Еміль і троє близнюків

Еміль і троє близнюків

ПЕРЕДМОВА

За два роки після тієї пригоди, що сталася з Емілем і паном Грундайсом, я пережив щось надзвичайно дивне на розі Кайзералее і Траутенштрасе.

Власне, я збирався сісти у трамвай № 177 і поїхати до Штегліца. Ніяких особливих справ у Штегліці я не мав, але мені подобається гуляти по околицях міста, яких я не знаю і де мене не знають. Тоді мені здається, що я десь на чужині. І коли я вже почуваюся зовсім самотнім і покинутим, тоді я їду мерщій додому і в затишку п'ю каву.

Отакі в мене фанаберії.

Але того дня подорож довелося відкласти. Бо коли трамвай підійшов і я вже намірився був сісти в передній вагон, із нього вийшов дивно знайомий чоловік у чорному котелку. Він крадькома оглядівся, наче мав нечисте сумління, тоді швидко обминув передній вагон, перебіг вулицю і попрямував до кав'ярні "Жості".

Я замислено провів його очима.

— Чи ви збираєтесь їхати? — спитав у мене кондуктор.

— Авжеж.

— Тоді поспішайте.

Але я зовсім не поспішав, навпаки, я наче прикипів до місця, здивовано втупившись у причепний вагон.

Бо з того вагона вийшов хлопчина з валізкою і букетом квітів, загорненим у тонкий папір. Хлопчина оглядівся довкола і потяг валізку до газетного кіоска на розі вулиці, поставив за ним свою поклажу і знов оглядівся.

Кондуктор і досі чекав на мене.

— Ну, мені вже увірвався терпець,— сказав він.— Не хочете їхати, то й не треба!

Він потяг за шнур, і трамвай № 177 рушив до Штеглі-ца без моєї шановної особи.

Пан у чорному котелку вже сидів на терасі кав'ярні й розмовляв із кельнером. Хлопець, що крадькома виглядав з-за кіоска, не зводив з нього очей.

А я все ще стояв на трамвайній зупинці, наче бовван. (Чи має хто уявлення, як виглядають боввани? Я не маю.)

Подумати тільки! Два роки тому пан Грундайс і Еміль Тішбайн саме на цьому місці вийшли з трамвая. А тепер відбувається все це знову? Напевне, тут щось не так.

Я міцно потер собі очі і знову глянув на кав'ярню "Жо-сті". Чоловік у чорному котелку ще сидів там. А хлопець за кіоском стомлено присів на свою валізку, вигляд у нього був украй засмучений.

Я подумав: треба підійти до хлопця і спитати, що все це означає. А як він скаже, що в нього вкрадено 140 марок, я видряпаюсь на найближче дерево.

Тож я підійшов до хлопця, що сидів на валізці, і сказав йому:

— Добридень. Що сталося?

Але він сидів, певне, не тільки на валізці, але й на своїх вухах. Нічого не відповідаючи, він, не зводив очей з кав'ярні.

— Може, в тебе вкрадено сто сорок марок? — спитав я. Тоді він глянув на мене, кивнув і сказав:

— Еге. Отой негідник, що сидить на терасі. Це він украв.

Я вже хотів був видряпатися на найближче дерево, бо ще наперед поклав це зробити, аж тут позаду голосно загула автомашина. Ми злякано озирнулись. Але то була не машина, а хлопець із клаксоном. Він став з нас реготатися.

— Чого тобі треба? — спитав я.

Він іще раз натис на клаксон і оголосив:

— Мене звати Густав.

Це було неймовірно! Я і слова не міг вимовити. А може, все це сниться мені?

Тим часом якийсь незнайомий чоловік біг до нас по Траутенштрасе, щосили вимахуючи руками. Він спинився просто переді мною і загорлав:

— Ідіть звідси! Не встрявайте в чужі справи! Ви псуєте нам натурні зйомки!

— Які ще натурні зйомки? — зацікавився я.

— От же недотепа! — розлютився чоловік.

