Дерев'яна кришка міцно засіла в шийці. Нільс дряпав її своїм маленьким ножичком уздовж і впоперек, та все даремно, кришка — ані руш. А тут іще ворони каркають над душею:
— Скор-ріше! Скор-ріше! Скор-ріше! Відкр-ривай! Відкр-ривай! Відкр-ривай!
І наскакують на нього, клюють, б'ють крильми — і поворухнутися не дають.
— Ну ж бо, р-р-розійдіться! — скомандував раптом Фумле-Друмле.
Ворони злостиво закаркали, але не посміли ослухатися свого отамана і відлетіли вбік.
Нільс полегшено зітхнув і став оглядатися довкруги: чи немає поблизу чогось міцнішого та більшого за його ножичок?
Біля глека валялася міцна, гостра, геть обгризена кістка. Нільс підняв її. Потім виколупав із землі камінь і взявся до діла. Він спрямував кістку, наче долото, між кришкою і шийкою, і заходився бити по ній каменем. Він бив доти, аж поки кістка ввійшла майже наполовину. Тоді Нільс обома руками вхопився за кінець, що стирчав зовні, і повис на ньому як тягарець. Він весь натужився, напружив м'язи і навіть підібгав ноги під живіт, щоб стати важчим. І от кришка заскрипіла, затріщала і раптом вилетіла з шийки, як ядро з гармати. А Нільс сторчголов покотився по землі.
— Ур-ра! Ур-ра! Ур-ра! — закаркали ворони і кинулися до горщика.
Вони хапали монети, клювали їх, качали, а потім високо
підкидали і знову ловили.
Монети виблискували, іскрилися і дзвеніли в повітрі. Справжній срібний дощ падав на землю. А ворони, наче очманілі, без угаву каркали і кружляли на одному місці.
Фумле-Друмле не відставав від них.
Нарешті він згадав про Нільса і підлетів до нього.
У дзьобі він мав затиснену блискучу новеньку монету. Кинувши її прямо в руки Нільсові, він прокаркав:
— Бери свою частку і — в путь! Старий Фумле-Друмле ніколи не кидає слів на вітер. Ти допоміг мені уберегти від Смірре срібло, а я допоможу тобі уберегти від нього голову. Тільки до вашого острова летіти дуже далеко. Я спущу тебе за ланом, біля села, а то мої молодці без мене все срібло розтягнуть, мені нічого не залишать.
Він почекав, поки Нільс засунув монету в кишеню, і навіть підштовхнув її дзьобом, щоб не випала. Потім згріб кігтями Нільса за комір і підняв у повітря.
— А лисові буде хороший урок. Хай назавжди затямить, що нікому ще не вдавалося перехитрити старого отамана.
"Ну, декому вдалося!" — подумав Нільс.
4
Лис Смірре чекав-чекав умовного знаку і, не дочекавшися, вирішив піти побачити, що робиться на горі.
Ворони вже розхапали все срібло. На землі валявся порожній глек, а поряд — дерев'яна кришка.
Фумле-Друмле і Нільса ніде не було.
Лис схопив за хвоста першого-ліпшого ворона і так його струсонув, що пух і пір'я розлетілися навсібіч.
— Кажи, куди подівся хлопчисько? Де ваш шахрай-отаман?
— Та о-он, бач! — відповів ворон і показав на чорну цятку високо вдалині.
Лис зрозумів — його обдурили.
— Щастя твоє, що мені зараз ніколи, — прошипів Смірре, — а то б розквитався я з тобою за вашого отамана.
І він чкурнув навздогін за втікачами. Він побачив, як ворон спустився біля села, а потім знову злетів, але вже сам.
Смірре почекав, поки ворон відлетів подалі, й кинувся нишпорити по селу. Тепер уже діло вірне — хлопчисько від нього не втече! Смірре пробіг одну вулицю і лише завернув на іншу, як побачив Нільса. Ось він — його лютий ворог! Зараз Смірре розквитається за всі образи! Роззявивши пащеку, лис кинувся на Нільса. Ще мить, і маленькому другові Акки Кебнекайсе настав би кінець!
