У пасажирському вагоні їхав директор Браузеветтер зі своїм циліндром і своєю дружиною, чотирма дочками й двома синами, із зятями й невістками, із сімома внуками і ще... Ні, я геть заплутався... Що, власне, я хотів сказати?..
Ага, пригадав. Йокус і Максик подорожували не з цирком, а тільки в швидкому поїзді. І жили потім не в вагонах, а в готелях. Професор був, як він казав, природжений індивідуаліст.
— Я дуже люблю цирк,— признавався він.— Але тільки тоді, коли він повний людей. А ще я люблю життя і гарну погоду.
— І мене! — вигукнув щосили Максик.
— Тебе я люблю на один сантиметр більше, ніж гарну погоду,— ніжно сказав Йокус.
Уже через півроку Максик видряпувався на красеня Вольдемара, ніби альпініст на Доломітові Альпи або на гори Саксонської Швейцарії, тільки що не тримався за канат. А це було небезпечно. Адже манекен був для нього такий величезний, як для нас хмарочос.
На щастя, хлопцеві ніколи не паморочилося в голові. Наприклад, він вилазив по манекенових штанях нагору, біг уздовж ременя, підтягувався на шлейках, стрибав на краватку, по її підкладці, як по ущелині, піднімався вгору, трохи відпочивав на вузлі краватки, звідти перестрибував на вилогу піджака і через петлю для ґудзика шмигав просто всередину нагрудної кишені.
Це була одна з його дивовижних гірських вилазок. Решту я не хочу так довго описувати. Ви ж бо знаєте: все, про що я розповідаю, насправді так і відбувалося. Я не хочу вам також докладніше пояснювати, чого саме Максик мусив щодня вилазити на манекена. Поки що ви можете задовольнитися тим, що Максик це вже знав. Однак він ні з ким про це не говорив. Красень Вольдемар, звісно, знав це теж. Але від манекенів ви й слова не почуєте.
Хоч би як там було, а професор дуже тішився успіхами Максика. Часом він навіть називав його "Максикальпініст". Це була висока похвала, і з гордощів у малого блищали очі.
Незважаючи на ці успіхи, навчання тривало б щонайменше чверть року, можливо, навіть чотири місяці, коли б якось увечері в цирку не переплутали два фраки. Які фраки? Фрак професора і фрак наїзника Галопінського. То була неймовірна подія!
Пан директор Браузеветтер і сьогодні ще вірить, що все це сталося випадково. Крім нього, в цирку Штільке ніхто в це не вірив. Жодний ковтач вогню, жодний фальшивий китаєць, жодний продавець морозива і жодний канатоходець. А три сестри Марципан і поготів не вірили. Роза Марципан, найвродливіша з трьох дівчат, запевняла, що то була якась підла помста. Я гадаю, вона визначила це правильно. Може, тут відіграли роль і ревнощі. Бо панна Роза Марципан усім чоловікам запаморочила голову. Дарма що сама цього не прагнула.
Коли сестри, кланяючись, вискакували на манеж у коротеньких газових спідничках і трико тілесного кольору, глядачі захоплено аплодували й тупотіли ногами. Привабливішого вигляду не можна собі й уявити. Дівчата були неймовірно апетитні. Не дивно, що вони мали прізвище Марципан!
А коли вони злітали з міцно натягненого батута високо вгору, дедалі вище й вище, перекидалися, ширяли в повітрі або крутилися в сальто, тоді захват глядачів не мав меж. Можна було подумати, що три дівчини були не важчі за три страусових пера. Хоча насправді вони важили втрьох два центнери, а це все-таки триста "фунтів!12
Роза Марципан, найвродливіша, важила сто п'ять (105) фунтів і вісімдесят чотири (84) грами. Це не так уже й багато. Я, наприклад, важу сто сорок два (142) фунти, а це тільки на тридцять сім (37) фунтів більше. Але жодній людині не заманеться порівнювати мене зі страусовим пером або схилятися переді мною й запевняти, що я неймовірно гарний. Зі мною такого зроду не бувало. У житті зовсім не все справедливо влаштовано.
