Розділ перший
Найважче почати розповідати, бо ж треба зразу сказати багато про що. А якщо зразу скажеш надто багато, все може переплутатись.
У цій повісті буде п'ятеро дітей, їхні батьки, старенька бабуся, дядько, кицька, тітка...
Власне, говорити варто тільки про старших. Ну що може бути цікавого в маленькій Абу, яка завжди спить, плаче або белькоче: "Абу, абу, абу"?
Віцусь і Блішка старші за Абу, але вони скоро захворіють і помруть, і, значить, про них теж випаде сказати небагато. Бабуся невдовзі поїде, а кицька лишиться на старій квартирі.
І про стару квартиру не варто розповідати, тому що з неї ж виїжджають.
Владек поки що ходить до школи, у нього є пояс з пряжкою, блуза з боковою кишенею і пенал з ключиком. І Маня теж ходить до школи, але в них у школі легко: якщо погано поводишся, поставлять у куток, і все.
Владек, власне, розмовляє з однією Манею, та й то неохоче. Тому що Маня — дівчинка, вона навіть пожежі ніколи не бачила, а коли вона щось розповідає, то неможливо зрозуміти, чи було це насправді, чи це тільки так, вигадка.
— Брешеш! — каже Владек.
— їй-бо, правда!
Владек, розмовляючи з Манею, весь час вставляє:
"Багато ти розумієш!", "Ну, що ти розумієш!", "Дурепа!"
Про тітку, якій завжди жарко і яка терпіти не може галасу, теж не варто говорити, тому що вона не хотіла
позичити сто карбованців; а тато дуже легковірний, він усім позичає.
Навіть дядько, не тітчин чоловік, а інший, який прозвав Блішку Блішкою і подарував Владекові доміно й пенал із ключиком, теж не стане бувати на новій квартирі.
І взагалі все зміниться.
Можна було б згадати про те, що одного разу Абу випала з колиски, що Блішка знайшла за бочечкою мишу, яка ше ворушилася, що Владек посварився з Віцусем через пахучу пляшечку з-під одеколону,— адже він не знав, що Віцусь захворіє і помре.
І ще слід було б розповісти, що татові перестало щастити, тому що Змій відкрив навпроти нашого дому кав'ярню з мармуровими столиками для гостей і на вікнах намалював кий та більярдні кулі.
"Цей змій нас проковтне",— сказала мама батькові, коли побачила мармурові столики й гарну велику вивіску, на якій були зображені булочки і склянки з молоком.
І справді, всі стали ходити в кав'ярню навпроти, і вже ніхто не хотів пити чай, каву й молоко у батька, за столиками, покритими цератою.
— Видно, доведеться десь в іншому місці шматок хліба шукати,— казала мама, а тато зітхав.
Владек знав, що вони мусять виїхати з цієї квартири, але не міг зрозуміти чому: адже тато перший відкрив кав'ярню, чому ж він має поступатися?
Тут слід іще додати, що якраз перед самим від'їздом розрили всю вулицю і проклали довгі залізні труби.
Дуже було зручно гратись у фортецю.
Розділ другий
Переїздити дуже цікаво, тому що, коли дорослі спаковують речі, дозволяється робити все, що захочеш, і ще бачиш багато предметів, які завжди були заховані, а мотузки й коробки, що їх мама викидає, можна брати собі. Переїздити приємно навіть тоді, коли на вулиці викопано канави, в яких так добре гратись, навіть тоді, коли в батьків на очах сльози, а бабуся й кицька такі сумні.
Кицька дуже сумна. Вона раз по раз позіхає, умивається, нявчить, весь час ходить за бабусею і старанно уникає Віцуся. Віцусь хоче пояснити їй, що відбувається, але кицька не слухає. Віцусь бере кицьку на коліна, а вона, немов згадавши про якусь важливу справу, зістрибує й біжить геть.
Батько, Владек1! Маня поїдуть на возі з речами,, а ба7 буся, мама і малюки — трамваєм. Владек тримає два аба: жури, Маня — клітку з, канаркою.
