Ми саме збиралися ще раз піти на вокзал Фрідріх-штрасе до нойштадтського поїзда, аж тут прийшов твій друг Блеєр із листом. Хороший хлопчина, до речі.
Блеєр зашарівся і випнув груди.
— Так ось,— вела далі Поні,— тато, мама й бабуся сидять удома й сушать собі голову, що з тобою сталося. Ми, звісно, нічого зайвого їм не сказали. Я вийшла наче провести Блеєра і гайнула з ним сюди. Але я мушу відразу повернутися додому, бо вони всю поліцію піднімуть на ноги. Щоб протягом одного дня зникла і друга дитина — цього їхні нерви не витримають.
— Ось гроші, що я мав на зворотну путь,— гордо сказав Блеєр,— ми їх заощадили.
Професор сховав гроші.
— Вони дуже гнівалися? — спитав Еміль.
— Аніскільки,— вигукнула Поні.— Бабуся бігала по кімнаті й вигукувала: "Мій онук Еміль спершу завітав на хвилину до президента",— і батьки врешті заспокоїлися. А ви напевне спіймаєте завтра того шахрая? Хто у вас головний?
— Ось він,— сказав Еміль.— Професор.
— Дуже приємно, пане Професор. Нарешті я познайомилася із справжнім детективом.
Професор зніяковіло всміхнувся і промимрив щось незрозуміле.
— Візьміть мої кишенькові гроші,— мовила Поні,— двадцять п'ять пфенігів. Купіть собі сигар.
Еміль узяв гроші. Дівчинка сиділа на стільці, наче королева вроди, а хлопці оточили її, як судді на конкурсі.
— Тепер я щезну,— оголосила Поні,— а завтра вранці знову приїду. Де ви спатимете? Ой, як би мені хотілося зостатися тут! Я зварила б вам каву. Та що зробиш? Порядній дівчині уже час спати. Ну, до побачення, хлопці! На добраніч, Емілю!
Вона ляснула Еміля по плечу, скочила на свій велосипед, весело задзеленчала і поїхала.
Хлопці стояли якийсь час мовчки. Перший спромігся на слово Професор:
— Сто чортів!
І всі з ним погодились.
Розділ одинадцятий
РОЗВІДНИК ПРОКРАДАЄТЬСЯ ДО ГОТЕЛЮ
Час спливав повільно.
Еміль обійшов усіх трьох вартових і хотів сам стати на варті замість когось із них, але всі троє — Крумбігель і брати Мітенцвай — сказали, що вони зі свого місця не зійдуть. Тоді Еміль зважився крадькома пробратися до готелю "Крайд", все обдивився і повернувся на подвір'я дуже збуджений.
— Мені здається,— сказав він,— ніби щось має статися. Не можна залишити готель на всю ніч без нашого розвідника. Крумбігель стоїть на розі Кляйстштрасе, але як він бодай на мить відвернеться, Грундайс може втекти.
— Таке кажеш, старий,— заперечив Густав.— Ми ж не можемо просто підійти до портьє і сказати: "Послухайте, нам нема чого робити, ми хочемо посидіти трохи у вас на сходах". А тобі взагалі не можна й потикатися до готелю. Бо якщо той негідник визирне із свого номера і впізнає тебе, то все пропало.
— Я не так думав,— відказав Еміль.
— А як? — спитав Професор.
— У готелі є хлопець, він і на ліфті всіх возить, і ще там щось робить. От якби до нього піти і все чисто розповісти. Він же знає готель, як свої п'ять пальців, то щось нам і порадить.
— Добре,— погодився Професор.— Навіть дуже добре. Він мав кумедну звичку наче ставити всім оцінки. Тож
його і прозвали Професором.
— Молодець, Емілю! Ще одна така порада — і ми зробимо тебе почесним академіком. А кмітливий, як справжній берлінець,— вигукнув Густав.
— Щоб ти не думав, ніби тільки ви розумні,— трохи ображено озвався Еміль. Він був вочевидь уражений у своєму нойштадтському патріотизмі.— Зрештою, ми з тобою ще маємо побоксувати.
— Чому? — здивувався Професор.
— Бо він глузував з мого святкового одягу.
