Уся привокзальна площа була вщерть заповнена візками, тачками, лінійками, бричками. Чекали багато гостей і ще більше вантажу.
Клотільда Зеленбіндер, стара куховарка Габерландів, стояла біля виходу з перону. Побачивши радника юстиції, вона замахала обома руками. Він був на цілу голову вищий від пасажирів, що юрбою сунули з поїзда.
— Я тут! — гукала Клотільда.— Пане раднику! Пане раднику!
— Не галасуйте, Клотільдо,— сказав він, тиснучи їй руку.— Хіба ми так давно бачились?
Вона засміялася:
— Два дні тому.
— Чи все тут гаразд?
— Звичайно. Добридень, ласкава пані. Як ся маєте? Це щастя, що я поїхала наперед. Такий будинок потребує рук. Добридень, Тео! Ти щось надто блідий, серденько. Чи тобі щось болить? А це, напевне, твій друг Еміль? Еге? Добридень, Емілю. Я багато чула про тебе. Ліжка я вже застелила. На вечерю буде біфштекс із овочами. М'ясо тут дешевше, ніж у Берліні. Ой, а це Поні Капелюшок, Емілева кузина. Одразу видно. Надзвичайна хожість.. Чи ти привезла свій велосипед? Ні?
Емілева бабуся затулила собі вуха.
— Спиніться бодай на мить! — попросила вона.— Спиніться бодай на мить. Ви хоч кого забалакаєте. Я — Емілева бабуся. Добридень, моя люба.
— Але така схожість! — вигукнула хатня робітниця і вклонилася: — Клотільда Зеленбіндер2.
— Це є тепер така посада? — спитала бабуся.
— Ні. Мене так звати.
— Бідолашна! Сходіть неодмінно до лікаря, може, він пропише вам інше прізвище.
— Це ви серйозно кажете? — здивувалася Клотільда.
— Ні,— відказала бабуся.— Ні, розумнице. Я майже ніколи нічого не кажу серйозно, бо шкода мови.
Тим часом валізи й кошики поклали на тачку, яку наперед забезпечила Клотільда. Носій потяг її, а Еміль і Професор підштовхували ззаду. За ними йшли дорослі й Поні.
Вийшли на Блюхерштрасе. Раптом гучно засигналив клаксон, із бічної вулиці на великій швидкості вимчав хтось на мотоциклеті й загальмував просто перед ними. Носій зупинився і так голосно вилаявся, що навколо в будинках задеренчали шибки. На щастя, він висловлювався місцевою говіркою.
— Чого б ото людей ображати? — гукнув хлопець на мотоциклеті.— Подумаєш, налякали.
Еміль і Професор здивовано визирнули з-за валізок, радісно вигукнули: "Густав!" — і кинулися до свого давнього приятеля.
З несподіванки Густав поклав свій мотоциклет просто на бруківку, зсунув на чоло захисні окуляри і сказав:
— Ото ще мені бракувало! Мало не розчавив двох своїх найкращих приятелів. А ми збиралися зустріти вас на вокзалі.
— Проти своєї долі не підеш,— долинув голос із кювету.
Густав злякано глянув на мотоциклет і закричав:
— Де ж це подівся малий Вівторок? Щойно він сидів позаду мене.
Хлопці підбігли до кювету й побачили там малого Вівторка. Йому нічого не сталося, бо він упав на траву, коли Густав хвацько завертав сюди.
2 Буквально: душов'яз.
Малий Вівторок засміявся до своїх друзів:
— Канікули починаються добре!
А тоді вискочив із кювету і вигукнув:
— Пароль "Еміль"!
— Пароль "Еміль"! — закричали всі четверо. І подалися гуртом далі.
Дорослі йшли далеко ззаду. Вони навіть нічого не помітили.
— Он будинок Тео! — гордо мовила Клотільда Зелен-біндер і показала рукою вперед.
Це був чудовий старовинний будинок, оточений густим садком, повним квітів. "Вілла "Приморська" — прочитали хлопці на фронтоні.
