Щоб його...
— Воно, мабуть, таки треба йти до Ословіц.
— То й піду! Хіба вже над паном нема нікого вищого?
Дивна річ! Побувавши у папа, Жепа навіть про війта й писаря не думав з такою злістю, як про нього. Війт і писар більше допекли йому, але він собі думав, що на те вони й начальство, а от пан — інша річ, пан міг його врятувати, та не схотів.
—* Значить, піду до Ословіц,— знов сказав Жепа,— і покажу йому, що обійдусь і без нього.
— Не підеш ти, небораче мій сердешний, піду я сама. Бо ти як уп'єшся, то зараз дибки станеш і ще гірше зробиш.
Жепа спочатку не погоджувався, але після полудня пішов до корчми "залити черв'ячка", другого дня — те саме. Тоді жінка, не кажучи нічого, залишила все на волю божу і в середу, взявши дитину, пішла до Ословіц.
Кінь потрібний був у господарстві, тому вона пішла пішки ще з досвітку, бо до Ословіц було понад двадцять верстов. Думала, може, зустріне якихось добрих людей з підводою, що дозволять примоститися хоч скраєчку, але не зустріла нікого. О дев'ятій ранку, стомлена, вона сіла на узліссі і з'їла скибку хліба та двійко яєць, які взяла з собою в кошик, і пішла далі. Сонце почало припікати, в цей час її* нагнав орендар Гершко з Вжецьондзи, що віз у койці гуси на продаж до міста. Жепиха почала просити його, щоб підвіз.
— З богом, жінко добра,— відповів Гершко,— бо тут такий пісок, що кінь ледве мене самого тягне. Як даси злотого, то візьму.
Жепиха згадала, що в неї в хустинці є зав'язаний один чеський, і хотіла віддати його Гершкові, але він відповів:
— Чеський? І чеський на землі не валяється, і то гроші!
Сказавши це, він цьвохнув коня й поїхав далі. Сонце пекло все дужче, піт заливав жінці очі, але вона, зібравши всі сили, йшла далі й через годину входила до міста.
Хто знає як слід географію, тому відомо, що коли заходиш до Ословіц з боку Баранячої Голови, то доведеться пройти повз реформатську церкву, в якій була колись чудотворна ікона матері божої, а коло самої церкви й тепер щонеділі сидить ціла низка старців, які горлають щосили на всю вулицю. Сьогодні, в будній день, під парканом сидів тільки один старець. Віп простягнув з-під лахманів голу ногу без пальців і, тримаючи в руці накривку з коробочки від вакси, співав молитву богородиці. Побачивши перехожу, він перестав співати і, висунувши ногу ще далі, починав кричати так, немов з нього дерли шкуру:
Люди добрі! Бідний каліка просить змилування! Хай вам господь милосердний дасть усе добре на землі!
Побачивши його, Жепиха вив'язала з хустини свого чеського і, підійшовши, спитала:
— У вас е п'ять грошів здачі?
Вона хотіла дати старцеві тільки гріш, але він, відчувши шостака в пальцях, давай її лаяти:
— Жалієш чеського для бога! Пожаліє й він тобі допомоги! Йди під три чорти, поки я не розгнівався!
Жепиха подумала: "Нехай уже бере, бог з ним!" —• і пішла далі.
Але, прийшовши на ринок, вона зовсім розгубилась. Легко було прийти до Ословіц, але ще легше в них заблудити. То ж не жарти — таке місто! Прийдеш у яке-небудь село, то й там мусиш допитуватись, де хто живе, а що ж казати про Ословіци! "Ой, заблукаю я тут, як у лісі",— подумала Жепиха. Не було іншого виходу, як питати людей. До комісара вона допиталась легко, але, прийшовши до його дому, довідалась, що він виїхав у губернію. Про начальника їй сказали, що його треба шукати в повітовому управлінні. А де воно? Та й дурна ж якась жінка! Не де ж як у Осло-віцах!