— Боксувати будете завтра,— вирішив Професор.— Або взагалі не будете.
— А твій костюм зовсім не такий і блазенський. Я вже звик до нього,— примирливо сказав Густав.— А побоксувати взагалі можна. Але мушу тебе попередити: я тутешній чемпіон з боксу. Тож начувайся!
— А я — чемпіон нашої школи,— повідомив Еміль.
— Ото заводіяки! — втрутився Професор.— Власне, я хотів сам піти в готель. Але вас і на хвилину не можна залишити вдвох — зразу кидаєтесь один на одного.
— Тоді я піду,— запропонував Густав.
— Гаразд, іди ти,— погодився Професор.— Побалакай з ліфтером. Але будь обережний. Може, тобі пощастить щось вивідати. Точно дізнайся, в якому номері оселився наш злодій. За годину повернешся і все нам розкажеш.
Густав побіг.
Професор і Еміль стояли біля брами й розповідали один одному про своїх учителів. Потім Професор став називати марки автомашин, що проїздили вулицею. І Еміль швидко навчився їх розрізняти, свої й чужоземні. А тоді вони вдвох з'їли один бутерброд.
Уже зовсім посутеніло. Засвітилися яскраві реклами. Нагорі гуркотіла електричка, внизу гуло метро. Трамваї і автобуси, машини й велосипеди наче грали якийсь несамовитий концерт. Із кав'ярні линула танцювальна музика. У кінотеатрах на Нолендорфській площі починався останній сеанс, і скрізь перед вхідними дверима товклися люди.
— Таке височенне дерево, он те, біля входу в метро, дивно тут бачити,— мовив Еміль.— Воно ніби заблукало, правда? . _
Хлопець був зворушений, зачарований нічним Берліном. Він майже заоув, чому він тут, за^ув про свої сто сорок марок.
З Є. Кестнер
65
— Берлін надзвичайний. Здається, що ти сидиш у кінотеатрі. Тільки я не знаю, чи я зміг би весь час тут жити. У Нойштадті є Вокзальна площа, Верхній ринок і Нижній ринок, спортивні майданчики біля річки і в Амзель-ському парку. Це й усе. Але мені, Професоре, цього вистачає. А тут завжди гамір, як на ярмарку, сотні, тисячі вулиць і площ... Я заблудився б серед них. А що, якби я вас не зустрів і стояв тут сам-один? Від думки про це мене так морозом і всипало.
— До всього звикають,— сказав Професор.— А я, напевне, не витримав би в Нойштадті з його трьома площами й Амзельським парком.
— До всього звикають,— повторив Еміль.— Але Берлін гарний, що й казати, Професоре. Страх який гарний.
— А твоя мама дуже сувора? — спитав Професор.
— Моя мама? — здивувався Еміль.— Зовсім ні. Вона все мені дозволяє. Але я нічого такого не роблю. Ти розумієш?
— Ні,— чесно визнав Професор.— Цього я не розумію.
— Невже? Тоді послухай. У вас багато грошей?
— Не знаю. У нас дома про гроші майже не говорять.
— Мені здається, коли вдома майже не говорять про гроші, то їх багато.
Професор якусь мить подумав і сказав:
— Може, й так.
— От бачиш. А ми часто говоримо про гроші — мама і я. їх у нас мало. Мама мусить весь час працювати, та їх однаково не вистачає. Проте коли ми йдемо всім класом на екскурсію, мама завжди дає мені стільки грошей із собою, скільки дають удома всім дітям. А часом навіть і більше.
— Як вона може?
— Не знаю. Але вона так робить. А я завжди приношу половину грошей додому.
— Це мама так хоче?
— Та ні, це я так хочу.
— Ага, то ось як ви живете.
— Авжеж. І якщо мама дозволяє мені з хлопцем із другого поверху, Претчем, гуляти на луці до дев'ятої години вечора, я повертаюсь о сьомій. Бо мені не хочеться, щоб мама сама вечеряла на кухні. А вона завжди наполягає, щоб я гуляв з хлопцями. Якось я й справді зостався з ними, але мені зовсім не було весело. І мама все-таки дуже радіє, коли я повертаюся зарані додому.