— Бачите, ліворуч унизу,— пояснювала Клотільда,— велика засклена веранда. Вікна в неї розсуваються. Над верандою — відкритий балкон. Для сонячних ванн. Кімнату з балконом я приготувала для пана радника з дружиною. Це вам до вподоби, шановна пані?
— Усе, що ви робите, мені до вподоби,— приязно озвалася Професорова мати.
Клотільда зашарілася.
— У другій кімнаті житимуть Емілева бабуся й Поні Капелюшок. А хлопців ми поселимо на першому поверсі. У кімнаті поруч із верандою. В сусідній кімнаті теж є канапа, може, ще хто завітає в гості. Тоді можна й розкладачку там поставити. їсти будемо на веранді. А коли гарна погода, приємно пообідати в садку. Правда, на повітрі все швидко холоне. Та можна страви чимось понакривати.— Клотільда нараз озирнулася.— А де поділися наші хлопці? Вони ж мали прийти поперед нас.
— Вони полягали спати,— пояснила Емілева бабуся.— І якщо ви трохи побалакаєте, вони встигнуть виспатись і підведуться.
Клотільда збентежено подивилася на невеличку літню жінку:
— Ніколи не збагнеш, що ви насправді думаєте.
— До цього треба звикнути,— пояснила Поні.— Мій батько каже, що бабуся — велика жартівниця.
Поні відчинила хвіртку й побігла до будинку. Дорослі
5 Е. Кестнер
129
повагом рушили за нею, показавши носієві, куди віднести валізи й кошики.
Більша частина саду була за будинком. Професор і його гості заходилися там шукати місце для мотоциклета.
Професор сидів на лавці й, теліпаючи ногами, казав:
— На мою думку, є дві можливості. Мотоциклет можна поставити в теплицю до помідорів чи в комору з інструментами.
— У теплиці надто тепло,— нагадав Вівторок.
— А в коморі лежать ножі й усяке гостре начиння. Там можна легко порізати або проколоти шини.
Густав побіг до комори, зазирнув усередину і стенув плечима:
— Там бракує місця навіть для самоката, то що вже казати про солідну техніку.
Професор засміявся:
— Оце ти називаєш солідною технікою? Густав образився:
— Без шоферського посвідчення не можна сісти на машину, що бодай на кілограм важча за мій мотоциклет. А для мене і він досить важкий. І якби я оце недавно не загальмував, то від вас мокре б місце залишилось.
— Чи не вимкнути нам опалення в теплиці? — запропонував Вівторок.
Професор похитав головою:
— Тоді помідори не достигнуть.
— Хіба помідорам не байдуже, чи достигнуть вони, чи ні? — крикнув Густав.— То все дурниці.
У садок вийшла Поні. Еміль підкликав її і спитав:
— Може, ти знаєш, куди Густаву поставити мотоциклет.
Поні озирнулася довкола.
— А що то за споруда? — спитала вона, показуючи рукою на край саду.
— Це так званий павільйон,— пояснив Професор.
— А навіщо він? — спитала дівчина.
— Уявлення не маю,— сказав Професор.
Усі побігли до павільйону. Позаду Густав котив свій мотоциклет.
Павільйон виявився скляним будиночком, в якому стояв білий лакований стіл, а на ньому — зелена поли-вайка.
— Чудово! — вигукнув Професор.— Справжній гараж.
— Що б ви робили без мене! — сказала Поні Капелюшок і відчинила двері — ключ стирчав у замку.
Густав закотив мотоциклет у павільйон, замкнув двері й поклав ключа собі до кишені.
Хлопці вже подалися до будинку, бо всі неабияк зголодніли. Поні Капелюшок хотіла їх наздогнати, але Густав раптом спитав:
— Чи тобі подобається моя машина?
Дівчинка ще раз підійшла до павільйону і крізь скло стала уважно розглядати мотоциклет.
— То як тобі моя машина? — знову спитав Густав.
— Нижче середнього рівня,— виголосила Поні і велично, наче королева, пішла до будинку.
Густав збентежено дивився їй услід. Тоді по-дружньому кивнув своєму невеличкому мотоциклетові, ще раз ображено глянув на Поні і сказав сам до себе:
— То все дурниці.
