Отже, він дістав зі своїх кишень:
1 записник в обкладинці з червоної шкіри,
1 календар у синій штапельній обкладинці,
1 автоматичний олівець, срібний,
1 кулькову авторучку, чорну,
1 самописку, чорну,
1 гаманець із зміїної шкіри,
1 чекову книжку комерційного банку, синю,
1 портмоне з коричневої шкіри,
1 в'язку ключів,
1 автомобільний ключ,
1 пакетик цукерок від кашлю,
1 шпильку для краватки, золоту, з перлиною,
1 рогові окуляри в замшевому футлярі,
1 паспорт для подорожі, німецький,
1 носовик, чистий, білий,
1 портсигар, срібний або нікельований,
1 пачку сигарет, з фільтром,
1 рахунок за вугілля, ще не сплачений,
1 запальничку, емальовану,
1 сірникову коробку, напівпорожню,
1 пару запонок, із місячного каменя,
1 шлюбну обручку, з тьмяного золота,
1 перстень, платиновий, із лазуритом,
7 монет, загальною вартістю вісім марок десять пфенігів.
Публіка веселилась, і на кожний радісний вигук чи вибух реготу двоє добродіїв із заплющеними очима здригалися так, немов їх било струмом. Щодалі дужче нер-вуючись, вони обмацували собі кишені і ледве стримувались. Бо всі їхні кишені були порожні, як пустеля Гобі.
Нарешті пан професор підійшов до них, поклав руки їм на плечі і лагідно мовив:
— Любі діти, ви можете одержати різдвяні подарунки! Тоді вони обернулись, кинулися до столу, до своїх
речей, і під регіт й оплески двох тисяч глядачів стали їх мерщій ховати в кишені.
Регіт ніяк не вщухав, тож професор врешті підвів руку, і тоді стало тихо. Замовк і оркестр.
— Мені приємно, що ви тішитесь,— сказав Йокус,— та, сподіваюсь, це не зловтіха. Уявіть собі, що мій малий помічник і я могли б так само обікрасти кожного з вас, як оцих добродіїв, що стоять поруч мене.
— Малий помічник! — глузливо сказав пан Горнбостель.— Я вже таке чув! Не забувайте, що ми з вами заклалися!
— Не будемо про це говорити. Хоч би там що, а я вдячний вам за активну допомогу.— Він потис їм руки, тихенько ляснув їх по плечах і сказав: — До побачення, бажаю вам успіхів у житті!
Обидва пани обернулися, щоб іти. Та, ступивши тільки два кроки, доктор Горнбостель спіткнувся і здивовано глянув собі на ноги. Один черевик спав докторові з ноги, і він нахилився, щоб його підняти. Йокус поспішив йому на поміч і приязно спитав:
— Вам не боляче?
— Ні,— пробурмотів доктор, оглядаючи черевик, що тримав у руках,— але десь подівся звідси шнурок.— Він нахилився до другого черевика, що був на нозі.— І тут шнурка немає!
— І часто це у вас трапляється? — співчутливо спитав Йокус.— Отак, без шнурків, ви виходите з дому?
Люди знову почали хихотіти.
— Безглуздя! — прогугнявив Горнбостель.— Чи я вже такий дурний?
— На щастя, я можу вам допомогти,— сказав Йокус.— Я завжди маю запасні шнурки.— Він витяг з кишені пару шнурків: — Прошу!
— Вони мені ні до чого. Мені потрібні чорні шнурки, а не коричневі.
— Я маю і чорні,— мовив Йокус і сунув руку до іншої кишені.— Ось, прошу. Що сталося? Шнурки не дуже чорні? Але чорніших вже немає.
— Ви страшенний шахрай! — крикнув доктор Горнбостель.— Це ж мої власні шнурки!
— От і гаразд,— сказав професор.— А що мені робити з коричневими? Можливо, панові Кістяку вони знадобляться?
— Мені? — спитав той.— Навіщо? Правда, черевики в мене коричневі, але...— Він передбачливо зиркнув, перегнувшись над черевом, на свої коричневі черевики сорок восьмого розміру і стенувся.
— Гей, гей! — голосно гукнув він.— Мої шнурки теж зникли! Ану, давайте їх сюди! Бо я ж і додому не втраплю! Щиро вдячний, маестро Довгі Пальці! Чого б вам не стати кишеньковим злодієм? Протягом місяця ви перетворилися б у мільйонера.
