У житті, як на війні: хочеш перемогти, ретельно готуйся до бою. З цим папером він знову поспішив. Зваляв дурня. І поставив себе в безглузде становище. Що ж виходить? Він, король, видає охоронну грамоту, а простий сержант, незважаючи на неї, лупить ні за що свого сина.
— Бачиш, Фелеку, ми з тобою трохи поквапилися. Пам'ятаєш, я говорив навіть, що краще зачекати. Зараз я тобі все поясню…
І Матіуш розповів йому історію з шоколадом.
— Королі не можуть робити все, що захочуть.
— Так, ваша величносте.
— Фелеку, називай мене, як колись, — Томеком. Адже ми разом воювали й тобі я зобов'язаний життям.
І вони вирішили називати один одного на ім'я, коли будуть наодинці.
— Залізно. Крушигоро!
— Залізно, Вирвидубе!
Тепер і про злощасну грамоту стало легше говорити.
— Замість неї я дам тобі ковзани, два м'ячі, альбом із марками, лупу й магніт.
— А батько мене знову налупить.
— Потерпи трохи, Фелеку. Королі не можуть зробити все одразу. Вони теж підкоряються закону.
— А що це за штука — закон?
— Я ще сам добре не знаю. Здається, такі книги.
— Угу. — Обличчя Фелека засмутилося. — Ти там на різних засіданнях буваєш, вчишся потроху, а я ось…
— Не сумуй, любий Фелеку. Побачиш, як здорово буде! Якщо одного мого слова достатньо, щоб п'ять мільйонів дітей отримали шоколад, отже, і для тебе я зможу зробити багато добра. Ти й не знаєш, як довго я не сплю ночами. Кручусь із боку на бік і все думаю: як зробити так, щоб усім було добре. Тепер мені легше. Для дорослих придумати щось приємне важко: у них є гроші, вони можуть купити собі, що хочуть…
— Не розумію, навіщо думати весь час про інших, — урвав Фелек. — Я на твоєму місці наказав би зробити в парку гойдалки, каруселі з музикою…
— Тобі цього не зрозуміти, тому що ти не король. Ну що ж, це хороша ідея. На наступному засіданні я запропоную у всіх школах зробити гойдалки й каруселі.
— І тир, і кегельбан.
— Добре.
XV
іністри прямо з в'язниці вирушили в кондитерську й замовили собі каву з вершками, тістечка із заварним кремом. Але свобода не принесла бажаної радості. Вони розуміли: з королем-хлопчиськом зладити буде нелегко. Прощай, спокій і привільне життя!
— Головне — гроші позичити.
— А нові не можна випустити?
— З цим доведеться зачекати. Ми й так під час війни просто жах, скільки їх навипускали.
— Гарне діло — чекати! А термінові борги як накажете сплатити?
— Я пропоную взяти позику в іноземних королів.
Міністри зжерли по чотири тістечка із заварним кремом, випили каву з вершками й розійшлися по домівках.
Наступного дня канцлер доповів королеві: без позики за кордоном ніяк не обійтися. Але послання треба написати так вправно, щоб багаті королі не змогли відмовити. Тому доведеться засідати двічі на день.
Військовий міністр привіз до палацу капітана. Матіуш дуже зрадів і запитав, чи не можна присвоїти йому звання майора. Але виявилось, він ще дуже молодий для цього.
— З капітаном я займатимуся з усіх предметів, а з гувернером — іноземними мовами.
Матіуш займався з таким завзяттям, що навіть ігри закинув. Капітан жив дуже далеко, на околиці, і Матіуш запропонував йому переїхати із сім'єю в палац. У капітана було двоє дітей: син Стасик і донька Оленка. Діти подружились й почали разом вчитися й разом гратися. Зрідка приходив Фелек. Учитися він не любив, і тому часто пропускав уроки.
На засіданнях Матіуш з'являвся дуже рідко.
— Жаль втрачати час, — говорив він. — Нудьга смертна, і нічого не розумієш.
Тепер у королівський парк приходили діти із сусідніх дворів. Батько Фелека був майстром на всі руки: він зробив дітям гойдалки. Вони гойдалися на них, гралися в салочки, у м'ячик, у пожежників, каталися на човні й ловили рибу в королівському ставку. Нові порядки не сподобалися королівському садівникові, і він навіть поскаржився дворецькому. Але той лише руками розвів: нічого, мовляв, не поробиш, така королівська воля. Хлопці ненароком розбили кілька віконних шибок. Проте ніхто навіть не писнув. На те Матіуш і реформатор, щоб нові порядки заводити.
Восени Матіуш наказав покликати пічника і скласти в тронному залі піч: "Набридло мені тремтіти від холоду під час аудієнцій".
У погану погоду ігри переносилися в палац. Спочатку лакеї бурчали. Діти залишали на підлозі брудні сліди, і доводилося щоразу підмітати та підтирати блискучий, як дзеркало, паркет. Зате тепер менше уваги зверталося на такий дріб'язок, як непришитий гудзик, неохайна зачіска та інше, і в лакеїв залишалося більше вільного часу. І потім, раніше в палаці панувала мертва тиша і ставало інколи моторошно. Інша справа тепер: сміх, метушня, крики. Часто в іграх брав участь веселий капітан. А бувало, і старий лікар піде в танок або почне через скакалку стрибати. От потіха!
Нарешті настав день роздачі шоколаду. У столиці діти вистроїлися уздовж вулиць у дві шеренги. По вулицях їхали вантажівки, і солдати роздавали шоколад. За вантажівками у відкритому автомобілі їхав Матіуш. Діти їли шоколад, сміялися і кричали:
— Хай живе король Матіуш!
