І моєї простонародної невинності, міледі?
Леді. Які дурниці! Навіть найбезпутніший мужчина не насмілиться запідозрити нас у чомусь ганебному, якщо ми самі не дамо приводу для цього. Покажіть себе, яка ви є! Поводьтеся чесно і з гідністю, і я певна, що ваша юність витримає всі спокуси.
Луїза. Дозвольте мені, ласкава пані, насмілитися взяти це під сумнів! Палаци деяких дам часто бувають місцем дуже нескромних розваг. Де візьметься така мужність у дочки бідного скрипаля, щоб кинутися в саме вогнище чуми і не жахатися зарази? Хто повірить, що леді Мілфорд тримає вічного скорпіона для своєї совісті, що вона платить гроші за те, щоб мати привід кожну мить червоніти від сорому?.. Я кажу одверто, ласкава пані... Чи приємно вам буде бачити мене, коли ви поспішатимете назустріч насолоді? Чи не буде для вас нестерпною моя присутність після повернення?.. О, краще, краще хай нас роз'єднають цілі країни, хай моря потечуть між нас!.. Будьте передбачливі, міледі! Може трапитися так, що настануть години протверезіння, хвилини виснаження, змії каяття можуть заворушитись у ваших грудях, і тоді яка буде мука для вас читати на обличчі вашої служниці радісний спокій, що ним невинність винагороджує чисте серце! (Відступає на крок.) Ще раз, ласкава пані, дуже прошу мені пробачити!
Леді (приховуючи велике хвилювання, ходить по кімнаті). Нестерпно, що вона мені це каже! Ще нестерпніше, що це правда! (Підходить до Луїзи і пильно дивиться їй у вічі.) Дівчино, ти мене не перехитруєш! Загальних поглядів не висловлюють так гаряче. За цими міркуваннями приховується палкий інтерес, який службу в мене змальовує тобі особливо темними барвами, який розпалив так твою розмову... і який (погрозливо) я мушу викрити.
Луїза (спокійно і благородно). Ну й що, як викриєте? А коли ваш зневажливий удар п'ятою розбудить ображеного гробака, якому йог© творець дав для захисту від жорстоких ще й жало?.. Я не боюся вашої помсти, міледі! Бідній грішниці, яка стоїть перед ганебною плахою, байдуже, хоч би й увесь світ загинув. Горе моє таке велике, що навіть моя відвертість не може його збільшити. (Після паузи, дуже серйозно.) Ви бажаєте витягнути мене з праху мого походження. Я не хочу розбиратись у цій підозрілій ласці. Я хочу тільки запитати, що спонукало міледі вважати мене за дурненьку, яка соромиться свого походження? Що могло дати вам право дбати про моє щастя, ще не знаючи, чи схочу я прийняти це щастя з в а ш и х рук?.. Я навіки відмовилась од своїх прав на земні радощі. Я простила моєму щастю за його нетривалість. Навіщо ж ви знову нагадуєте мені про нього? Коли само божество ховає своє проміння від погляду своїх створінь, щоб і найстарший серафим не жахнувся, померкнувши перед ним, то чому люди хочуть бути такими жорстоко милосердими? Як це сталося, міледі, що ваше хвалене щастя так охоче благає у нещастя заздрості і подвигу?.. Чи ваша насолода потребує розпачу для прикраси? О, то дайте ж мені краще сліпоту, яка єдина ще примиряє мене з моєю жорстокою долею!.. Комашина почуває себе в краплині води такою щасливою, немовби це було царство небесне, але вона радіє й тішиться лише до того часу, поки їй не розкажуть про океан, де плавають кораблі й кити! А ви ж хочете, щоб я була щасливою? (Після паузи раптом підходить до леді і несподівано запитує її.) А ви щасливі, міледі? (Та швидко і схвильовано відходить од неї, Луїза йде за нею і прикладає руку їй до грудей.) Чи й це серце таке ж безтурботне, як люди вашого стану? І коли б ми зараз могли помінятися з вами — серце на серце і доля на долю... і коли б я по-дитячому невинно... і коли б я по совісті... і коли б я запитала вас, як свою матір, то чи порадили б ви мені помінятись?