, ї,хали довго-довго якимись незнайомими вулицями, потім іпіднімалися по сходах, і на кожному поверсі їх рорг глядало багато різних людей. . ..
."Тепер у нас буде чисто",— думає Владек.
: Тому що мама завжди говорила, що у них брудно, як у хліві, і що на першому поверсі не може бути чисто: діти наносять з вулиці грязюку.
Обіду цього дня не було. Спали на підлозі, тому що ліжка ще треба було збирати і в одному зламалася ніжка.
Назавтра всі встали рано. Віцусь не хотів одягатись, І .мама дала йому три дзвінких ляпаси. Віцусь дуже здивувався і вмить перестав плакати. Він зрозумів, що на новій квартирі все якось інакше.
— Пийте чай і вимітайтесь надвір,— сказала мама. Раніше вона ще додавала: "І не грайтеся з чужими дітьми!"
. — Всім іти? — спитав Владек.
— Усім,— відповіла мама.
Владек вів Віцуся униз сходами так само обережно, як учора ніс абажури. Віцусь був дуже задоволений, що треба так довго спускатися; а Маня вела Блішку й несла три коробочки — побоялась, що мама їх викине.
У дворі вони всі притиснулись до стіни, а діти з нового двору стали з цікавістю їх розглядати. Діти нічого не говорили, а лише підходили все ближче й ближче і дивились. Це було дуже неприємно, тому що вони ж нікого тут не знали.
Та потім одна старша дівчинка сказала:
— Чого витріщились? Людей не бачили, чи що? Відійдіть!
Діти послухались і відійшли, а дівчинка лишилась.
, — Це ви вчора в'їхали, еге ж? — спитала вона.
— Ми,— відповіла Маня.
Загалом то це Владек мав би відповісти, якщо він старший, та він у цей час думав про те, що б таке зробити, аби чужа дівчинка зрозуміла, що він не просто так — хлопчисько з вулиці. Сказати просто, що він ходить до школи, він не міг, тому що не хотів хвалитися, вклонитися теж не міг, бо лишив нагорі шапку. Тому він сказав:
— Дякую.
.— За що? — здивувалася дівчинка.
— За те, що ти їх прогнала. ,
Владек розумів, що він вискочив зі своїм "дякую" зов-сїМ недоречно: мама веліла дякувати за подарунки, а'дів-чйнка ж нічого їм не подарувала.
Потім вони розговорились, і нова знайома розповіла йому дивовижну історію про свого батька. Вона говорила пбшепки, щоб навіть Маня не чула, і заборонила Вла-декові розповідати про це іншим.
Владек повернувся додому гордий тим, що йому довірили велику таємницю, про яку ніхто не повинен знати.
Розділ третій
Маня, Блішка і Віцусь зразу завели собі знайомих і в добру погоду цілий день грались у дворі — мама їм тепер ніколи цього не забороняла. Маня не брала з собою у двір ніяких іграшок, тому що завжди хтось із дітей просив її подарувати іграшку. Якщо йшов дощ, то грались на сходовому майданчику або в сусідів, унизу. І тоді Маня брала з собою дядьків подарунок — ляльку чи сервізик, який зберігся ще з добрих давніх часів.
І вони були задоволені новим життям, хіба що карамельок їм бракувало.
Владек лишався сам. Він дуже нудьгував і ображався на Маню, Віцуся і Блішку за те, що їм до нього й діла нема. Він дивився з вікна, як вони бігають по двору з дітьми; додому вони приходили тільки поїсти й ніколи нічого не розповідали. А Владек був надто гордий, щоб розпитувати.
Якось Владек відкрив ранець, погортав зошити й книжки, але йому нічого не було задано — адже він не ходив тепер до школи. Він зновугсів біля вікна з Абу на руках і став дивитись униз, у двір. Усе здавалося таким маленьким. Раніше він навіть з Манею грався тільки з ласки, а тепер йому лишилась одна Абу, яка й говорити ще не вміє.