Король схоплювався, знімав капелюх, махав носовою хустинкою, крутився, посміхався, кивав, ворушив руками, ногами, щоб ніхто не подумав, ніби містом знову возять фарфорову ляльку.
Але це ще не все. Увечері старанних і слухняних учнів запросили в театр. Театр був напхом напханий. А в королівській ложі сиділи Матіуш, капітан, Фелек і Стасик з Оленкою.
Коли Матіуш з'явився в ложі, оркестр заграв державний гімн. Усі встали, а Матіуш завмер — руки по швах, так вимагав етикет. Діти весь вечір милувалися своїм королем. Одне лише їх засмучувало: він був без корони.
Міністри на виставу не прийшли, їм було ніколи. Вони якраз дописували лист із проханням про позику. Лише міністр освіти забіг до театру на хвилинку і задоволено сказав:
— Оце я розумію. Слухняні діти нагороджені заслужено.
Але всьому приходить кінець — закінчилося і свято. А назавтра Матіуша чекали важкі королівські обов'язки.
XVI
ослання королям читали в урочистій обстановці. До палацу з'їхалися всі міністри і всі іноземні посли.
З воістину королівською гідністю сидів Матіуш на троні й уважно слухав послання, яке міністри писали цілих три місяці. З незвички дуже важко було витерпіти цю нудну, втомливу процедуру. Особливо після вчорашнього веселого дня.
Послання складалося з трьох частин.
У першій, історичній, згадувалося про те, як часто великі предки Матіуша виручали з біди сусідні держави, надаючи їм позики на вигідних умовах.
У другій, географічній, частині детально перераховувалося, скільки в Матіуша земель, міст, лісів, які в нього запаси вугілля, солі, нафти, скільки людей живе в його державі, скільки пшениці, картоплі, цукрового буряку щороку вирощується на полях, і так далі.
Третя частина була присвячена економіці. У ній повідомлялося, яка багата й родюча земля Матіуша. Скарбниця повна, податки надходять до казни справно. Словом, грошей кури не клюють. Міністри, звичайно, забрехались. Але вони написали так навмисне: хай королі не сумніваються, що Матіуш поверне борг.
А гроші Матіушу, випливало з четвертої частини, потрібні, щоб зробити країну ще прекраснішою: побудувати нові міста, залізниці, фабрики.
Коли б не безкінечні цифри — мільйони й десятки мільйонів — слухати було б, мабуть, цікаво. Але, оглушений потоком цифр, Матіуш почав позіхати, а чужоземні посли з нетерпінням поглядали на годинник.
Та ось читання добігло кінця.
— Ми передамо послання нашим урядам. Королі наші хочуть жити в мирі з Матіушем, і ми сподіваємося, вони не відмовляться дати йому позику, — пообіцяли посли.
Матіушу подали ручку із золотим пером, прикрашену коштовними каменями. І він зробив таку приписку:
Ваша королівська величносте!
Я вас переміг і не взяв контрибуції, а тепер прошу дати мені позику. Не будьте жаднюгами, дайте.
Король Матіуш Перший Реформатор.
XVII
ноземні королі запросили Матіуша в гості. А разом із ним капітана, лікаря, Стасика й Оленку.
"Приїжджайте, будь ласка, ваша величносте! Ми постараємося, щоб Вам було весело й добре", — писали королі.
Матіуш дуже зрадів. Досі він був лише в одному закордонному місті, і то під час війни. А тепер побачить цілих три столиці, три королівські палаци і три королівські парки! Оце класно! Одна столиця славиться зоологічним садом, де зібрано звірів з усього світу. У іншій, за словами Фелека, є висотний будинок, майже до хмар. А в третій — вітрини такі красиві, що очей не відведеш.
Міністрів не запросили, і вони образилися. Але ображайся не ображайся, а якщо не запросили, доведеться сидіти вдома. Головний скарбник заклинав Матіуша не брати в королів грошей і не підписувати жодних паперів.
— Ваша величносте, ви не підозрюєте, які вони обманщики! — говорив він.
— Нічого, не обдурили, коли був молодшим, а тепер і поготів не обдурять, — сказав Матіуш самовпевнено. Але в душі зрадів застереженню скарбника й вирішив нічого не підписувати. "Може, це і справді пастка, недаремно нікого з міністрів не запросили".
"Ото щасливчик! — заздрили Матіушу. — Скільки країн побачить!"
У палаці зчинилася метушня: укладали речі в скрині, кравці приносили нові костюми, чоботарі — нові черевики. Церемоніймейстер, як очманілий, носився по палацу — стежив, щоб чогось не забули.
Нарешті настав довгожданий день від'їзду. До палацу підкотили два автомобілі: в один сів Матіуш із капітаном, у другий — лікар, Стасик і Оленка. На вулиці стояли натовпи людей. Навздогін королівському автомобілю доносилося радісне "Ура!". Біля перону стояв королівський потяг, і всі міністри були в зборі.
Матіуш якось уже їздив королівським потягом, коли повертався з війни. Але тоді від утоми він нічого не помічав довкола. Тепер інша справа: їхали для розваги, і можна було ні про що не думати. Правду кажучи, це був заслужений відпочинок після важких військових походів і не менш важкої боротьби з міністрами.
Матіуш зі сміхом розповідав своїм супутникам, як ховали їх із Фелеком солдати під шинелями від поручика — теперішнього його вчителя. Згадував солдатську юшку, докучливих бліх і те, як, стоячи на даху хліва, він зустрівся поглядом із військовим міністром, який їхав ось цим самим потягом.
— Тут ми цілий день простояли! А з цієї станції нас відправили назад! — раз по раз вигукував Матіуш.
Королівський потяг складався з шести вагонів.