Леді (дуже схвильована, кидається на софу). Нечувано! Незбагненно! Ні, дівчино, ні! Ти не принесла цієї величі з собою у світ, і не від батька вона в тебе, занадто бо в ній юного запалу. Не бреши мені! В ній я відчуваю іншого вчителя.
Луїза (пильно і проникливо дивлячись їй у вічі). Я дивуюся, міледі, що ви тільки зараз згадали про цього вчителя, хоч у вас заздалегідь було готове місце для мене.
Леді (схоплюється). Цього не можна витримати! Нехай вже так! Бо мені все одно не викрутитись. Я знайома з ним. Знаю все, знаю більше, ніж я бажала б знати! (Раптом замовкає, потім із запалом, який поволі зростає майже до несамовитості.) Але насмілься тільки, нещасна, насмілься і тепер ще кохати його чи бути ним любимою!.. Та що я кажу? Насмілься тільки думати про нього або бути однією з його думок!.. Розумієш ти, нещасна, я всемогутня, я страшна. Богом присягаюся! Ти загинула!
Луїза (стійко). І безповоротно, міледі, якщо ви його примусите вас кохати.
Леді. Я розумію тебе, але він не повинен мене кохати! Я подолаю цю ганебну пристрасть, я заглушу своє серце і розтрощу твоє. Я кину між вас прірви й скелі; як фурія, пронесусь крізь ваше небо; моє ім'я сполохає ваші поцілунки, як примара лякає злочинців; твій юний, квітучий стан зів'яне в його обіймах, як мумія, і розпадеться... Я не можу бути з ним щаслива, але й ти теж не будеш. Знай це, жалюгідна! Зруйнувати чуже блаженство — це теж блаженство!..
Луїза. Блаженство, якого вас уже позбавлено, міледі! Не зводьте наклепу на ваше власне серце. Ви нездатні виконати того, чим ви зараз мені погрожуєте! Ви нездатні мучити створіння, яке не зробило вам ніякого зла, крім того, що почувало те, що й ви. Але я люблю вас за цю гарячність, міледі.
Леді (вже оволодівши собою). Де я? Де я була? Що я наговорила! Кому я це наговорила? О Луїзо, благородна, велична, божественна душе! Прости несамовиту... Я не зачеплю на тобі й волосинки, моя дитино! Бажай! Вимагай! Я носитиму тебе на руках, буду твоєю подругою, твоєю сестрою. Ти бідна... Глянь! (Скидаючи кілька брильянтів.) Я продам ці коштовності, мій гардероб, коней і карети продам. Хай буде все твоє, тільки зречися його!
Луїза (відступає, дуже здивована). Що ж це, вона глузує з мого розпачу чи й справді вона непричетна до цієї нелюдської інтриги? О, коли так, то я ще можу надати собі вигляду героїні і змалювати моє безсилля як заслугу. (Деякий час стоїть глибоко замислившись, потім підходить ближче до леді, бере її за руку і дивиться на неї пильно і значуще.) Візьміть же його собі, міледі! Я добровільно віддаю вам людину, яку пекельними гаками відірвали від мого скривавленого серця... Може, ви й самі того не знаєте, міледі, але ви зруйнували рай двох закоханих, ви розлучили два серця, які бог з'єднав, знищили істоту, яка була для нього д о р о г о ю, як і ви самі, яку він для радості створив, як і вас, що славила його, як і ви, і ніколи вже славити його не буде... Міледі! І останнє тріпотіння розчавленої комашини долинає до вуха вседержителя! Він ее може бути байдужим, коли вбивають створені ним душі. Тепер він ваш! Тепер, міледі, візьміть його собі! Киньтесь в його обійми! Тягніть його до олтаря... Тільки не забувайте, що ваш шлюбний поцілунок перерве примара самовбивц і... Бог мене не осудить... Я не можу інакше! (Вибігає.)