Але тут, на щастя Нільса, з-за рогу показалися два селянина. Нільс кинувся їм прямо під ноги і задріботів поряд. Під прикриттям двох пар великих селянських чобіт він почувався в безпеці. Й навіть обернувся і помахав лисові Смірре рукою — спробуй, мовляв, спіймай мене! Цього Смірре не стерпів. Забувши про всяку обережність, він рвонув уперед.
— Диви, — сказав один селянин, — якийсь рудий собака прив'язався за нами.
— Геть звідси! — крикнув другий і дав такого стусана Смірре, що той відлетів аж на десять кроків.
Селяни звернули в ближній двір і піднялися по східцях ґанку. І жоден з них навіть не зауважив, що тут, поряд з ними, залишилася беззахисна людина, за якою полює лис Смірре. Ех, як хотілося Нільсу увійти до будинку разом з господарями!
***
Але двері зачинилися, і він знову залишився сам.
Посеред двору стояла собача будка. Не довго думаючи, Нільс прошмигнув у будку і забився в найдальший кут.
У будці жив на ланцюзі величезний сторожовий собака. Він не дуже зрадів непроханому гостеві. Тим паче що непроханий гість перекинув його миску і вилив на солом'яну підстилку всю воду.
Собака підскочив, вищирився і загарчав на Нільса.
— Не жени мене, — заскиглив Нільс, — а то мене з'їсть лис Смірре. Напевно, він уже тут, поряд…
— Як, знову цей злодій тут? — прогарчав собака і роззявив уже пащу, щоб загавкати.
— Будь ласка, не гавкай! — прошепотів Нільс. — Ти тільки злякаєш його. Краще давай зробимо так: я відчеплю твій ошийник, а ти його й схопиш.
— Ну що ж, залюбки, — сказав собака і підставив Нільсові шию: він радий був хоч трохи погуляти на волі.
Нільсу довелося довгенько пововтузитися з ошийником, але все-таки він розстебнув його, і собака, весело трусонувши головою, визирнув зі своєї будки.
Лис уже сидів неподалік і нюхав повітря.
— Забирайся поки не пізно, — загарчав на нього собака, — а то пересвідчишся, які гострі в мене зуби!
— Нічого ти мені не зробиш, — сказав лис. — Всієї твоєї спритності лише на п'ять кроків і вистачить.
— Сьогодні, може, і на шість вистачить, — прогарчав собака і ловко підскочив до лиса.
Одним ударом він збив його з ніг, придавив лапами до землі, а потім вчепився в його шию зубами і поволочив до будки. На порозі вже стояв Нільс із ошийником у руках.
— Чудово, куме! А я ось тобі даруночок приготував, — весело сказав Нільс, побрязкуючи ланцюгом. — Нумо, приміряємо! Мабуть, шия у тебе затонка для цього намиста! Але ти не горюй, ми тобі добряче поясочок прилаштуємо.
Він просунув ошийник одним кінцем під черево Смірре і клацнув замком.
— Ох і пояс! От так пояс! — примовляв Нільс, підстрибуючи навколо Смірре.
Смірре клацав зубами, звивався, дзявкотів, але це не допомагало — ошийник міцно перетягнув його черево.
— Ну, будь здоров, куме! — весело крикнув Нільс і побіг до воріт.
Смірре рвонув за ним, та марно! Всієї його спритності вистачило тепер лише на п'ять кроків.
А Нільс, помахавши йому на прощання рукою, пішов своєю дорогою.
5
Дійшовши до кінця села, Нільс зупинився.
Куди ж тепер іти?
І раптом він почув над головою гусячий крик:
— Ми тут! Де ти? Де ти?
— Я осьдечки! — закричав Нільс і високо підстрибнув, щоб гуси могли побачити його в густій траві.
І справді, Мартін одразу ж його побачив. Він спустився на землю і став перед Нільсом, як вірний кінь. Нільс ніжно поплескав його по шиї.
— От уже не гадав, що ви так скоро мене знайдете! — сказав він.
— Ми б і не знайшли, — відповів Мартін, — якби голуб путь не вказав, та дрізд не допоміг, та шпак не напоумив.
