Він не їв і не спав, боки у нього запалися, а рудий пухнастий хвіст, яким він завжди так пишався, став схожим на жалюгідну мочалку. Але він не здавався. Вистеживши острів, на якому якось заночували гуси, Смірре пішов за підмогою до своїх старих друзів — ворон.
Це була справжня розбійницька зграя. Жили ворони на горі, яка так і називалася Розбійницькою горою. Гора височіла над диким полем, таким величезним, що, здавалося, йому немає кінця-краю. І куди не глянеш — все воно поросло бур'яном. Ця неприваблива нікчемна трава, яку звідусіль женуть, тут була повновладною господинею. Вона глибоко запустила в землю своє коріння, кущики її міцно трималися один за одного, і якщо в хащі бур'яну потрапляла якась насінинка, бур'ян заглушував її і не давав піднятися.
Люди уникали цього дикого пустирища. А воронам воно припало до душі. Щовесни прилітали вони на гору і вели звідти свої розбійницькі набіги.
З ранку вони розлітались у всі сторони в пошуках здобичі, а ввечері зліталися і нахвалялися одна одній своїми подвигами: одна перебила всі яйця в совиному гнізді, друга виклювала зайченяті очі, третя вкрала в селі олов'яну ложку.
Коли Смірре підійшов до Розбійницької гори, вся зграя була в зборі. Ворони голосно каркали і суцільною чорною хмарою кружляли над великим глиняним глеком.
Глек був щільно закритий дерев'яною кришкою, і сам отаман зграї, старий ворон Фумле-Друмле, стояв над глеком і довбав кришку дзьобом.
— Добривечір, приятелю, — сказав Смірре. — Над чим ти так трудишся?
— Добривечір, куме, — похмуро каркнув Фумле-Друмле і ще дужче застукотів дзьобом по кришці. — Бачиш, яку штуку мої молодці притягли. Хотів би я знати, що там усередині!.. Та ось кляту кришку ніяк не відкрити.
Смірре підійшов до глека, повалив його лапою набік і обережно покачав по землі. У глеку щось задеренчало і задзвеніло.
— Еге, та там, схоже, срібні монети! — сказав лис. — Славна знахідка.
Від жадібності у Фумле-Друмле загорілися очі — адже давно відомо, що ворони не пролетять мимо звичайнісінького уламка скла або мідного ґудзика. А вже за блискучу монету вони готові все на світі віддати!
— Ти гадаєш, тут срібні монети? — прокаркав Фумле-Друмле і знову задовбав дзьобом по кришці.
— Атож, — сказав Смірре. — Послухай, як вони дзвенять.
І Смірре знов узявся качати глек по землі. І знов у глеку задеренчало і задзвеніло.
— Ср-р-рібло! Ср-р-рібло! Ср-р-рібло! — закаркали ворони. — Ур-р-ра! Ср-р-рібло!
— Передчасно радієте, — сказав Смірре. — Його ще треба дістати!
Він потер лапою жалюгідний залишок вуха і задумався.
— Я, здається, зможу вам допомогти! — нарешті промовив він. — Хочете знати, хто може відкрити цей глек?
— Говор-ри! Говор-ри! Говор-ри! — закричали ворони.
— Є тут один хлопчисько, — сказав Смірре, — він зі старою Аккою подорожує. Що за майстер — золоті руки!
— Де він? Де він? — знову закричали ворони.
— Я можу показати вам дорогу, — сказав Смірре, — але за це ви повинні віддати хлопчиська мені. У мене з ним деякі рахунки.
— Бер-ри його! Бер-ри! Бер-ри! Нам не жаль, — каркнув Фумле-Друмле. — Тільки спер-ршу хай кр-ришку відкр-риє!
2
Нільс прокинувся раніше за всіх у зграї. Він вибрався зі своєї пухової постелі під крилом Мартіна і пішов бродити по острову.
Нільсу дуже хотілося їсти. На щастя, він наткнувся на кущик молодого, тільки пророслого щавлю. Нільс зірвав один листок і взявся висмоктувати зі стеблинки прохолодний кислуватий сік. Висмоктавши все до останньої краплини, він потягнувся за другим листком. Раптом щось гостре ударило його в потилицю, чиїсь чіпкі кігті уп'ялися в комір його сорочки, і Нільс відчув, що піднімається в повітря.
