Король Матіуш на безлюдному острові

Януш Корчак

Сторінка 5 з 28

Потім зітхнув, почухав потилицю, зачинив вікно і, прикрившись шинеллю, заснув. А поїзд мчав усе далі й далі.

V

ри дні провів Матіуш під гостинним дахом стрілочника.

"Кинуться, що мене немає, — роздумував він, — почнуть нишпорити, пустяться в погоню, влаштують облаву, але нікому на думку не спаде, що я в них під носом причаївся".

У першу війну стрілочник викопав під хлівом яму, щоб у разі небезпеки було де сховатися. Якщо нагрянуть з обшуком, там сховається Матіуш. Але поки все спокійно.

Зазирнув, проходячи повз дім, черговий по станції, добрий знайомий стрілочника, і каже:

— Учора нічним поїздом якогось злочинця везли. Я вартового бачив у вагоні.

— Може, це денщик був?

— Та ні, він із рушницею стояв.

— Може, посол їхав іноземний?

— Може, і так.

"Обережність не зашкодить, — подумала про себе дружина стрілочника. — Утікачів інший раз у відкриту шукають, а інший раз і потихеньку, таємно. Хто знає, що в нього на думці".

— Ох, ваша величносте, якби ви знали, як нам без вас погано живеться, — скаржилася стрілочниця. — Усяк розпоряджається, а платню платити ніхто не хоче. Ще перед війною завели нові порядки: хлопцям веліли потяги водити, а дорослим — у школі вчитися. Базікали, ніби сам Матіуш так розпорядився. Знайшлися дурні, повірили. "Не до добра це, — сказала я тоді. — Позаздрили, видно, сироті. У його царювання шоколаду більше було, ніж зараз хліба! Що ж далі буде?"

Матіуш ходить кімнатою: руки — за спиною, обличчя похмуре.

"Досить без діла сидіти й бідних людей об'їдати. Час у дорогу".

Стрілочник із дружиною вмовляли його зачекати трохи.

— Ні, — каже Матіуш, — треба скоріше потрапити до столиці — дізнатися, що там відбувається.

Стрілочник приніс від кума стареньку латану одежинку. Матіуш перевдягнувся, взяв на дорогу шматок хліба (від сиру відмовився) і грошей рівно стільки, скільки коштує квиток із наступної станції: на цій він не ризикнув сідати на потяг.

Без будь-яких пригод пройшов він п'ятнадцять верст, купив квиток у вагон третього класу й надвечір був уже в столиці. Про всяк випадок Матіуш насунув на очі шапку.

— Гей, малий! Віднеси мішок, заплачу.

"З превеликим задоволенням". Від мішка так апетитно пахло, що в Матіуша слинки текли. Мішок набитий ковбасами, сосисками, сардельками і свинячим салом.

— Ти зараз приїхав?

— Так. Точніше, вчора.

— А місто знаєш?

— Трохи. Тобто ні: адже я лише вчора приїхав.

— Здалеку?

— Ні, тобто так.

— Ну, ворушися!

Ковбасник підганяє хлопчика. А в того руки заніміли, голова паморочиться. Ідуть, ідуть вони, Матіуш зовсім із сил вибився. Зупинився дух перевести.

— Послухай-но, парубче, не надумай утекти з мішком. Мене не проведеш. Знаю я вас, пташок, які чи то сьогодні, чи то вчора, чи то з далеких місць, чи то з ближніх прилітають. Крутитеся біля вокзалу, шукаєте випадку поклажу піднести, а самі так і норовите на першому ж перехресті дати тягу. Я вас миттю впізнаю по цій насуненій на очі шапці! Недаремно до того, як ковбасою торгувати, я два роки в поліції служив. Ну, ну, повертайся та швидше!

У Матіуша немов обірвалося щось усередині, але він, не кажучи жодного слова, знову звалив на спину важкий мішок. Руки задерев'яніли, а ноги самі несли його вперед.

— Гей, пане Міхал! Чув новину?

Назустріч, звідки не візьмись, поліцейський.

— Куди йдеш?

— Та ось товар несу. А що за новину?