— Отже, не даремно я їм кричав, — сказав Нільс. — Адже мені ворони ані слова не давали сказати. За кожне слово дзьобом клювали… — І Нільс потер свої ґулі та синці. — А знаєш, хто ворона підмовив? — запитав Нільс. — Лис Смірре! Це все його витівки!
— От рудий розбійник! — вигукнув Мартін. — Просто життя від нього немає! Ну що нам із ним робити? Як його позбутися?
— Тепер уже нічого не треба робити, — поважно сказав Нільс. — Я сам усе зробив. Я його на ланцюг посадив. Він зараз сидить, як дворовий пес, у собачій будці, й лише зубами клацає.
Мартін з радощів залопотів крильми.
— Смірре сидить на ланцюгу! От як ловко! Ох і молодець же ти, Нільсе! Ну й молодчина! Летімо швидше, адже Акка ще нічого не знає!
Нільс забрався на Мартіна, і вони полетіли до зграї.
— Смірре сидить на ланцюгу! Нільс посадив Смірре на ланцюг! — прокричав іще здалеку Мартін.
І по всій зграї поміж гусей ширилася радісна звістка:
— Нільс посадив Смірре на ланцюг! Смірре посаджений на ланцюг! Смірре сидить на ланцюгу!
Гуси летіли навперейми Нільсові й на всі голоси викрикували:
— Нільс переміг Смірре!
— Нільс посадив Смірре на ланцюг!
Вони кружляли над Нільсом, і від їх веселого крику прозоре весняне повітря дзвеніло й здригалося.
І сама стара Акка Кебнекайсе кружляла і кричала разом зі всіма, попри свій похилий вік, забувши, що вона ватажок зграї.
Розділ дев'ятий. Бронзовий і дерев'яний
1
Сонце вже сіло. Останнє його проміння згасло в оборках хмар. Над землею згущувалися вечірні сутінки. Зграю Акки Кебнекайсе вони застали в дорозі. Гуси втомилися. Вони махали крильми з останніх сил. А стара Акка неначе забула про відпочинок і летіла все далі й далі.
Нільс із тривогою вдивлявся в темряву.
"Невже Акка вирішила летіти цілу ніч?"
Ось уже показалося море. Воно було темним, як і небо. Тільки гребені хвиль, що набігали одна на одну, виблискували білою піною. І серед хвиль Нільс побачив якісь химерні кам'яні брили — величезні, чорні.
Це був цілий кам'яний острів.
Звідки тут це каміння?
Хто нагромадив його тут?
Нільс згадав, як батько розповідав йому про одного страшного велетня. Цей велетень жив у горах високо над морем. Він був старий, і часто спускатися крутими схилами йому було важко. Тому, коли бажав наловити форелі, він виламував цілі скелі й кидав їх у море. Форель так полошилася, що вистрибувала з води цілими зграями. І тоді велетень ішов униз, до берега, щоб підібрати свій улов.
Можливо, саме ось ці кам'яні брили, що височіють серед хвиль, і нагромадив велетень.
Але чому ж у провалах між брилами виблискують вогняні цятки? А що, коли це очі звірів на чатах? Ну звичайно ж! Голодні звірі так і нишпорять по острову, шукаючи собі здобич. Вони й гусей, імовірно, запримітили і чекають не дочекаються, щоб зграя спустилася на це каміння.
Ось і велетень стоїть на найвищому місці, здійнявши руки над головою. І чи не той це велетень, який любив поласувати фореллю? Можливо, і йому страшно серед диких звірів? Може, він кличе зграю на допомогу — тому й підняв руки?
А з дна моря на острів лізуть якісь чудовиська. Одні — тонкі, гостроносі, другі — товсті, опецькуваті. Й усі збилися до купи й ледь не душать одне одного.
"Швидше б уже пролетіти мимо!" — подумав Нільс.
І саме цієї миті Акка Кебнекайсе повела зграю вниз.
— Не треба! Не треба! Тут ми всі пропадемо! — закричав Нільс.
Але Акка наче не чула його.