— Ні-і,— сказав Професор,— у нас усе зовсім по-іншому. Коли я справді вчасно прийду додому, то можу закластися, що тато й мама в театрі або в гостях. Нам теж приємно одне з одним, аякже. Але ми майже не буваємо разом.
— А для нас це єдина радість, яку ми можемо собі дозволити. Але я зовсім не мамин мазунчик. А хто так думає, того я можу добряче відлупцювати, будь певен.
— Та я певен.
Хлопці ще постояли мовчки біля брами. Вже зовсім споночіло, на небі мріли зірки. Місяць над електричкою скоса поглядав одним оком на землю.
Професор кахикнув і спитав, не дивлячись на Еміля:
— Ви з мамою, мабуть, дуже любите одне одного?
— Дуже! — відповів Еміль.
Розділ дванадцятий
З'ЯВЛЯЄТЬСЯ ЗЕЛЕНИЙ ХЛОПЧИК-ЛІФТЕР
Близько десятої вечора на подвір'я кінотеатру ввійшов підрозділ резервного загону. Він приніс бутерброди в такій кількості, що ними можна було б нагодувати сотню голодних народів.
Підрозділ зажадав нових вказівок.
Професор обурився і пояснив, що тут їм нічого робити, вони повинні на Нікольсбурзькій площі чекати Траугота, зв'язкового з телефонного центру.
— Не будь такий вредний,— вигукнув Петцольд.— Нам теж цікаво, що тут у вас відбувається.
з*
67
— І ми думали, може, з вами що сталося, бо Траугот ані разу не приходив,— вибачливо додав Герольд.
— Скільки хлопців зосталося на Нікольсбурзькій площі? — спитав Еміль.
— Четверо чи троє,— відповів Фрідріх Перший.
— А може, тільки двоє,— додав Герольд.
— Ке питай їх більше,— розлютився Професор,— а то вони ще скажуть, що там і зовсім нікого немає.
— Чого ти галасуєш? — розсердився Петцольд.— Подумаєш, командир знайшовся!
— Я пропоную негайно прогнати Петцольда й заборонити йому ловити з нами злодія,— крикнув Професор і тупнув ногою.
— Прикро, що ви сваритеся через мене,— сказав Еміль.— Вирішимо справу, як у рейхстазі,— голосуванням. Я пропоную тільки суворо попередити Петцольда. Бо справді ж не можна, щоб кожен робив, як йому заманеться.
— А ви не викаблучуйтесь, лобуряки! Я й так піду, щоб ви знали!
І Петцольд, іще сердито щось крикнувши, пішов геть.
— То він нас підбив,— розповів Герольд.— Ми й не здумали б бігти сюди. А Церлет зостався вартувати на своєму місці.
— Ні слова більше про Петцольда! — звелів Професор. Він перемігся і сказав уже зовсім спокійно:— 3 цим покінчено.
— А що нам робити? — спитав Фрідріх Перший.
— Найкраще вам зачекати, поки Густав повернеться з готелю і розповість про все,— запропонував Еміль.
— Гаразд,— погодився Професор.— Чи то не готельний хлопець?
— Еге, то він,— підтвердив Еміль.
Біля брами стояв хлопець у зеленій лівреї і в зеленому кепі, збитому набакир. Він кивнув хлопцям і повагом ступив до них кілька кроків.
— Оце так форма на ньому, під три чорти! — заздрісно вигукнув Герольд.
— Ти маєш якусь звістку від нашого розвідника Густава? — крикнув йому Професор.
Підійшовши ще ближче, хлопець кивнув:
— Маю.
— Ну ж бо кажи, що там? — нетерпляче спитав Еміль. Та раптом залунав клаксон! А зелений хлопець, наче
навіжений, застрибав подвір'ям і зареготав.
— Емілю, старий! — заволав він.— Але ж ти й телепень!
То був зовсім не ліфтер, а Густав!
— А ти зелений жук! — жартома піддрочив його Еміль.
Усі зареготали так голосно, що хтось у готелі розчинив вікно і крикнув:
— Ану тихо!
— Дуже добре! — визначив Професор.— Але тихіше, хлопці.