— Але тоді я не зміг би вночі спокійно спати,— відказав професор.— А сон — річ дуже важлива.
— Як на мене,— довірливо пояснив товстун,— я міг би спокійнісінько спати, коли б мав мільйон.
Та він не встиг розкрити свою чорну душу — його перепинила маленька спритна дівчинка, яку ми вже знаємо.
— Глянь-но, мамусю,— нетерпляче вигукнула вона,— у другого чоловіка раптом щезла краватка!
Дві тисячі глядачів утупились у пана адвоката доктора Горнбостеля, а той рвучко схопився за комір своєї сорочки. Справді, його гарна шовкова краватка щезла! Увесь цирк зайшовся реготом, а пан Горнбостель розгнівався.
— Годі жартувати! — спохмурнів він.— Негайно розшукайте й поверніть мені краватку.
— Вона лежить у вашій нагрудній кишені, вельмишановний пане докторе! — сказав Йокус.
Тоді він подав обом панам руку і щиро подякував їм за участь у виставі.
— Нема за що,— відповів товстун Кістяк.— Але ж відпустіть мою руку. Бо ви можете і її в мене поцупити!
Він почалапав до свого місця, обережно, щоб не загубити черевиків. На півдорозі він нараз спинився і сказав:
— Чого це штани в мене сповзають? — Він розстебнув піджака й жахнувся: — Мої шлейки! Де мої шлейки?
— Та невже зникли? — спитав Йокус.— Може, я ненароком?..— Він помацав себе по кишенях і щиро здивувався: — Тут, здається, щось є... Хвилинку, любий пане Кістяк, я навіть не можу уявити, щоб я... Та все ж... Я такий неуважний...— І вже він піднімав угору пару шлейок.— Ось вони!
Глядачі аж лягали з реготу. Та вони зареготали ще дужче, коли доктор Горнбостель, пов'язавши свою шовкову краватку, нервово розстебнув піджака й переконався, що шлейки на ньому. Він полегшено відітхнув і витер собі лоба, бо зі страху той зросився холодним потом. Узявши черевика, об який був перечепився, доктор пошкандибав до свого місця в першому ряду.
Оркестр заграв туш, сурмачі грали фальшиво, бо й досі сміялися. Товстун Кістяк одержав свої шлейки. А професор Йокус фон Покус елегантно вклонився.
— Чоловічок і я, ваш покірний слуга,— сказав він, усміхаючись,— вдячні вам, шановні глядачі, за вашу надзвичайну уважність.
Усі зааплодували й загукали:
— Браво!
— Чудово!
— Надзвичайно!
Доктор Горнбостель, щойно сівши, відразу схопився з місця і крикнув, розмахуючи руками:
— А наш заклад? Ви винні мені сотню марок! Професор дав знак пану директорові Браузеветтеру,
який стояв, сяючи усмішкою, край манежу. Той подав знак далі. І раптом знизу повільно піднялася довкола ґратчаста загорожа, якою відокремлюють манеж від публіки, коли випускають хижих звірів.
— Тепер я покажу вам Чоловічка, що його я вчу на чарівника. Можете переконатися, що він справді існує! А грати підняли для того, щоб ви з подиву не розчавили його й мене.
Тоді професор звернувся до пана Горнбостеля:
— Отже, ви програли заклад! Та вам не треба передавати мені купюру в сто марок. Я вже взяв її з вашого гаманця. Порахуйте гроші, будь ласка!
Доктор Горнбостель порахував гроші і впав на своє місце, прошепотівши:
— Справді!
Йокус дістав Максика зі своєї нагрудної кишені, високо підняв його і крикнув:
— Дозвольте познайомити вас із Чоловічком! Ось він! Глядачі посхоплювалися з місць, із гуркотом збігли
східцями вниз і, штовхаючи один одного, притислися обличчями до ґратчастої загорожі.
— Ось він, ось! — кричали вони.
— Я не бачу!
— Та ось!
— Де саме?
— На долоні в професора!
— Ой, який малий. Завбільшки з сірник!
— Хто міг би в таке повірити!
А Максик сміявся і махав глядачам рукою.
