Як тільки в таборі на Великому Лососі дізналися, що дорогу прокладено до Пеллі, не було вже потреби довше баритися ззаду; і Расмунсен, скулившися самотній коло вогню, бачив, як повз нього одні за одними мчали санки. Спочатку проїхали кур'єр і метис, що витягли його з озера Бенет, далі пошта до Серкл-Сіті на двох санках, а тоді вже в Клондайк рушили різномасті шукачі щастя. Собаки й люди були свіжі й гладкі, а Расмунсен та його запряг — кволі й виснажені, сама шкіра та кістки. Люди, що їхні багаття курилися позаду, мандрували один лише день з трьох, відпочиваючи та ощадячи сили на той час, коли можна буде вже їхати рівною втертою стежкою, а Расмунсен поспішав уперед, щодня по бездоріжжю, виснажуючи собак та заганяючи їх до останку.
Самого ж його ніщо не могло зламати. Ті свіжі, невиснажені люди дякували йому ласкаво за дбайливість, дякували, відверто посміхаючись та нахабно глузуючи з нього; і тепер, зрозумівши все, він не відповідав їм нічого, навіть не розсердився. Йому було байдуже. Його ідея, її суть не змінилася. Тут він і його тисяча дюжин, а там Доусон; отже, все лишилося так, як і було.
На Малому Лососі скінчилася їжа собакам. Він віддав їм свої харчі, а сам аж до Селкірка годувався тільки бобами — брунатними бобами, дуже поживними, але такими нестравними, що після них його хапало за шлунок і він години зо дві ходив, зігнувшись у дугу. Але на дверях факторії в Селкірку висіла оповістка, що пароплави не ходять угору Юконом ось уже два роки, отож харчі тут були дорогі. А проте агент компанії запропонував обміняти на кожне яйце по повній чашці борошна, та Расмунсен похитав головою й подався далі.
Десь за факторією йому пощастило купити мерзлу конячу шкуру для собак. Коней забивали чілкутські гуртівники, а требіж забирали індіяни. Він спробував сам їсти шкуру, та шерсть роз'ятрювала йому виразки в роті, намуляні бобами, і вони нестерпно боліли.
Тут, у Селкірку, він уже зустрів перших утікачів з Доусона. Голод гнав їх звідти, вони сумним натовпом сунули по стежці.
— Нема їжі, — казали вони хором. — Нема їжі, отже, треба тікати. Люди молять бога, щоб хоч на весну стало краще. Борошно — долар за півфунта, і то його не продають.
— Яйця? — перепитав хтось із натовпу. — Долар за одне, але їх немає.
Расмунсен швидко підрахував.
— Дванадцять тисяч доларів, — сказав він голосно.
— Що?
— Нічого, — відповів він і погнав собак далі.
Коли він добувся до річки Стюарт, за сімдесят миль від Доусона, п'ятеро собак пропало, а решта, вкрай виснажені, ледве на ногах трималися. Расмунсен сам теж запрягся в посторонки, тягнучи щосили. Та все одно він проходив хіба десять миль у день. Його щоки й ніс, не раз уже відморожені, поробились якісь криваво-чорні, і на них страшно було дивитися. Великий палець, відділений від решти пальців, бо доводилось тримати стернову жердину, був так само відморожений і дуже болів. Чудернацький мокасин і досі огортав йому ногу, і тій нозі почав дошкуляти якийсь дивний біль. На Шістдесятій Милі останні боби, які він уже давно паював, скінчились, але він уперто відмовлявся почати яйця. Він не міг припустити навіть такої думки і плентався, спотикаючись та падаючи, аж до річки Індіяна. Тут щедрий старожитець пригостив його свіжою лосениною, яка надала йому і його собакам нової сили, а в Енслі він підбадьорився, бо втікач, що годин п'ять тому вийшов з Доусона, запевняв, що він матиме долар з чвертю за кожне яйце.