Після вечері всі посиділи ще деякий час на веранді, милуючись барвистими квітниками в садку.
— Чи вам смакувало? — нарешті спитала зацікавлено Клотільда.
Усі були, певна річ, однієї думки. А коли Емілева бабуся визнала, що з дня свого срібного весілля ще не їла такого смачного біфштекса, Клотільда засяяла від щастя.
Поки вона з допомогою Поні прибирала зі столу, Еміль написав матері листівку. Густав теж вирішив сповістити додому, що доїхав добре. Листівки вони віддали малому Вівторкові, якого батьки вже давно чекали в пансіоні "Сонячне сяйво". Вівторок пообіцяв дорогою заскочити на пошту.
— Тільки ж гляди не проскоч повз пошту,— всміхнувся Еміль.
Вівторок попрощався з усіма, нагадав:
— Не запізнюйтеся завтра!
5*
131
І мерщій побіг.
Професорів батько підійшов до дверей і подивився на небо.
— Сонце вже сідає,— сказав він,— але, перш ніж ляжемо спати, треба піти привітатися з морем, сказати йому: "Добривечір!"
Вони пішли вільховим гаєм, де вже снувалися сутінки. Лише Клотільда зосталася вдома, щоб вимити посуд.
Гай незабаром скінчився, за ним здіймалася дюна, звідки було видно море.
— Хто зроду не бачив моря, виходьте вперед,— сказав радник юстиції Габерланд.
Вийшли Еміль, Поні й бабуся.
— А ми підемо за вами,— сказав він.
Бабуся взяла своїх онуків попідруки й пішла з ними вперед. Невдовзі вони вже стояли на дюні, на її найвищому місці. Праворуч виднівся готель, а перед ними слався пляж із своїми плетеними кріслами, вимпелами, піщаними фортецями, грибками.
Там, де пляж кінчався, починалось море. Воно лежало внизу й виблискувало, мов живе срібло. Ген-ген, на самому обрії, розтанув у вечірній пітьмі якийсь корабель, і тільки два чи три його вогники мріли, немов зірочки. У небі, ще рожевому, хоч сонце й зайшло, плив місяць, такий блідий, наче довго хворів. По хмарках, що мінилися пастельними барвами, вже ковзали перші промені далеких маяків. Десь загув пароплав.
Бабуся і її онуки стояли в захваті. Вони мовчали, і їм здавалося, що вже ніколи в житті вони не спроможуться на слово.
Позаду почулася хода. До них тихенько підійшли Га-берланди й.Густав.
Ставши поруч з Емілем, Густав пробурмотів:
— Яка гарна штука, еге? Еміль тільки кивнув.
Вони ще довго стояли мовчки, не зводячи з моря очей.
Нарешті бабуся тихенько сказала:
— Тепер я збагнула, в ім'я чого я стільки прожила на світі.
Розділ п'ятий
ЗУСТРІЧ НА БЕРЕЗІ БАЛТІЙСЬКОГО МОРЯ
Коли наступного ранку Клотільда хотіла постукати в двері кімнати, де спали хлопці, вона почула приглушений сміх.
— Чи ви вже прокинулися? — спитала вона і притулила вухо до дверей.
— Не те слово,— гукнув Професор і зареготав.
— А хто там? — суворо спитав Густав.— Хто звертається до нас, не назвавшись?
— Це я, Клотільда. А вам треба йти снідати. Уже всі в садку.
Хлопці один за одним вибігали крізь верандні двері до саду. За будинком просто на моріжку був накритий великий круглий стіл. За ним уже сиділи Професорові батьки, бабуся й Поні Капелюшок. Радник юстиції читав газету і нічого не помітив. Але всі інші розгублено втупилися в хлопців. Пані Габерланд тихенько поторсала чоловіка за плече.
— Що сталося? — спитав він, поклав газету й теж збентежено замовк.
Професор і Густав прийшли у пляжних штанцях, а Еміль — у червоних плавках. Але не це викликало подив.
У Професора на голові була батькова панама, а в руках — батькова тростина.