргумент, проти якого — сподіваюсь — не тільки здоровий бараноголовський глузд, а й будь-який ІНШИЙ не спромігся б нічого заперечити, тому протестуючий голос умовк, а через деякий час переконано відповів:
*— А правда!
Справа була цілком закінчена, і суд напевне негайно взявся б до розгляду інших, коли б не несподіване вторгнення до законодавчої палати двох поросят.