Я врятую тебе від отрути, а ти можеш задушити себе разком намиста... Луїзо, Луїзо, я тільки ще можу застерігати тебе. Невже ти не боїшся, що твоя зрадлива мрія втече від тебе на жахливому мості від часу до вічності? Чи наважишся ти стати перед престолом Всевишнього з брехнею на устах: "Заради тебе, творець, прийшла я сюди", а твої грішні очі шукатимуть у той час свою смертну ляльку?.. І якщо цей тлінний кумир твоїх думок, що стане таким же гробаком, як і ти, звиваючись у ногах твого судії, в цю непевну мить викриє твою безбожну впевненість і скерує твої зраджені надії до вічного милосердя, що його цей жалюгідний ледве зможе виблагати й собі... що тоді? (Виразніше і голосніше.) Що тоді, нещасна? (Пригортає її міцніше, дивиться якийсь час на неї пильно і проникливо, потім швидко її залишає.) Тепер я більше нічого не знаю... (Піднявши праву руку.) За цю душу, боже правий, я більше не відповідаю. Роби, що хочеш. Принеси твоєму стрункому юнакові жертву, від якої звеселиться нечиста сила і відступиться від тебе твій ангел-охоронець. Іди! Бери на себе всі гріхи, бери і цей останній, най-жахливіший, і якщо тягар буде все ще надто легким, то додай ще моє прокляття... Ось ніж... Простроми своє серце і (ридаючи кидається геть) серце батька!
Луїза (схоплюється і доганяє його). Тату, тату! Стривай! Ніжність приневолює ще жорстокіше, ніж лютість тирана! Що мені робити? Я не можу! Що ж мені робити?
М і л л е р. Якщо поцілунки твого майора печуть дужче, ніж сльози твого батька... умри!
Луїза (після сповненої мук боротьби, рішуче). Тату! Ось моя рука! Я хочу... Боже! Боже! Що я роблю? Чого я хочу? Тату, присягаюся... Горе мені, горе! Я кругом винна... Тату, хай буде по-твоєму!.. Фердінанд... Бог це бачить! Отак я знищу в собі й останню згадку про нього. (Рве свого листа.)
Міллер (сп'янілий від радощів, кидається їй на шию). Оце моя дочка! Поглянь! Ти збулася кохання, зате ти зробила щасливим батька. (Сміючись і плачучи, пригортає її.) Дитино! Дитино! Я був не вартий цього дня в своєму житті! Бог знає, як мені, нікчемній людині, дістався цей ангел!.. Моя Луїзо, раю мій! О боже! Я мало розуміюсь на коханні, але яка це, мабуть,, мука його зректися!.. Це я можу збагнути!
Луїза. Тільки геть з цього краю, тату! Геть з міста, де мої подруги глузують з мене і де навіки загинуло моє добре ім'я. Геть, геть якнайдалі від того місця, де в мене перед очима стільки слідів утраченого щастя. Геть якнайдалі!..
Міллер. Куди схочеш, моя доню! Хліб наш господній родить скрізь, і знайдуться люди, що слухатимуть мою скрипку. Так, нехай пропадає все! Я покладу на музику розповідь про твоє горе і співатиму пісню про дочку, яка, поважаючи батька, розбила собі серце. Ми ходитимемо з цією баладою від дверей до дверей, і втішно нам буде брати милостиню з рук тих, що заплачуть.
ЯВА ДРУГА Фердінанд. Ті, що й були.
Луїза (перша його помічає і з голосним криком кидається на шию батькові). Боже! Ось він! Я загинула! Міллер. Де? Хто?
Луїза (вказує із зміненим обличчям на майора і міцніше пригортається до батька). Він! Він сам... Огляніться, тату! Вбити мене прийшов він!
Міллер (побачивши його, сахається). Як? Ви тут, бароне?
Фердінанд (повільно наближається, зупиняється проти Луїзи, втупивши в неї пильний, допитливий погляд і помовчавши, каже). Дякую тобі, захоплена зненацька совість! Твоє зізнання страшне, але швидке й правдиве,— тут непотрібне випитування на муках! Добривечір, Міллере!