Нільс крутився і смикався, як блазень на ниточці. Він махав руками, дриґав ногами, відбиваючись від невидимого ворога, але все було марно.
— Мартіне! Мартіне! Сюди! До мене! — закричав Нільс.
Але замість Мартіна до нього підлетів величезний ворон.
Він був чорнішим за сажу, гострий дзьоб його загинався гачком, а маленькі круглі очиці горіли жовтими злими вогниками.
Це був отаман воронячої зграї — Фумле-Друмле.
— Не р-р-розмовляти! — хрипко каркнув Фумле-Друмле Нільсу в самісіньке вухо, — а то я виклюю тобі очі.
І щоб Нільс не сприйняв його слова за жарт, клюнув його спершу в ногу. А ворон, який тримав Нільса в кігтях, так струсонув його, що Нільс по самісінькі вуха провалився в комір власної сорочки.
— Тепер у дор-рогу! — скомандував Фумле-Друмле.
— У дор-рогу! Скор-ріше в дор-рогу! — каркнув у відповідь його товариш, і обидва ворони люто залопотіли крильми.
Нільс хоча й звик літати, але цього разу подорож повітрям не дуже йому сподобалася. Він бовтався, як мішок, між небом і землею. Воронячі кігті дряпали йому спину, комір наповзав на самісінькі очі.
"Треба запам'ятати дорогу, — думав Нільс. — Як же це ми летіли? Спершу над озером, потім повернули направо. Отже, по дорозі назад слід звертати наліво… А ось і ліс! Добре, якби сорока попалася назустріч. Вона вже на цілий світ роздзвонить про моє нещастя, — може, і гуси дізнаються, де я. Вони тоді неодмінно прилетять мені на виручку".
Але сороки ніде не було видно.
"Ну гаразд, я і сам виплутаюся з біди", — подумав Нільс.
На одному дереві Нільс побачив лісового голуба і голубку. Голуб надувся, розпушив пір'я і гучно, переливчасто воркував. А голубка, схиливши голову набік, слухала його й од задоволення погойдувалася з боку на бік.
— Ти найкрасивіша, найкрасивіша, найкрасивіша! Немає нікого красивішого за тебе, красивішого за тебе, красивішого за тебе! Ні в кого немає таких пістрявих пір'їнок, таких гладесеньких пір'їнок, таких м'яких пір'їнок! — співав голуб.
— Не вір йому! Не вір йому! — прокричав зверху Нільс. Голубка так здивувалася, що навіть перестала розгойдуватися, а в голуба від обурення забулькотіло в горлі.
— Хто, хто, хто… хто сміє так перечити, так перечити? — забурмотів він, озираючись.
— Викрадений воронами! — вигукнув Нільс. — Скажіть Ацці… Але зараз же він побачив гострий дзьоб Фумле-Друмле.
— Бер-р-режи свої очі! — каркнув ворон.
З усього було видно, що Фумле-Друмле готовий виконати погрозу. Нільс увібрав голову в плечі й сильніше примружився.
Коли він знову розплющив очі, старий ліс був уже позаду.
Вони летіли над молодесеньким березовим гайком. Бруньки на гілках уже почали лопатися, і дерева стояли наче в зеленому пуху.
Веселий дрізд кружляв над берізками, то злітав угору, то сідав на гілку і без угаву щебетав:
— Ох, як добре! Ох, як добре! Ох, як добре!
І, передихнувши трохи, починав цю пісеньку спочатку, тому що жодної іншої він не знав.
— Ох, як добре! Як добре! Як добре!
— Ну це кому як! Кому добре, а кому і не дуже! — вигукнув Нільс.
Дрізд задер голову догори й із здивуванням прокричав:
— Хто це тут незадоволений?
— Воронячий бранець! Воронячий бранець!