Ходила вона по місту, ходила, нарешті бачить: стоїть якийсь пофарбований зеленою фарбою будинок з орлом над дверима, великий — аж страх бере, а перед ним сила-силенна бричок, возів та єврейських бідарок. Марисі здалося, що це якийсь ярмарок. "А де тут повіт?" — спитала вона якогось пана у фраку, низько вклонившись йому. "Та ти ж, жінко, перед ним стоїш!" Марися набралась духу й увійшла у дім. ДИВИТЬСЯ, а там скрізь коридори, праворуч двері, ліворуч двері, а далі ще двері й двері і на кожних якісь букви. Марися перехрестилась і тихенько, несміливо відчинила перші двері й опинилась у великій кімнаті з перегородкою, як у костьолі. За перегородкою сидів якийсь пап у фраку з золотими ґудзиками, з пером за вухом, а перед ним товпився цілий гурт панів. Пани платили та й платили, а пап у фраку курив сигару, писав квитанції и віддавав їм. Одержавши таку квитанцію, пани одразу виходили. Жепиха здогадалась, що тут треба платити, и пошкодувала за своїм чеським, однак, хоч і несміливо, підступила до перегородки.
Та на неї ніхто навіть не глянув. Так вона простояла з годину. Одні підходять, другі відходять, годинник на стіні цокає, а вона стоїть та й стоїть. Нарешті людей порідшало, а далі й зовсім нікого не стало. Чиновник сів за стіл і став писати. Тоді Марися обісміли-лась і обізвалась:
— Слава Ісусу!
— Що вам потрібно?
— Пане начальнику!..
— Тут каса.
— Пане начальнику!..
— Кажу тобі, тут каса.
— А де начальник?
Чиновник показав другим кінцем пера на двері:
— Там.
Марися знову вийшла в коридор. Там? Але де ж? Дверей кругом безліч, в котрі ж іти? Нарешті вона побачила, що серед тлуму метушливих людей стоїть мужик з батогом, і підійшла до нього.
— Дядьку?
— А що таке?
— Звідки ви?
— З Вешнковіск, або що?
— Де тут начальник?
— А відкіль я знаю!
Потім вона спитала ще одного з золотими ґудзиками, але вже не у фраку, а з дірами на ліктях. Той навіть слухати її не хотів, тільки буркнув:
— Не маю часу.
Жепиха знов увійшла в перші-ліпші двері; вона, бідолаха, не знала, що на них написано: "Стороннім вхід заборонено". Вона була стороння, а напису не бачила, а хоч би й бачила, то не прочитала б його, бо не вміла.
Вона тихенько відчинила двері й побачила порожню кімнату, під.вікном у ній ослін, а па ослоні сидить якийсь чоловік і куняє. Далі двері — в другу кімнату, де походжають пани у фраках і мундирах.
Жепиха підійшла до того, що куняв на ослоні Його . вона боялась менше, бо він, видно, був із простих — навіть у дірявих чоботях.
Вона торкнула його за плече.
А він підхопився на ноги, гляпув на неї та як гримне:
<— Не можна!
Жепиха кинулась тікати, а він дав їй штурхана в спину і грюкнув за нею дверима.
Вона втрете опинилась в тому самому коридорі
Сіла коло якихось дверей і з справжньою селянською терплячістю вирішила сидіти хоч би й до страшного суду. "Може ж, хтось таки мене спитає?" — думала молодиця. Вона не плакала, тільки терла очі, що свербіли їй, і відчувала, що весь коридор з усіма дверима і з нею разом починав крутитись.
А тут люди коло неї ходять, дверима грюкають, кричать, галасують — гомін, як на ярмарку.
Нарешті бог таки змилувався над нею. З тих дверей, перед якими вона сиділа, вийшов статечний шляхтич, якого вона інколи бачила у Вжецьондзі в костьолі, спіткнувся об неї і спитав:
— Чого ви тут, молодице, сидите?
— Я до начальника...
— Тут судовий пристав, а не начальник. Шляхтич показав їй на двері в глибині коридора:
— Там, де ота зелена табличка, зрозуміло? Але не ходіть до нього зараз, бо він зайнятий, зрозуміло? Зачекайте тут, він скоро вийде.
