Ти не маєш червоного носа і не такий гарний, як дівчата Марципан. А які ти маєш дві риси?
Професор засміявся.
— Цього я не знаю,— сказав він урешті.
— Але я знаю! — переможно вигукнув Максик.— По-перше, ти надзвичайний чарівник...
— А по-друге?
— Підніми мене вище, я скажу тобі на вухо! Професор підняв малого.
— По-друге,— прошепотів Максик,— по-друге, ти найкраща людина на світі.
Якусь мить було тихо. Тоді професор зніяковіло покахикав і сказав:
— Еге, еге. Хтось та має бути такою людиною. Максик тихенько засміявся. А тоді враз тяжко зітхнув:
— Знаєш, мені часом хочеться бути таким великим, як звичайні люди. Наприклад, у цю хвилину.
— А чому саме в цю хвилину?
— Тоді я мав би справжні довгі руки й міг би тебе обійняти.
— Любий хлопчику! — вигукнув професор. І Максик прошепотів:
— Любий, любий Йокусе!
Нарешті кельнер приніс дві чашки кави з двома ложечками.
— Куховарка, що варила каву, сердечно вас вітає,— сказав він.— Маленьку ложечку вона дарує Чоловічкові. Це найменша ложечка, яку можна було знайти на кухні.
— А чого її дарують мені? — здивовано спитав Максик. Кельнер низенько вклонився.
— На згадку про той день, коли ти став знаменитий. Куховарка надряпала на ложці сьогоднішню дату з допомогою гостряка для шпигування.
— Гостряка для шпигування?
— Саме так,— відповів кельнер.— Тим гостряком шпигують м'ясо зайців та косуль. Куховарка не знайшла нічого гострішого.
— Щиро, щиро дякую,— сказав Максик.— Отже, куховарка гадає, що я тепер знаменитий?
— Такої думки не тільки куховарка! — почувся веселий жіночий голос. Він належав панні Розі Марципан.— Ось і я! А надворі біля готелю чатують уже перші журналісти, фотографи і дядечки з радіомовлення. Але швейцар їх не пускає.
— Його щастя! — пробурмотів професор.— А як пропустив тебе?
— Я знаю! — вигукнув хлопчик і потер собі руки.— Вона подивилася на нього, пускаючи очима бісики!
— Відгадав,— сказала Роза.— Він розтанув, як шоколадне морозиво на опалювальній батареї. Прибиральниці довелося прийти і все повитирати.
Роза подарувала Максикові маленький поцілунок, бо він сам був такий маленький, а Й оку сові — ще менший, бо він був такий великий. І рішуче оголосила:
— Я страшенно зголодніла!
— На поцілунки від нас? — спитав професор.
— Ні, на печеню з косулі,— відказала дівчина.— На нашпиговану спинку косулі з картопляними крокетами і брусницями. А ви можете заплатити.
Кельнер кинувся щодуху на кухню. Після вечері вона сказала:
— Життя чудове, мої друзі. Я смачно повечеряла, ви уславилися, а маестро Галопінському потрібний новий батіг.
— Чого раптом? — спитав надзвичайно зацікавлений Максик.
— Бо старий батіг ущент поламано,— повідомила Роза.— Кілька хвилин той батіг лупцював клоуна Фернандо. Це було занадто для бідного батога. А для Фернандо, між іншим, теж.
— То це він поміняв фраки? Роза кивнула головою:
— Саме так. До речі, клоун зовсім не хотів зганьбити наїзника з його конем, а тільки відомого всім Йокуса.
— Йокуса? — перепитав спантеличений Максик.
— Фернандо страх який ревнивий. І він гадав, що Йокус у мене закоханий.
— Але ж це правда! — крикнув Максик.
Нараз чарівник спаленів по самі вуха і, якби міг, запався б крізь землю. Чи перетворився б у зубну щітку. Але таке можуть зробити аж зовсім справжні чарівники.
Панна Роза Марципан дивилася на нього блискучими очима.
— Це правда? — спитала вона і повільно підвелася.— То це правда? — повторила вона з погрозою.
— Правда,— похмуро відповів Йокус, розглядаючи свої черевики, начебто зроду їх не бачив.