Цього разу ухилитися від ворона Нільсу не вдалося. Фумле-Друмле налетів на нього і твердим, гострим дзьобом стукнув прямо в лоба. Удар був такий сильний, що Нільс, наче маятник, захитався — вправо-вліво, вправо-вліво — і сорочка його загрозливо затріщала.
Будь-кого іншого такий удар назавжди відучив би суперечити воронам, але Нільса не так-то легко було залякати.
Пролітаючи над селом, він побачив шпаківню, прилаштовану на високій березі. Біля шпаківні сиділи шпак і шпачиха і весело співали:
— У нас чотири яєчка! У нас чотири хороші яєчка! У нас буде чотири розумних, красивих пташенятка!
— Їх викрадуть ворони, як і мене! — закричав Нільс, пролітаючи над ними.
— Хто це кричить? Кого поцупили ворони? — заметушилися шпак і шпачиха і про всяк випадок сховалися в своєму будиночку.
— Мене поцупили! Мене, Нільса Хольгерсона! Скажіть це Ацці Кебнекайсе! — прокричав бідолашний воронячий бранець і весь зіщулився, готуючись до розплати за свою сміливість.
Але ворони не чули його. Вони щосили працювали крильми, поспішаючи до гори, яка самотньо височіла серед голого поля.
3
Ще здаля Нільс побачив якусь темну хмару, що повисла над горою. Її крутило, наче вихор на одному місці, то підіймаючи вгору, то прибиваючи до землі.
Фумле-Друмле і його супутник грудкою впали в цю живу хмару.
— Скор-ріше! Скор-ріше! Скор-ріше! — закаркали ворони, й уся зграя завертілася ще швидше.
Нільс розгублено роззирнувся навсібіч.
"Навіщо вони мене сюди притягли? Що їм від мене потрібно?"
І, наче у відповідь, Фумле-Друмле дзьобнув Нільса в голову, підштовхуючи його до глека.
— Дивись пр-рямо, — прокаркав ворон. — Цей глек повен срібла. Ти повинен відкрити його. Не відкриєш — очі виклюємо, відкриєш — з шаною відпустимо.
Фумле-Друмле хитро підморгнув своїм прихвосням, і всі вони дружно закаркали:
— Спасибі скажемо!
— Провідника йому дамо!
— Та ще й якого! Рудого, пухнастого!
Тут з-поза великого каменя вистромилася гостра морда Смірре. Вистромилася й одразу сховалася.
"Ага, ось чиї це витівки, — подумав Нільс. — Ловко придумано! Тепер відкривай не відкривай — один кінець. Та ще побачимо, хто кого здолає".
Нільс підійшов до горщика, з поважним виглядом постукав по боках, по кришці, потім позвав Фумле-Друмле і тихо сказав йому:
— Знаєш, глека відкрити мені, звичайно, завиграшки. Тільки, здається, даремно ви клопочетеся: все одно срібла вам не бачити.
— Як це не бачити? — обурився Фумле-Друмле.
— А отак-от і не бачити! Ви ось зв'язалися з лисом Смірре, а він тільки й жде, як би вашим сріблом поживитися. Щойно я відкрию глека, він одразу ж на срібло накинеться — вам жодної монети не залишить.
Фумле-Друмле блимнув очима.
— То он воно що! — сказав ворон. — Хитрий лис, але й я не простак. Ні, старого отамана йому не провести! Ти відкривай глека. А я вже з рудим поквитаюся.
Нільс витяг свого ножика і став поволі колупати кришку. Тим часом Фумле-Друмле підлетів до Смірре.
— Знаєш що, друже, — сказав він лисові, — мабуть, ти злегковажив. Навіщо ти висунув свою морду? Тільки налякав хлопчиська. Бачиш, він тепер зі страху ледь живий. Ти б сховався абиде подалі… А вже коли він справиться із ділом, відкриє глека, я тобі миттю дам знати: тричі каркну.
Лис невдоволено забурчав, але робити нічого — сам винен. Він відбіг неподалік і сів за кущем.
— Далі, далі йди! — каркнув ворон.
Він дочекався, поки лис зовсім зник у горах, і лише тоді повернувся до Нільса.
— Тепер мерщій до діла, — сказав Фумле-Друмле.
Але відкрити глек було не так просто.