Для тих з-поміж вас, хто не знає, що таке батут, я хочу пояснити, що він схожий на матрац. Ви теж, напевне,
12 Німецька міра ваги тут не збігається з нашою.
часто стрибаєте в ліжку і радієте з того, як добре матрац пружинить, які ви стаєте нараз легкі та як гарно можете стрибати. Тільки батут довший і ширший за матрац і так міцно натягнений, як шкіра в барабана. Людина, яка навчилася на ньому розгойдуватись і стрибати, летить наче стріла вгору, затримується на п'ять, ба навіть на шість секунд в повітрі й може тоді перекидатись або крутитися в сальто, начебто вона важить не більше за повітряну кульку. Це людина може. Але тільки тоді, коли може.
Звичайно, треба також уміти вправно спуститися назад на батут. Бо коли людина не втрапить на нього, а впаде десь поруч, то переламає собі всі кістки. Ні, три сестри Марципан це теж уміли. Вони навчилися цього ще в дитинстві від своїх батьків, які теж були акробатами.
Та повернімося мерщій до переплутаних фраків. Хоч це не можна довести, але, мабуть, їх поміняв Фернандо, один із музичних клоунів. У цирку він грав на губній гармонії завбільшки з штахетину, а другу він мав таку невеличку, що кожного вечора її ковтав, і тоді вона грала у нього в животі. Глядачів це дуже звеселяло. А сам Фернандо був завжди сумний і похмурий. Бо він кохав панну Розу Марципан, а вона не хотіла його й знати. Вона кохала професора Йокуса фон Покуса.
Це гнівило клоуна до нестями. І тому якось він поміняв у гардеробі обидва фраки — за чверть години до початку вистави! Фрак наїзника і його циліндр він повісив на професоровий вішак. А чарівний фрак і чарівний циліндр повісив на наїзниковий вішак. А тоді навшпиньки ушився звідти.
І от маестро Галопінський вимчав на Нероні, своєму чорному, як смола, жеребці, на манеж. Тоді враз спинив його і, вітаючи публіку, підняв циліндр. У цю мить з-за циліндрової підкладки вискочив на пісок сніжно-білий кролик Альба і, смертельно наляканий, побіг, підстрибуючи, уздовж манежу! Схарапуджений кінь став дибки. Пан Галопінський заспокійливо погладив його по шиї. Але саме тоді з лівого рукава фрака вилетіла горлиця Мінна і стала ширяти навкруг, шукаючи невеличкий столик з її кліткою, щоб упурхнути у відчинені дверцята. Але на манежі ще не було ні столика, ні клітки.
Жеребець знову почав ставати дибки й хвицатися передніми й задніми ногами. Оркестр заграв вальс із оперети "Летюча миша", сподіваючись, що кінь почне свій знаменитий танок. Але той і не думав танцювати, він мчав по арені, ніби на нього напав бджолиний рій. Наїзник ледве його стримував.
Глядачі з перших рядів зірвалися з місць і побігли вгору. Багато хто кричав із переляку. Якась пані знепритомніла. Аж тут у Галопінського з правого рукава вилетіла горлиця Емма. Він іще дужче натяг вудила. Тоді кінь стрибнув угору всіма чотирма й дико заіржав. Вершник надумав заспокоїти коня батогом. Та виявилося, що то не батіг, а чарівна паличка, яка відразу ж перетворилась у величезний букет квітів! Нерон сердито вихопив у вершника з рук квіти й хотів їх зжерти. Але тут-таки гидливо їх виплюнув: квіти були з кольорового паперу.
Тепер глядачі сміялися до сліз. Кролик ставав на задні лапки. Горлиці безпорадно кружляли над циліндром. Оркестр грав веселий марш. Галопінський пришпорив Нерона, аби той нарешті отямився й пішов у такт музиці. Але жеребець не звик, щоб йому отак, при людях, стискали боки шпорами. Він почав хвицатися, труситись і крутитися, поки Галопінський — один із найкращих наїзників світу! — вилетів догори дригом із сідла й гепнувся на пісок.