— Мені треба було б обірвати тобі вуха,— розгнівалася вона.— Чого ти мені цього не сказав, лобуряко? Чого ти досі не укляк переді мною на коліна, нещасний? Чого ти не благав мене подарувати тобі моє марципанове серце, ледарю?
— Ось я тебе зараз відшмагаю! — сказав професор. Вона звела вгору руки і запально вигукнула:
— Нарешті! Перше слово кохання! — і кинулася професорові на груди так, що аж забряжчали тарілки.
Максик радісно тер собі руки.
За п'ять хвилин Роза Марципан прошепотіла:
— Шкода кожного дня, коли я цього не знала. Ми змарнували так багато часу.
— Не переймайся тим,— сказав Йокус.— Ти ж іще така молода.
— Звичайно,— погодилася вона.— І марципани довго залишаються свіжими.
За п'ять хвилин хтось біля них покахикав. То був кельнер.
— Щире вітання від Максика,— сказав він.
— Де ж малий? — крикнули обоє водночас. З переляку вони стали білі, як скатертина на столі.
— Нагорі в номері. Я відвіз його на ліфті. Він сидить на балконі, біля квітів, і просить вам переказати, що він дуже задоволений.
— Який жах! — пробурмотів професор, коли кельнер пішов.— А ми нічого й не помітили. Я поганий батько.
— Отже, саме на часі вас обох доглядати! — оголосила Роза.— Ця посада ще вільна? Я хотіла б знати.
— А хто ж стрибатиме на батуті? — спитав він. Роза всміхнулась.
— Я не маю наміру все своє життя перекидатись у повітрі. Я прагну тієї посади.
— Гаразд. Ви ангажовані,— відповів Йокус.
Розділ одинадцятий
МАКСИК НА ВАЗОНІ З КОНВАЛІЯМИ. ПАНІ ГОЛЬЦЕР ЧХАЄ. У ЛІКАРЯ, ЩО ЛІКУЄ НЕЗАДОВОЛЕНИХ ЛЮДЕЙ. ЧОЛОВІЧОК ВИРОСТАЄ І СТАЄ ВЕЛЕТНЕМ. ВІН БАЧИТЬ СЕБЕ В ДЗЕРКАЛІ. ДРУГИЙ ЧУДОДІЙНИЙ НАПІЙ. НАЙЗВИЧАЙ-НІСІНЬКИЙ ХЛОПЕЦЬ.
Тим часом Максик сидів на балконі, на білому фаянсовому вазоні з квітами. Вранці готельний садівник посадив у вазон двадцять конвалій, бо знав, що це улюблені Максикові квіти.
— Чи існує вірш про пахощі конвалій? — спитав колись хлопець. Однак ані Йокус, ані садівник цього не знали.
— Мабуть, цей вірш так важко написати, як зробити ~ підряд чотири сальто,— запевнив Йокус.
— Такого сальто взагалі не буває! — вигукнув Чоловічок.
— Авжеж. У тому-то й річ,— відповів Йокус.
Як уже було сказано, Максик сидів на вазоні з квітами, прихилившись до ніжно-зеленого стебельця. Він дивився на дзвіночки конвалій, дихав пахощами, які навіть поет не може описати, і думав про життя. Люди часом це роблять. І хлопчики. І Максик теж.
Він думав про своїх батька й матір, і про Ейфелеву вежу, і про Йокуса і Розу Марципан, про переплутані фраки і про клоуна Фернандо, про розтрощений батіг Галопінського і про помочі пана Кістяка, про гучний цирк, і про тихенькі дзвіночки конвалій, і про... і... і... Тоді він заснув, і йому приснився сон.
Він біг, малесенький хлопчик біг нескінченною вулицею з численними крамницями, гублячись серед черевиків і чобіт, від яких не було порятунку. Життя його опинилось у небезпеці.
Перехожі поспішали, вони не бачили Максика й швидкою ходою мчали повз нього і над ним, а він, настраханий їхніми підошвами й підборами, біг зигзагом по тротуару.
Часом він чимдуж тулився до стіни якогось будинку, аби трохи віддихати, а тоді мчав далі. Серце йому калатало аж у горлі.
Якби його розтоптали, то ніхто б цього й не помітив. І Йокус марно шукав би свого Максика. Ото вийшов би якийсь двірник із мітлою, замів би його разом із газетним папером і недокурками сигарет на лопату та й кинув у смітниковий візок. Який сумний і ранній кінець спіткав би юного артиста!