Міллер. Та, ради бога, чого ви хочете, бароне? Що привело вас сюди? Що це за напад?
Фердінанд. Був час, коли день розбивали на секунди, коли туга за мною обтяжувала гирі повільного годинника і за ударами пульсу нетерпляче рахували, коли я прийду... Чому ж зараз ви такі здивовані?
Міллер. Ідіть, ідіть, бароне! Якщо хоч іскра людяності залишилася у вашому серці, якщо ви не хочете задушити ту, яку ви нібито любите, то тікайте, не лишайтеся тут жодної хвилини! Божа благодать покинула мою хатину, відколи ви ступили тут своєю ногою. Ви накликали горе під мій дах, де раніше була тільки радість. Невже ви ще невдоволені? Невже ви хочете й далі роз'ятрювати рану, яку нещасливе знайомство з вами заподіяло єдиній дитині?
Фердінанд. Чудний батьку, адже я прийшов сказати твоїй дочці щось приємне!
Міллер. Щоб збудити нові надії для нового розпачу? Іди, віснику нещастя! Твоє обличчя не віщує нічого доброго.
Фердінанд. Нарешті, здійснилася мета моїх сподівань! Леді Мілфорд, найстрашніша перешкода нашому коханню, щойно" залишила країну. Мій батько схвалює мій вибір. Доля перестає нас переслідувати. Наші щасливі зорі сходять... Я прийшов, щоб додержати свого слова і повести до олтаря мою наречену.
Міллер. Ти чуєш, доню, що він каже? Ти чуєш, як він глузує з твоїх обдурених надій? О, справді, бароне! Це так личить баламутові — ще й в дотепах вправлятися на своєму злочині,
Фердінанд. Ти гадаєш, я жартую? Присягаюся честю, ні! Мої запевнення такі ж правдиві, як любов моєї Луїзи, і я свято додержу їх, як і вона своєї присяги,— для мене немає нічого святішого. Ти й досі сумніваєшся? Чому на щоках моєї прекрасної дружини і досі немає радісного рум'янцю? Дивно! Мабуть, брехня тут ходяча монета, якщо правді так мало довіряють! Ви не ймете віри моїм словам? То повірте ж цьому письмовому доказу. (Кидає Луїзі її листа до маршала.)
Луїза розгортає його і, пополотнівши як труп, падає.
Міллер (не помітивши нічого, до майора). Що це значить,, бароне? Я вас не розумію.
Фердінанд (підводить його до Луїзи). Тим краще мене зрозуміла вона!
Міллер (припадає до неї). О боже! Доню моя!
Фердінанд. Бліда як смерть!.. Тепер тільки подобається вона мені, твоя дочка! Такою прекрасною не була вона ще ніколи, побожна, чесна дочка... з оцим мертвим обличчям. Подих страшного суду, що стирає лакування з кожної брехні, здунув рум'яна, якими ця на всі руки майстерниця обдурила й світлих ангелів. Це її найкраще обличчя! Це вперше її справжнє обличчя! Дозволь мені його поцілувати. (Хоче підійти до неї.)
Міллер. Назад! Геть! Не зачіпай батьківського серця, хлопчиську! Я не міг уберегти її від твоїх пестощів, але зможу вберегти від твого знущання.
Фердінанд. Чого тобі, сивоголовий? Мені немає діла до-тебе! Не втручайся в гру, яку так явно програно! Чи, може, й ти проникливіший, ніж я тебе вважав? Чи не позичав ти мудрості своїх шістдесяти років для блудливих діл твоєї дочки, споганивши це поважне волосся ремеслом звідника ? О, коли це не так, то ляж, нещасний дідугане, і вмри... Ще є час. Ти ще можеш спочити навіки з блаженною думкою: я був щасливий батько! Хвилиною пізніше ти шпурнеш отруйну гадюку до пекла, яке її породило, проклянеш дарунок давця і, зневажаючи бога, зійдеш у могилу. (До Луїзи.) Кажи, нещасна! Писала ти цього листа?
Міллер (застерігаючи Луїзу). Ради бога, доню! Не забувай, не забувай!
Луїза. О, цей лист, тату!