— Короля Матіуша в заслання відправили. Тільки гляди — мовчок, нікому ні слова. Це службова таємниця. Тобі як старому другу кажу.

— Як же так? Навіть у газетах не повідомили.

— Безладів бояться. Ох, і жаліє Матіуша народ!

І дітвора, і дорослі. Тільки пізно тепер жаліти. Треба було раніше думати, білих прапорів не вивішувати.

Опустив Матіуш мішок на землю. Слухає.

— Залишся Матіуш королем, ти, дивись, рочків так через п'ять не ковбасу, а золото мішками носив би.

— А звідки ти знаєш, що його заслали?

— Тюремний сторож сказав. А Клу-Клу відправлять до батька. Як звуть його, Бум-Друм чи що? Сумний король ніби від престолу хоче відректися й добровільно виїхати на безлюдний острів. А ти чого вуха розвісив? — накинувся на Матіуша поліцейський.

— Він зі мною. Мішок допомагає нести.

— Ну гаразд, ідіть. Завтра в мене після нічного чергування день вільний — зазирну до вас. Ох, шкода Матіуша!

— Почекай жаліти. Я так думаю, цим справа не скінчиться. Він ще повернеться, ось побачиш.

— Аби дурощів більше не робив.

— Ну, малий, пішли!

Ковбасник допоміг Матіушу звалити на спину мішок. І дивна річ: утому як рукою зняло. Мішок немов легшим став. Матіуш летів, як на крилах.

Ну ось і дізнався майже про всі новини. Одне дивно: чому його не шукають? Чи ще не знають, що він утік?

— Стій! Бач, розлетівся! Чи дорога короткою здалася? Заходь у ворота.

З підворіття дві сходинки вели вниз, у квартиру крамаря. Матіуш спіткнувся і впав би, не підтримай його ковбасник. Матіуш притулився до дверей, заплющив очі, а сам увесь тремтить.

— Ти чого? — перелякався ковбасник, побачивши, як хлопчик зблід.

— Я голодний, — пробелькотів Матіуш і знепритомнів.

Він уже у в'язниці недоїдав, залишаючи половину порції на випадок втечі. У стрілочника теж їв мало: соромно бути нахлібником у бідняків. Потім п'ятнадцять верст відмахав і нічого, крім хліба, не їв. А тепер ще мішок із ковбасою. Тут і дорослий не витримав би. І, нарешті, — невідомість, боязнь гонитви, несподівана звістка, що країна пам'ятає про нього і сподівається на його повернення.

Матіуша поклали на диван.

— Випий молока.

Крамар розстебнув йому курточку на грудях. По-перше, щоб дихати було легко, а по-друге, як справжній поліцейський, хотів метрику пошукати. Помре хлопчисько без документів — клопоту не оберешся!

У кишені він намацав щось тверде й витягнув фотографію покійної королеви.

— Гей, парубче, випий молока! Ану, розплющ очі!

Загартований у походах, Матіуш швидко опритомнів. Йому стало соромно і трохи страшно: чи не сказав він чогось зайвого, коли був непритомний? Аж надто дивно дивляться вони на нього.

— Як тебе звуть?

— Янек.

— Слухай, Янеку, дуже ти ніжний, як я подивлюся. Руки в тебе білі, хоч і в подряпинах. І брехати ти не майстер — це одразу видно. Даремно ти мені морочив голову на вокзалі. Голодний, худий, хоча хлопчисько ти, мабуть, міцний. І документів у тебе немає, лише фотографія королеви в кишені. Що все це означає?

— Мені задушно, відчиніть вікно!

Матіуш п'є молоко, заїдає хлібом і відчуває, як до нього поступово повертаються сили. Але прикидається, ніби йому все ще погано: заплющує очі, а сам у бік вікна поглядає, щоб утекти в разі чого.

— Дай йому спокій, — сказала ковбасникові дружина. — Бачиш, дитя ледве живе. Завтра встигнеш допитати, нехай виспиться спершу.

— Ти мене розуму не вчи. Недаремно я два роки в поліції прослужив.