Ой! Знову на нього насувається пара важких чобіт. В останню мить Чоловічок стрибнув убік. Але мало не потрапив під гострий підбор жіночого черевика.
У розпачі Максик стрибнув щосили вперед і вчепився в край якогось пальта. Він поліз угору і всівся на широкому комірі.
Комір належав драповому пальту. А драпове пальто належало жінці. Вона не завважила, що тепер іде вже не сама, і Максик міг спокійно її роздивитись.
Жінка була немолода, з приємним обличчям. Вона несла торбину з різними пакунками. Часом вона зупинялася біля якоїсь вітрини і розглядала, що на ній виставлено.
Нараз жінка чхнула і голосно сказала сама до себе: — Бувай здорова, пані Гольцер! Максик мало не засміявся.
Поки вона стояла перед вітриною, вивчаючи ціни на рушники, скатертини, носовики й серветки, Чоловічок знічев'я читав таблички на дверях поруч із вітриною. На них значилися: і грязелікарня для невимитих дитячих рук, і будинок відпочинку для понадкушуваних медовиків, і лікар.
Прочитавши про нього, малий затамував віддих. Невже справді є такий лікар? На табличці стояло:
Радник медицини Док. мед. КОНРАД ВАКСМУТ лікує незадоволених людей. Прийом велетнів і карликів безкоштовний.
Години прийому: весь час.
2-й поверх ліворуч.
Раптом жінка ще раз чхнула.
— Це на гарну годину,— сказала вона.— Бувай здорова! — І знову глибоко набрала повітря та чхнула.
— Будьте здорові, пані Гольцер!
— Щиро дякую,— радісно відповіла вона. Тоді схаменулась, огледілася навколо і спитала: — Хто побажав мені здоров'я?
— Я! — весело вигукнув Максик.— Але ви не можете мене побачити, бо я заввишки з п'ять сантиметрів і сиджу на комірі вашого пальта.
— Дивись не впади! — занепокоїлася вона і ступила ближче до дзеркальної вітрини.— Здається, я тебе вже бачу. Хлопче, хлопче, який же ти маленький! Такого не щодня зустрінеш! Хочеш піти до мене додому? Ти зголоднів? Стомився? Чи не болить тобі живіт? Хочеш, я покладу тобі вдома грілку?
— Ні,— відказав Максик.— Ви дуже славна людина. Я б тільки просив вас віднести мене на другий поверх ліворуч і подзвонити лікареві Ваксмуту. Я до тих дзвоників не можу дотягтися.
— Тільки й того? — здивувалася пані Гольцер, увійшла в парадні двері, важко піднялася сходами на другий поверх і натисла на дзвоник.
Тут вона прочитала табличку.
— Де таке чувано? Фахівець, що лікує незадоволених людей? — Вона засміялася.— На мені він не забагатіє! Гадаю, що той чоловік може...
Вона не встигла сказати, що, на її думку, може радник медицини, як двері розчинились і вони побачили літнього пана у білому халаті, обличчя в нього геть позаростало волоссям. Він уважно оглянув пані Гольцер з голови до ніг і похитав головою.
— Ви, либонь, помилилися дверима? — похмуро спитав він.— У вас такий задоволений вигляд, що в мене голова заболіла.
Жінка засміялась йому просто в вічі.
— Ой, ви схожі на отруйний гриб! — крикнула вона.— Вам треба піти до лікаря! Приміром, до лікаря Вакс-мута!
— Безнадійно! — пробурмотів він.— Я можу зарадити всім людям, тільки не собі.
— Отакі вони, лікарі! — оголосила пані Гольцер і хотіла ще щось додати, та раптом знову чхнула.
— Будьте здорові, пані Гольцер! — сказав Чоловічок. Радник медицини витріщив очі.
— Сто чортів,— буркнув він,— оце пацієнт на мій смак! Він миттю схопив Максика і грюкнув дверима перед
самим носом пані Гольцер.
— Чим ти незадоволений? — спитав лікар, коли вони зайшли до приймальні.
— Я хотів би бути вищим,— відповів Максик.
— Яким заввишки?
— Не знаю.
— Завжди одна й та сама кумедія,— пробурмотів радник медицини.— Кожний знає, чого він не хоче.