ЯВА ВОСЬМА
Леді сама, стоїть приголомшена, збентежена, нерухомо дивиться на двері, в які вибігла Міллер; нарешті, отямлюється.
Леді. Що це було? Що це зі мною сталося? Що говорила ця нещасна?.. О небо, ще й досі роздирають мені вуха страшні, осудливі для мене слова: візьміть його соб і!.. Кого, нещасна? Дарунок твого передсмертного хрипіння, сповнений жаху заповіт твого розпачу? Боже! Невже я так низько впала, так раптово звалилася з усіх тронів моєї гордині і жадібно чекаю на те, що підкине мені великодушність жебрачки в передсмертну її Годину? Візьміть його собі! І як вона це сказала, з яким поглядом!.. Ах! Еміліє! Чи для того переступила ти межі слабостей жіночих? Чи для того домагалася ти пишного імені великої британської жінки, щоб уся бундючна споруда твоєї честі завалилася перед вищою чеснотою дівчини із простої міщанської сім'ї? Ні, горда нещасливице! Ні! Можна присоромити Емілію Мілфорд, зганьбити ж — ніколи. Я також маю силу зректися! (Велично ходить по залу.) Годі бути безсилою, змученою жінкою!.. Геть від мене солодкі, золоті образи кохання! Хай лише великодушність керує тепер мною!.. Або ця пара закоханих загине, або Мілфорд мусить зректися своїх домагань і погаснути в серці герцога! (Після паузи, жваво.) Гаразд!.. Усунено жахливу перешкоду, між мною й герцогом розірвано всі зв'язки, вирвано з моїх грудей це шалене кохання!.. В твої обійми кидаюсь я, доброчесносте! Прийми твою розкаяну дочку Емілію! Ах, як мені хороше! Як мені раптом легко стало, як відрадно!.. Величаво, як сонце на заході, зійду я сьогодні з вершин моєї високості, моя пишнота помре з моїм коханням, і тільки серце своє візьму я з собою в це горде заслання. (Рішуче підходить до письмового стола.) Одразу ж треба з цим покінчити... Зараз же, доки принадний образ коханого не поновив кривавої боротьби в моєму серці. (Сідає і починає писати.)
ЯВА ДЕВ'ЯТА Леді. Камердинер. Софі. Потім гофмаршал і, нарешті, слуги.
Камердинер. Гофмаршал фон-Кальб дожидає в передпокої з дорученням від герцога.
Леді (з запалом продовжує писати). Захитається ця герцогська маріонетка! Звичайно! Вигадка досить кумедна, щоб спантеличити ясновельможну голову... А як заметушаться його придворні улесники! Захвилює вся країна.
Камердинер. Гофмаршал, міледі.
Леді (обернулася). Хто? Що? Тим краще! Люди цього сорту існують на світі лише для того, щоб розносити плітки... Я рада його бачити.
Камердинер виходить.
Софі (боязко підходить ближче). Боюсь, міледі, що це буде нескромно, але...
Леді продовжує гарячково писати.
Міллер пробігла через передпокій як навіжена... У вас палає обличчя... Ви розмовляєте самі з собою...
Леді пише далі.
Мені страшно... Що тут сталося?
Гофмаршал (входить, робить до спини леді тисячу поклонів; вона його не помічає; він підходить ближче, стає за її кріслом, намагається вхопити краєчок її вбрання і цілує його з боязким шепотом). Найяснїши й...
Леді (посипаючи листа піском і перебігаючи написане очима). Він докорятиме мені за чорну невдячність... Я була самітна. Він витяг мене із злиднів... Із злиднів? Огидний обмін! Розірви твій рахунок, спокуснику! Мій довічний сором з лихвою пла-титиме по ньому.
Гофмаршал (після того як він, непомічений, обійшов леді навколо).