Серце йому калатало, а коліна тремтіли, коли він видирався на крутий берег біля Казарм у Доусоні. Собаки були такі кволі, що довелося пристати; чекаючи, поки вони відпочинуть, він сперся на жердину. Саме тоді нагодився якийсь чоловік, дуже пристойно зодягнений у велике ведмеже хутро. Він спинився й цікаво глянув на Расмунсена, тоді пильно оглянув собак і троє прив'язаних одні до одних санок.
Що там у вас? — спитав він.
— Яйця, — хрипко відповів Расмунсен майже пошепки.
— Яйця! Ура! Ура! — підскочив той і затанцював на місці, мов навіжений. — Невже це все яйця?
— Атож.
— Скажіть, ви, певне, й є той Чоловік із Тисячею Дюжин? — Він обійшов санки й приглянувся Расмунсе-нові з другого боку. — Кажіть же, це справді ви?
Расмунсен, не цілком його розуміючи, все ж потакнув, і чоловік трохи заспокоївся.
Скільки ж ви хочете за них? — спитав він обережно.
Расмунсен повівся сміливо.
— Півтора долара, — сказав він.
— Хай буде! — відповів чоловік поквапливо. — Давайте дюжину.
— Я… я хочу сказати, півтора долара за кожне, — пояснив нерішуче Расмунсен.
— Авжеж, я чую. Давайте дві дюжини. Ось золотий пісок.
Чоловік витяг набиту, з добру ковбасу завбільшки, торбину золота й байдуже стукнув нею об жердину. Расмунсенові стало якось млосно, залоскотало в носі, його пойняло непереможне бажання сісти й заплакати. А навколо вже збирався зацікавлений натовп, люди один по одному просили яєць. Расмунсен не мав на чому важити, але чоловік у ведмежому хутрі приніс вагу і послужливо відміряв золотий пісок, поки Расмунсен роздавав яйця. Незабаром коло нього почалася штовханина й галас. Кожен хотів купити, вимагав, щоб йому дали першому. І що більше хвилювалися покупці, то більше заспокоювався Расмунсен. Щось тут не так. Недарма люди хапають його товар. Краще спершу відпочити й дізнатися, яка ціна на яйця. Може, вони коштують по два долари. Хай там як, а по півтора йому завжди дадуть.
— Годі! — гукнув він, коли продав зо дві сотні. — Більше не продаю. Я вимучився. Спочатку мені треба знайти собі житло, а тоді прошу до мене.
Юрба загула, але чоловік у ведмежому хутрі підтримав Расмунсена. Двадцять чотири морожених яйця торохтіло в його містких кишенях, і йому байдуже було, чи інші дістануть ще їх, чи ні. Крім того, він бачив, що Расмунсен ледве на ногах тримається.
— Там праворуч, за другим рогом від "Монте Карло", є хатина, — сказав він. — У неї вікно з пляшок з-під содової води. Вона не моя, але мені доручено віддати її в комірне. Десять доларів у день, це зовсім не дорого. Ідіть просто туди, а я зайду пізніше. Не забудьте: вікно з пляшок з-під содової води.
— Тра-ля-ля! — за мить заспівав він. — А я піду їсти яєчню та мріяти про домівку.
Ідучи до хатини, Расмунсен згадав, що він голодний, і дорогою купив трохи їжі в крамниці компанії та ще шмат м'яса в різника і сухої лососини для собак. Легко знайшовши хатину, він навіть собак не розпряг, а найперше розпалив вогонь і поставив варити каву.
— Півтора долара за яйце… Тисяча дюжин… Вісімнадцять тисяч доларів! — мурмотів він сам до себе, заходячися коло грубки.
Коли він кинув шмат м'яса на сковорідку, відчинилися двері. Расмунсен обернувся. То був чоловік у ведмежому хутрі. Зайшов він дуже рішуче, певно, з якимось наміром, але, глянувши на Расмунсена, начебто розгубився, і на обличчі його відбилася ніяковість.
— Я… я хотів… — почав він і спинився.