Коли мама посилає його в крамницю, він навмисне йде двором дуже повільно — раптом хтось із ним заговорить.
Там, де вони раніше мешкали, він знав усіх і його всі знали: і токар, і перукар, і пан Марцін, і Франек. Ех, вернутися б туди хоч на хвилинку, подивитися, що там відбувається,— хто живе в їхній колишній квартирі, що робиться в школі, чи копають уже в дворі ями й канави?..
Кепсько тепер Владекові.
Батько йде рано-вранці й вертається тільки під вечір, і щоразу мама питає:
— Ну що?
— Нічого,— відповідає батько.
Бабуся сидить сумна, навіть не бурчить, тому що все тепер робить мама. Зате мама частіше сердиться, Віцусь і Блішка замість карамельок одержують ляпаси
Мама каже:
— Не думайте, що й тепер буде, як раніше.
Так було аж до суботи.
А в суботу прийшли дядько и тітка, але без Азора, лише з самим Янеком. Владек не любить Янека, бо він хвалько. Владек охоче лишився б у кімнаті послухати, про що говоритимуть дорослі, проте мама веліла йти надвір.
— Тільки грайтеся самі,— сказала тітка, і Владек почервонів.
Янек говорив мало, жодного разу не згадав про свою рушницю, і взагалі Владекові здалося, що він багато знає, тільки тітка йому заборонила говорити. Вони сіли на підвіконня на сходовому майданчику і стали дивитись, як смішно малюки у дворі граються в гості.
Коли їх покликали нагору, Владек думав, що буде кава з булочками, одначе на столі не виявилося ні скатертини, ні чашок.
— Ти не голодний, Янеку? — спитала мама й опустила очі.
— Ні, ні, він не голодний! — квапливо відповіла тітка.— Правда, Янеку, ти не голодний?
І вони стали прощатися, але не так, як звикле, і Владек здогадався, що бабуся завтра їде.
Раніше бабуся часто сердилась на Владека, скаржилась на нього батькові, і Владек любив її лише настільки, наскільки це вже зовсім необхідно. А тепер, коли він глянув на її зморшкувате обличчя й побачив, яка вона стара й самотня, він раптом відчув, що зараз заплаче. Та він не заплакав, а лиш подумав: "Мабуть, я не плачу тому, що вже великий".
І вперше в житті зовсім не зрадів тому, що він уже великий. Хто знає, що його тепер чекає?
Розділ четвертий
Наступного дня Владек прокинувся рано, хоча була неділя. А втім, неділя тепер нічим не відрізнялася від буднів.
Дорослі вже встали. Бабуся була одягнута так, ніби зібралась іти, а батько зав'язував якийсь клунок.
Владек сів у ліжку, проте мама сказала сердито:
— Спи, спи, ще рано!
Він поклав голову на подушку і вдав, що спить. Батько скінчив зв'язувати речі, і всі сіли пити каву, дуже темну, без молока. Пили мовчки. Батько — швидко, великими ковтками, а бабуся підносила ложечку до рота й подовгу дмухала на неї. Потім мама загорнула в газету хліб, до якого так ніхто й не доторкнувся, і бабуся сказала пошепки:
— Навіщо? Не треба.
— Знадобиться в дорозі,— відповіла мама.
Бабуся опустилась навколішки біля ліжка, де спали діти. Владек заплющив очі, але чув, як батько допоміг їй підвестись.
Потім батько взяв клунок і вийшов з мамою й бабусею в передпокій; мама скоро вернулася, сіла на стілець і довго про щось думала.
Коли Владек прокинувся вдруге, Віцусь уже не спав. Він протирав очі, кривився, дивився на всі боки й нарешті сказав:
— Бабуся пішла до кицьки.
Тільки тепер Владек згадав, що кицька лишилася на старій квартирі, і подумав, що Віцусь іще дуже дурний.
Мама дозволила Мані й Блішці піти в костьол із сусідкою з нижньої квартири.