— А я зроду такий,— відказав я.

Хлопці засміялися. І Густав із клаксоном пояснив мені:

— Дядечку, ми ж знімаємо тут фільм.

— Так, так,— озвався хлопець із валізкою.— Знімаємо фільм про Еміля. І граю його я.

— Проходьте далі,— зажадав незнайомий чоловік.— Плівка коштує надто дорого.

— Вибачте, що перешкодив,— сказав я і пішов геть. А чоловік побіг до великої автомашини, де було встановлено кінокамеру, і оператор знову заходився знімати.

Замислившись, я дійшов до Нікольсбурзької площі й сів там у сквері на лавку. Трохи збентежений, я неуважно дивився поперед себе і так просидів досить довго. Десь я вже чув, що створюється фільм про Еміля і детективів, але зовсім про це забув. Ну, а" коли через два роки знову переживаєш усю цю історію з валізкою, букетом квітів і чорним котелком, то природно, що з подиву очі на лоба лізуть...

Раптом до мене підсів високий худорлявий чоловік, немолодий, у пенсне. Він дивився на мене і чомусь усміхався. Всміхався, всміхався, а тоді сказав:

— Дивина та й годі! Гадають, що все відбувається насправді, а це тільки відтворення того, що сталося колись.

І ще він сказав, що, як на нього, мистецтво являє собою підробку дійсності. Правда, нічого лихого він у цьому не вбачає. Так ми з ним розмовляли досить довго. А коли вже не було про що говорити, він зауважив:

— Незабаром на цій звичайній лавці відбудеться військова рада детективів.

— Звідки ви знаєте? Ви теж причетні до фільму? Він засміявся.

— Ні, річ зовсім в іншому. Я чекаю тут на свого сина. Він хоче подивитися зйомки. Адже він був тоді одним із детективів.

Я повеселішав, уважно придивився до свого сусіди і сказав:

— Коли дозволите, я спробую вгадати, хто ви.

— Будь ласка,— відповів чоловік, вочевидь задоволений.

— Ви — радник юстиції Габерланд, Професорів батько.

— Вгадали! — вигукнув він.— Але звідки ви дізналися? Мабуть, читали книжку "Еміль і детективи"?

Я похитав головою:

— Ні, я її написав.

Радника юстиції це надзвичайно потішило. І за кілька хвилин ми з ним уже розмовляли так, наче знали один одного змалечку.

За розмовою ми й не помітили, як до лавки підійшов гімназист і зняв форменого кашкета.

— А, це ти, синку,— сказав Габерланд.

Я впізнав Професора з першого погляду. Відтоді, як ми бачились, він виріс. Не дуже, але все-таки виріс. Я простяг йому руку.

— Адже це пан Кестнер! — здивувався він.

— Атож! — вигукнув я.— Чи тобі подобається, як знімають фільм про ваші пригоди?

Професор поправив окуляри.

— Вони докладають багато зусиль. Це треба визнати. Але такий фільм мали б написати і знімати самі хлопці. Дорослі на цьому не знаються.

Його батько засміявся:

— Мого сина й досі кличуть Професором. Але його вже давно треба було б називати Таємним Радником.

А потім Професор сів між нами на лавку і розповів про своїх друзів. Про Густава, який нещодавно дістав у подарунок до свого клаксона мотоциклет. І про малого Вівторка. Він переїхав із батьками до Далема, але часто приїздить до Берліна, бо скучає за своїми давніми друзями. І про Блеєра, і про Мітенцвая, і про Мітендрая, і про Трау-гота, і про Церлета. Я дізнався багато новин. А злюка Петцольд такий самий забіяка, як і два роки тому. Він завдає їм багато прикростей.

— А що ви на це скажете? — вигукнув Професор.— Адже я став власником будинку!

Він випростався і прибрав страшенно гордого вигляду.

— Я майже втричі старший за тебе,— зауважив я,— але й досі не став домовласником. Як це в тебе вийшло?