Фердінанд. Що, він потрапив не в ті руки? Хвала випадкові, він чинить зидатніші діла, ніж наймудріший розум, і зможе краще виправдатися в судний день, ніж дотепність усіх мудреців... Випадок, кажу я? О, без волі провидіння й горобчик не впаде... Чому ж його немає, коли з диявола треба зірвати личину?.. Я чекаю на відповідь! Писала ти цього листа?
Міллер (до Луїзи, з благанням). Сміливіше! Сміливіше, моя доню! Тільки єдине "так" — і ти все переможеш.
Фердінанд. Забавно! Забавно! Батька теж обдурено! Всіх обдурено! Подивіться на неї, безсоромну, навіть язик їй відмовляється повернутися для останньої брехні! Поклянися богом, грізно-правдивим: писала ти цього листа?
Луїза (після сповненої мук боротьби, під час якої вона розмовляла поглядами з батьком, твердо'і рішуче). Так, писала.
Фердінанд (перелякано зупиняється). Луїзо! Ні! Присягаюся моєю душею! Ти брешеш. Навіть невинність у катівні визнає за собою злочини, яких вона ніколи не чинила. Я спитав занадто гостро, чи не так, Луїзо? Ти визнала тільки тохму, що я спитав занадто гостро?
Луїза. Я сказала правду.
Фердінанд. Ні, кажу тобі! Ні! Ні! Ти не писала. Це зовсім не твоя рука! А якби й твоя, то хіба ж підробляти почерк важче, ніж занапащати серця? Скажи мені правду, Луїзо... або ні, ні, не кажи... Скажеш — і я загину... Брехню, Луїзо, брехню!.. О, якби ти придумала зараз хоч яку-небудь брехню, кинула б її мені з щирим ангельським виглядом, переконала б тільки моє вухо, тільки моє око і підло обдурила б моє серце... О Луїзо! Від одного такого слова вся правда могла б покинути світ і непохитна справедливість мусила б згинатися в придворному плазуванні! (Боязким, тремтячим голосом.) Писала ти цього листа?
Луїза. Присягаюсь богом! Грізно-правдивим богом! Так!
Фердінанд (після паузи, з виразом глибокої скорботи). Жінко! Жінко! З яким обличчям стоїш ти зараз переді мною! Коли з таким обличчям роздають райські насолоди, ти навіть і в проклятому пеклі не знайдеш жодного покупця... Чи знала ти, чим ти була для мене, Луїзо? Ні! Не може бути! Ти не знала, що ти для мене була всім! Усім! Це мізерне, нікчемне слово, але вічність ледве вміщає його; цілі системи світів завершують у ньому свої шляхи... Все! І так злочинно цим гратися?.. О, це жахливо!
Луїза. Ви чули моє признання, пане фон-Вальтере. Я сама себе прокляла. Ідіть же тепер. Покиньте господу, в якій ви були такі нещасливі.
Фердінанд. Добре! Добре! Я ж спокійний... Спокійна, кажуть, буває й та жахлива місцевість, де пройшла чума... Я так само спокійний. (Подумавши.) Ще одне прохання, Луїзо... останнє!
Голова моя палає, наче в гарячці. Мені треба освіжитися. Чи не приготуєш ти мені склянку лимонаду?
Луїза виходить.
ЯВА ТРЕТЯ
Фердінанд і Міллер.
Обидва, не говорячи ні слова, ходять деякий час вперед і назад по протилежних сторонах кімнати.
Міллер (зупиняється, нарешті, і журливо дивиться на майора). Любий бароне, може, ваш сум розвіється хоч трохи, коли я признаюся вам, що мені сердечно жаль вас?
Фердінанд. Годі про це, Міллере! (Знову кілька кроків.) Я вже тепер ледве пам'ятаю, як я потрапив до вашого дому, Міллере. З якої нагоди?
Міллер. Як, пане майоре? Та ви ж хотіли у мене брати уроки на флейті! Хіба ви вже це забули?
Фердінанд (швидко). Я побачив твою дочку! Знову мовчання.
Ти не додержав слова, друже! Ми домовилися про спокій на моїх самітних уроках.