Расмунсен подумав, що він прийшов правити гроші за хатину.
Ось що, хай йому чорт! Яйця, щоб ви знали, тухлі.
Расмунсен захитався. Його наче хтось луснув обухом по лобі й приголомшив. Стіни похилилися й затанцювали круг нього. Він простяг руку, щоб спертися, і поклав її просто на грубку. Різкий біль і дух підсмаленого м'яса привели його до тями.
— Ага, — сказав поволі він, дістаючи з кишені торбинку. — Ви хочете забрати назад свої гроші.
— Річ не в грошах, — сказав чоловік, — але чи немає у вас яєць добрих?
Расмунсен хитнув головою.
— Краще візьміть гроші.
Але той відмовився й позадкував до дверей.
— Я прийду, — сказав він, — коли ви передивитеся свій крам і побачите, що там є.
Расмунсен укотив до кімнати оцупок, повносив скриньки. Сам він був цілком спокійний. Тоді узяв сокиру й заходився одне по одному розрубувати яйця. Половинки він пильно роздивлявся, а тоді кидав додолу. Спочатку він брав яєчка вибірково, з різних скриньок, потім став рубати поспіль. Купа долі усе більшала. Кава википіла, в хатині стояв чад із горілого м'яса. Расмунсен рубав уперто й одноманітно, аж поки скінчив останню скриньку.
Хтось постукав у двері, постукав удруге, а тоді увійшов сам.
— Що за гидота! — гукнув він, спиняючись біля порога. Розрубані яйця почали відтавати коло грубки і неприємний дух ставав чимраз прикріший.
Певне, зіпсувалися на пароплаві, — мовив він.
Расмунсен втупився в нього порожнім поглядом.
— Я Меррей, Джім Меррей Огрядний. Мене тут усі знають, — почав незнайомець. — Я чув, що ваші яйця тухлі і пропоную вам двісті доларів за всі. Вони не те, що лососина, але все ж таки буде їжа собакам.
Расмунсен наче скам'янів. Він ані поворухнувся.
— Ідіть до дідька! — сказав він спокійно.
— Та ви поміркуйте. Це добра ціна за таку гидоту. Краще, аніж нічого. Дві сотні. То як, га?
— Ідіть до дідька, — вдруге тихо мовив Расмунсен. — І то якнайшвидше.
Меррей роззявив рота в подиві, а потім, не зводячи з Расмунсена очей, позадкував надвір.
Расмунсен вийшов слідом за ним і випряг собак. Він кинув їм усю лососину, що купив для них, і змотав посторонки від санок. Тоді увійшов до хати й зачинив двері на клямку. Чад із перегорілого на вугілля м'яса їв йому очі. Він виліз на ліжко, перекинув посторонок через сволока й приміряв на око, чи не буде високо. Мабуть, йому видалося, що посторонок закороткий, бо він поставив стільчика на лежанку й став на нього. Зробивши зашморга на кінці посторонка, він просунув у нього голову, а другий кінець прив'язав до сволока. Тоді ногою вибив з-під себе стільчика.
ІСТОРІЯ ДЖІС-УК
Жертви бувають різні, але суть їхня завжди та сама. І парадокс полягає в тому, що людина зрікається наймилішого на світі задля чогось іще милішого. Так бувало завжди. Так було, коли Авель приносив жертву від первістків отари своєї та від овець ситеньких. Ті первістки й вівці ситі були наймиліші йому від усього на світі, а все ж віддавав він їх, щоб мати добрі стосунки з богом. Так вчинив і Авраам, кладучи свого сина Ісаака на жертовний камінь. Він дуже любив Ісаака, але бога чомусь любив ще дужче. А може, просто його боявся. Та хоч як там було, а кілька мільярдів людей увірили, що він любив бога й жадав служити йому.
Оскільки ж визнано, що любов — служіння і що жертвувати — означає служити, то виходить, що Джіс-Ук, проста жінка темношкірого племені, любила великою любов'ю.