І шляхтич пішов далі, а молодиця подивилась йому вслід, наче це був її ангел-храшггель. Подумала: "Ні, таки пан найшвидше мужика пожалів!"
Марисі довелось довго ждати, поки двері з зеленою табличкою нарешті з грюком відчинилися. З них вийшов немолодий уже військовий і швидко покрокував коридором, видно, дуже поспішаючи. Тут уже одразу можна було впізнати, що то начальник, бо за ним підбігці поспішало кілька панів, забігаючи то з правого, то з лівого боку, причому Жепиха чула, як вони приказували: "Пане начальнику!", "Одне словечко, пане начальнику!", "Будьте ласкаві, пане начальнику!"* А він не слухав їх і прямував уперед. Марисі аж в очах потемніло, коли він підходив до неї. "Хай буде воля господня!" — майнула у неї думка, і вона вийшла на середину коридора, впала навколішки й підняла руки вгору, загородивши йому дорогу.
Начальник глянув на неї і спинився. Спинилися і всі пани, що йшли з ним.
— Це що таке? — спитав начальник.
— Найсвятіший началь...
Вона затнулась і не могла далі говорити: з переляку у неї пропав голос і отерп язик.
— Чого?
*— Та я... я про... рекрутчину.
— Що ж, тебе в солдати забирають, чи що? —спитав начальник.
Щоб догодити начальникові, шляхта дружно засміялась, але він спинив її:
— Ану прошу! Прошу тихо! Потім знов нетерпляче до Женихи:
— Швидше! Чого тобі треба, бо я не маю часу. Але Жепиха зовсім внетямилась від сміху панів
і тільки белькотіла: "Бурак! Жепа! Жепа! Бурак, о!"
— Мабуть, п'яна! — сказав один із панів.
— Забула язика вдома,— додав другий;
— Чого ви хочете? — ще суворіше перепитав начальник.— Ви п'яні, чи що?
— 0 Ісус, Марія! — вигукнула Жепиха, відчуваючи, що остання нитка порятунку вислизає з її рук.— Найсвятіший начальнику...
Та він справді був дуже зайнятий: почали надходити рекрутські списки, та й так всіляких справ була сила-силенна, а тут ще мав відбутись в Ословіцах бал, який він із службового обов'язку влаштовував, а з цією жінкою ніяк не можна було порозумітись, отож він махнув рукою й сердито сказав:
— От горілка! Все горілка! А жінка ж молода й гарна.
Потім звернувся до Женихи таким голосом, що вона ладна була крізь землю провалитись:
— Як витверезишся, то подаси скаргу до свого волосного суду, а він нехай передасть мені.
Ляснувши, немов батогом, останніми словами, він пішов далі, а за ним папи, повторюючи: "Пане начальнику!", "Одне словечко, пане начальнику!", "Будьте ласкаві, пане начальнику!"
Коридори спорожніли. Все кругом затихло, та от дитпна Жепихи голосно заплакала. Жінка ніби прокинулась зі сну, встала й почала приспівувати дитині якимось не своїм голосом:
— А-а, а-а, а-а!
Потім вийшла з будинку надвір. Небо облягли хмари, далеко на обрії гриміло. Повітря було парке.
Що діялося в душі Марисі, коли вона йшла повз реформатську церкву назад в Баранячу Голову, писати не буду. Якби в такому становищі опинилась панна Ядвіга, тоді я написав би сенсаційний роман, в якому довів би найзапеклішим позитивістам, що іспують ще на світі ідеальні істоти. Панна Ядвіга усвідомила б і
осмислила кожне враження: душевний розпач виявився б у не менше розпачливих, а тому дуже драматичних думках і словах. Це зачароване коло, глибоке й болісне почуття безпорадності, безсилля й насильства, роль гнаного бурею листочка, глуха свідомість, що порятунку не буде ні від неба, ні від землі, напевне, надихнули б панну Ядвігу на такий зворушливий монолог, що мені залишилося б тільки записати його, аби зажити собі слави.