А Нерон, гучно тупаючи копитами, помчав із манежу назад, до,своєї стайні. Наїзник підвівся і пошкандибав, крекчучи, за ним. Публіка аж знавісніла, а там було все ж дві тисячі осіб. Цирковий намет хитався від дужого реготу. Адже ще ніхто не бачив на коні фокусника, якого кінь іще й скинув!
Пан директор Браузеветтер стояв за завісою і кричав у розпачі:
— Це катастрофа! Це катастрофа!
Галопінський, що саме дошкандибав сюди, гаркнув, скрегочучи зубами:
— Ви називаєте це катастрофою? А я кажу, що це
свинство! Неймовірне свинство! Хто це мені таке втнув? Давайте його сюди! Я кину його левам на з'їжу! Ой!
Болісно кривлячись, він узявся за поперек.
Професор вибіг на манеж, схопив кролика за вуха, прикликав обох горлиць і, коли вони врешті сіли на його протягнену руку, побіг із ними трьома за завісу, задихаючись від гніву.
— Мене навіки зганьблено! — обурювався він.— Якщо президент Товариства магів дізнається про це, мені доведеться стати перед судом честі! Бо я принизив авторитет митців магії!
— Але вашої провини тут немає,— заспокоював його директор Браузеветтер.
— Я вимагаю грошового відшкодування! — заволав Галопінський.— По-перше, мене висміяли дві тисячі людей, і, по-друге, я впав з коня!
— Через десять хвилин мій вихід,— крикнув професор.— Але я й не подумаю виступати. Після того, як пан наїзник зробив мій фрак просто кумедним? Та ніколи в житті! До того ж його кінь зжер мій найдорожчий букет.
— Та він виплюнув ту гидоту! — заревів Галопінський, люто підстрибнув угору і знову зойкнув: — Ой!
— Заспокойтеся, панове! — благав директор Браузеветтер.— Треба продовжувати виставу. Що у нас далі?
— Я не виступатиму ні за яких обставин! Навіть коли ви впадете переді мною на коліна,— сказав професор.— Я забираю своїх тварин, повертаюся до готелю і там вип'ю пляшку коньяку!
— Ні, любий Йокусе! — голосно, як тільки міг, вигукнув Чоловічок із професорової кишені.— В мене гарна ідея. Постав мене до свого вуха! Це дуже важливо!
Коли Йокус підняв його, Максик щось таємниче йому зашепотів.
Професор здивовано слухав, тоді похитав головою і сказав:
— Ні. Тобі треба принаймні ще три місяці тренуватися. Тепер іще рано виступати.
Та Максик затявся.
— Тебе образили,— прошепотів він,— а ми не дамо себе ображати.
— Ні, Максику, сьогодні не треба!
— Саме сьогодні!
— Ще рано!
— Ну, будь ласка, погодься! Я хочу! Хай це буде дарунок на мій день народження! І більше нічого не даруй. Навіть іграшкової кімнати з меблями!
— Але ж твій день народження буде тільки через півроку.
— Та вже нехай, любий Йокусе!
Цієї миті професор відчув на своїй великій вушній раковині дві дрібнесенькі сльозинки. Тоді він глибоко зітхнув і сказав:
— Пане директоре Браузеветтер, я передумав. Пляшку коньяку я вип'ю потім. Я виступатиму! Оголосіть по мікрофону! І зробіть це особисто!
— З великим задоволенням! — радісно крикнув пан директор.— А що сказати глядачам?
— Скажіть, що я виступатиму сьогодні вперше із своїм учнем! А номер зветься: "Великий злодій і Чоловічок"!
Розділ дев'ятий
ДИРЕКТОР БРАУЗЕВЕТТЕР ЗАСПОКОЮЄ ПУБЛІКУ.