— А я тобі говорю — заткнися! Зрозумів? У поліції він служив, недотепа. А зараз чому не служиш? Тому що вигнали. Інші багатство нажили, а ти що? До самої смерті ковбасою торгуватимеш. Ану показуй, що привіз!

Поки вони розвантажували мішок, Матіуш поклав голову на стіл і заснув.

— Посоромився б, дурню, на дитину такий тягар звалювати! Як-ніяк його Янеком звуть.

Янеком звали її єдиного сина, який загинув на війні.

— Одразу видно, славний хлопчина: у бешкетника була б фотографія Матіуша, а не королеви.

Матіуш спав дуже чутливо і, почувши крізь сон, своє ім'я, прокинувся.

— Пісенька Матіуша уже проспівана: його на безлюдний острів заслали.

— Шкода, раніше цього не зробили, був би наш Янек живий. Ох, попався б мені цей Матіуш!..

— Матіуш був король мудрий, войовничий і сміливий.

— Перестанеш ти чи ні?

— А ось і не перестану! Що ти мені зробиш?

— На, отримуй!

Дружина розмахнулася та як лясне чоловіка ковбасою по голові! Ковбаса навпіл розламалася.

Видно, подружжя жило недружно. І так всюди: якщо чоловік любив Матіуша, дружина терпіти його не могла. Брат хвалить Матіуша, сестра висміює. А скільки бійок через це було в школах — жах!

Дійшло до того, що обер-поліцмейстер видав указ, що забороняє згадувати ім'я Матіуша в театрах, парках та інших громадських місцях. Порушники каралися штрафом або трьома днями арешту.

Але результат вийшов зворотний: про Матіуша стали говорити ще більше. Так уже водиться: усе заборонене здається особливо принадним.

VI

атіуш уплітає булку з ковбасою, запиває солодким чаєм, базікає про те, про се, а сам чекає: зараз знову почнуть випитувати, хто він та звідки. Але ні, не запитують. Тим краще.

Цілий день лише й чутно:

— Янеку, принеси!.. Янеку, підмети!.. Подай!.. Прибери!.. Зав'яжи!.. Вилий!..

Хочуть випробувати, чи слухняний він, тямущий, розторопний. Напевно, з дому втік. Хлопці нині зовсім від рук відбилися. Моду завели: ледь що не так — тікають із дому. Поблукає такий утікач по білому світі, наголодується, намерзнеться й додому до тата з мамою повернеться. Батьки раді-радісінькі, що дитя живе-здорове, зайве слово сказати йому бояться. Ну, і хлопчисько, навчений гірким досвідом, теж не дуже приндиться.

— Нічого, поживе трохи, освоїться й сам усе вибовкає. А поки нехай попрацює. Аби чесний був.

Щодо цього він молодець! Пошлють за покупками — решту всю до копійки принесе. Тихий, неговіркий. А ось їдець поганий.

— Їж, Янеку, — умовляють його господарі. — Їжі на всіх вистачить. Соромно перед сусідами, подумають, ми тебе голодом моримо — аж надто ти худий.

— Не можу, зуби болять, — говорить Матіуш, а сам із тривогою в дзеркало на себе поглядає.

Рано чи пізно втеча виявиться. Почнуться пошуки. А може, і зараз уже ведуться. Тоді жоден одяг не врятує. Дуже багато хто знає його в обличчя. Одна надія, якщо він схудне.

Бігає Матіуш із різними дорученнями. Потрапить йому до рук газета, він заховає її й читає крадькома. Потім став читати відкрито, не таючись. А то нове оголошення на стіні побачить, зупиниться і прочитає. Тепер він був у курсі всіх подій.

А події були такі. Державний канцлер і скарбник утекли за кордон; вони ще до війни, таємно від усіх, переправили туди коштовності й капітали. Військовий міністр відкрив школу танців. У міністра здоров'я — склад аптечних товарів: він туалетним милом і зубним порошком торгує. Міністр юстиції після суду над Матіушем із властивою йому чесністю і прямотою заявив, що не бажає мати нічого спільного з.

1 2 3 4 5 6 7