— Він одержав будинок у спадщину від двоюрідної бабусі, що недавно померла,— пояснив батько.

— Будинок стоїть на березі Балтійського моря,— розповідав, щасливо всміхаючись, Професор.— І на те літо я запрошу до себе Еміля і всіх детективів.— Він затнув-ся.— Тобто, якщо дозволять мені тато й мама.

Радник юстиції краєм ока глянув на сина. Кумедно було спостерігати, як вони крізь окуляри придивляються один до одного.

— Наскільки я знаю твоїх шановних батьків,— сказав нарешті радник юстиції,— вони не стануть заперечувати. Будинок належить тобі, а я тільки тимчасовий опікун.

— Домовились! — вигукнув Професор.— А коли я згодом одружусь і матиму дітей, я поводитимусь з ними так, як ти зі мною.

— За умови, що в тебе будуть такі ж зразкові діти, як у твого батька,— додав радник юстиції.

Хлопець притулився до нього і тихо сказав:

— Щиро дякую!

На цьому розмова скінчилася. Ми підвелись і втрьох пішли до Кайзералее. На терасі кав'ярні "Жості" стояв актор, що грав пана Грундайса. Він скинув з голови чорний котелок і витирав носовиком спітніле чоло. Поруч стояли режисер, оператор і той чоловік, що напався на мене біля газетного кіоска.

— Я більше не витримаю! — сердито казав актор, що грав пана Грундайса.— Від цього в мене заболить живіт. Я маю з'їсти яєчню з двох яєць. Так написано в сценарії. З двох яєць! Не більше! А я знищив уже вісім яєць, та вас цей кадр ніяк не задовольняє.

— Іншої ради нема,— сказав режисер.— Доведеться, голубе, зняти ще один дубль.

Актор насадив на голову котелок, змучено звів до неба очі, підкликав кельнера і сумно мовив:

— Будь ласка, ще яєчню з двох яєць.

Кельнер записав замовлення, похитав головою і сказав:

— Але ж і дорогий буде фільм! І пішов з тераси..

Ось Еміль знову! Відтоді, як ми бачили його востаннє, збігло понад два роки. За цей час він виріс. У нього — новий святковий костюм, теж синій. Тільки штани тепер уже, звісно, довгі. Та якщо хлопець і далі ростиме так швидко, то за рік носитиме цей костюм із короткими штаньми.

А взагалі Еміль майже не змінився. Він і тепер такий же зразковий хлопець, як і тоді. І так само любить свою маму. Часом, коли вони залишаються вдвох, він нетерпляче каже: "Сподіваюсь, що невдовзі я зароблятиму багато грошей. Тоді ти не будеш більше працювати". А мама сміється: "Аякже, тоді я ловитиму мух".

Вахмістр Єшке в Нойштадті став обер-вахмістром. Випадок із розмальованим пам'ятником давно забуто. Навіть часом обер-вахмістр Єшке після чергування іде до Тішбайнів випити кави. А перед тим він завжди купує у пекаря Вірта чималий смачний пиріг.

Пані Вірт, що завжди зачісується в пані Тішбайн, якось сказала своєму чоловікові, пекареві Вірту: "Оскаре, ти ні про що не здогадуєшся?" А коли пекар заперечливо похитав головою, вона вигукнула: "Ні, ти пороху не винайдеш!"

Уявіть собі, Професор успадкував від померлої бабусі цілий будинок, що стоїть у Корлсбютелі на березі Балтійського моря. Померла бабуся була за життя завзятою садівницею. І сад, що оточує двоповерховий будинок,— справжня дивина. А пляж просто поруч, туди можна добігти у самих плавках. Три хвилини бігцем крізь зелене шумовиння вільх — і ти вже нагорі, на дюнах. Унизу розпросторилося Балтійське море. А дерев'яний причал, до якого пристають пароплави, що курсують затокою, тягнеться майже до самого обрію.

Чи ви чули історію' про чоловіка, який знайшов десь ґудзика й замовив собі костюм до нього? Щось схоже трапилося з Густавом.