Розділ десятий
МАШИНА ІЗ СИНЬОЮ БЛИМАВКОЮ. МАКСИК СТАЄ АСИСТЕНТОМ ЧАРІВНИКА ОПЛЕСКИ З ДВОХ ПРИЧИН. ГАЛО-ПІНСЬКОМУ ПОТРІБЕН НОВИЙ БАТІГ. РОЗА МАРЦИПАН ПАДАЄ ПРОФЕСОРОВІ НА ГРУДИ. МАКСИК ЇХ ВІТАЄ.
Успіх був неймовірний, і глядачі заспокоїлися аж тоді, коли до цирку прибула поліційна машина з сиреною й синьою блимавкою. В неї посідали професор, Максик, обидві горлиці й кролик Альба. Машина закривуляла вулицями, позбавляючись автомобілів, які поспішали за ними, і під'їхала до готелю.
Трохи згодом Йокус і Максик сиділи в Червоному Салоні готелю, замовивши дві кави з вершками, трохи віддихалися, розгледілись довкола й засміялися.
Старший кельнер, перш ніж замовити їм каву, повісив на дверях табличку: "Просимо не заважати!" Він теж уже чув про той сенсаційний успіх.
— Ну, ти був задоволений мною? — нерішуче спитав Максик.
Професор кивнув головою.
— Ти дуже чисто попрацював. А знаєш, я збирався зачекати ще кілька місяців.
— Але ж могло статися казна-що,— крикнув Максик.— Ми ж не могли взяти на себе провину за той ганебний випадок з твоїм фраком.
— Отаке свинство! — вилаявся професор і торохнув кулаком об стіл.— Галопінський наче глузду позбувся. А бідний кінь!
— А наш бідолашний кролик! — нагадав Максик.— Я боявся, що він з переляку помре.
— Ти аж потом умивався? — спитав, усміхаючись, професор.
— Найважче було з шлейками. Металева прищіпка з лівого боку ніяк, ну ніяк не відчеплювалась. Я зламав собі нігті на двох пальцях. На красені Вольдемарі це зробити було набагато легше.
— Зате із шнурками вийшло куди краще,— сказав професор.— Цю роботу ти виконав відмінно. Гарний був і трюк із краваткою.
— Все котилося, як по маслу,— почав Максик.— Вузол на краватці не був затягнений. Стриб — і я вже всередині.
— А тонкий шовк і не затягнеш. У цьому нам пощастило. На щастя теж можна розраховувати.
Максик набрижив лоба.
— Я хочу тебе про щось спитати, і ти не хитруй.
— Гаразд. Кажи!
— Для мене це тепер найважливіше.
— Що саме?
— Чи тепер ти віриш, що колись я стану справжнім артистом?
— Колись? — спитав професор.— Ти вже справжній артист. Сьогодні ввечері ти склав іспит на звання асистента.
— О! — прошепотів Максик. І це було все, що він зміг вимовти.
— Відтепер ти асистент чарівника.
— Як ти гадаєш, люди аплодували не тільки тому, що я маленький?
— Ні, синку. Але такі речі теж, звичайно, впливають. Коли слон Джумбо сідає на тумбу й підводить передні ноги, люди аплодують. Чого? Бо він щось уміє і бо він такий великий. Якби Джумбо був тільки великий, але нічого не вмів, люди воліли б краще залишатися вдома і лежати на дивані. Зрозуміло?
— Приблизно.
— Дві речі викликають оплески,— повів далі професор.— Ось інший приклад. Коли три сестри Марципан підстрибують з батута аж на п'ять метрів угору й роблять у повітрі сальто, глядачі захоплено їм аплодують. Чого? Бо вони це вміють і бо вони гарненькі.
— А особливо панна Роза,— додав зухвалий Максик.
— Якби ті дівчата були негарні, то вони не так сподобалися б глядачам, навіть якби стрибнули ще на два метри вище.
— Це правило стосується і клоунів?
— Звичайно! Якби клоуни не мали великого червоного носа, і зашироких штанів, і черевиків, схожих на качині дзьоби, їхні жарти не здавалися б такими кумедними.
— Це стосується й тебе? — спитав зацікавлений Максик.— Ти не такий великий, як Джумбо, і не такий малий, як я.