А чого він хоче, цього ніхто не знає.
Він розчинив скляну шафу, дістав звідти кілька кольорових пляшечок із лікамии й ложку.
— Якої ти думки про два з половиною метри? — сухо спитав він.— Вищим я тебе не можу зробити, бо тоді ти чіплятимешся за стелю. Ну? Відповідай!
— Два метри з половиною? — Чоловічок боязко глянув на люстру.— А якщо... якщо мені... тобто, якщо потім нам це не сподобається?
— Тоді я дам тобі інші ліки, і ти знову станеш менший.
— Гаразд,— сказав Максик тремким голосом.— Будь ласка, спробуймо на два з половиною метри.
Радник медицини щось пробурмотів у свою кошлату бороду, накрапав із зеленої пляшки кілька краплин на ложку і звелів:
— Розтули рота!
Чоловічок роззявив якнайширше рота і відчув на язику якусь пекучу рідину.
— Ковтни!
Чоловічок слухняно проковтнув зелену рідину. Вона обпекла йому горло і вогнем потекла в живіт.
Кошлатий бородань глянув на хлопця блискучими очима і пробурмотів:
— Зараз почнеться! І справді! .
Нараз щось загримотіло Максикові в вухах. Руки й ноги йому засмикало. Ребра заболіли. Боляче було доторкнутись і до волосся та шкіри на голові. Хрустіло в колінах. Перед очима крутилися кола, барвисті, як веселка, і сотні срібних та золотих кульок і зірок кружляли в танку. Він ледве упізнавав свої руки. Вони ставали дедалі довші й ширші. Хіба це його руки?
Він уже невиразно бачив, що скляна шафа стала менша, а календар на стіні опустився зовсім низько. Потім щось тихенько задзвеніло — то Максик зачепив носом люстру. І врешті він відчув поштовх, як буває в ліфті, коли той враз зупиняється.
Барвисті кола тепер повільніше крутилися перед очима. Кульки й зірочки вже не танцювали. Гримотіння у вухах стишилося. До волосся вже можна було доторкнутись, ноги й руки теж не боліли.
Почувся голос задоволеного радника медицини:
— Два з половиною метри.
Але де ж він, той лікар із кошлатою бородою і похмурим обличчям? Шукаючи його, Максик розглянувся довкола. Карниз, на якому висіли гардини, був на рівні його носа. Люстра, яка ще й досі трохи дзвеніла й хиталася, висіла біля Максикових грудей. Вгорі на шафі лежав шар пилюки завтовшки з палець. Пилюка лежала й на білій лакованій рейці, якою за півметра до стелі закінчувалися жовті шпалери. В кутку високо над дверима лазив по своєму гнізду чорний павук. Максик злякано відсахнувся. При цьому він потрапив рукою на високий книжковий стелаж, і з верхньої полиці на підлогу злетіла книжка.
Лікар Кошлатий Бородань засміявся. То скидалося на мекання старого цапа. Потім він глузливо крикнув:
— Чи хто таке бачив? Я перетворив його на велетня, а велетень злякався павука.
Максик сердито глянув униз, туди, де стояв письмовий стіл. Радник медицини й досі мекав.
— Чого ви глузуєте з мене? — спитав Чоловічок, який раптом став велетнем.— Врешті, я зовсім не вчився на велетня, коли мав п'ять сантиметрів зросту! Ви коли-небудь тремтіли зі страху?
— Ні,— сказав Кошлатий Бородань.— Зроду не тремтів. Мені нема чого лякатися. Якщо на мене здумає напасти лев і стрибне, я ту ж мить перетворю його на зяблика чи на метелика.
— То ви зовсім не радник медицини?
— Ні. Але я й не фокусник, як твій Йокус.
— А хто?
— Я справжній, справжнісінький чарівник.
— Ой! — прошепотів Максик.
З переляку він притулився до шафи. А що вона була хитка, то тепер тремтіли обоє — шафа й велетень Макс.
— Сідай на стілець, щоб ти зміг подивитись у дзеркало,— наказав чарівник.— Ти ж зовсім не уявляєш, який тепер у тебе вигляд.
Максик сів, глянув у дзеркало, здригнувся і крикнув у розпачі:
— Боже мій! Це я такий? Це справді я? Нажаханий хлопець затулив руками обличчя.
— А я гадаю, що ти цілком пристойний,— сказав чарівник.— Але твоєму смакові ми, здається, не догодили.
Максик шалено похитав головою і в нестямі крикнув:
— Я просто огидний. Жираф проти мене — красень!
— А яким ти хотів би, замість цього, стати завбільшки? — спитав чарівник.— Тільки тепер гарненько подумай!
— Я знав це з самого початку,— відповів пригнічено Максик.— Та мені було страх як цікаво, а тепер я надавав би собі ляпасів по обох щоках.
— Який ти хочеш бути на зріст? — рішуче спитав Кошлатий Бородань.— Не розводься про це так довго.
— Ой,— зітхнув Максик,— ой, пане чарівнику, я хотів би стати таким, як звичайнісінький хлопець мого віку! Не вищий і не менший, не товщий і не тонший, і зовсім не вартий уваги, як рідкісна поштова марка чи тригорбий верблюд, не зухваліший, і не боязкіший, і не розумніший, і...
— Гаразд! — буркнув чарівник і узяв червону пляшечку та ложку.— Ти хочеш стати звичайним хлопчиськом? Нічого немає простішого. Розтули ротаі
Максик, цей велетень у два з половиною метри заввишки, тут же роззявив рота і проковтнув густий червоний сік. І навіть облизав ложку.
Знову щось засвистіло й загриміло йому у вухах. Заболіла голова. Ребра й кінцівки рипіли й тріщали. Серце шалено колотилося. Перед очима кружляли яскраві кола, немов фейєрверк.
А тоді все стихло.
— Поглянь у дзеркало,— звелів чарівник.
Максик ніяк не наважувався це зробити. Потім трохи, на кілька міліметрів, підняв вії. Тоді широко розплющив очі, схопився зі стільця і з радісним криком підняв догори руки.
— Справді,— щосили кричав він.— Справді! Справді! Справді!
А в дзеркалі розмахував руками якийсь хлопець, гарний хлопець дванадцяти чи тринадцяти років. Максик підбіг до дзеркала й обома руками притулився до нього, немов хотів обійняти своє відображення.
— Це я? — спитав він.
— Це ти! — прохрипів чарівник і засміявся.— Це Макс Піхельштайнер, звичайнісінький хлопець майже тринадцяти років.
— Я такий щасливий! — тихо мовив Максик.
— Сподіваюсь, ти будеш взагалі щасливий,— сказав радник медицини.— А тепер катай звідси!
— Як я можу вам віддячити? Чарівник підвівся й показав на двері.
— Не треба дякувати, йди!
Розділ дванадцятий
"ОТ ЖЕ БОВДУР!" ДИВНІ РЕКЛАМИ В МІСТІ. ДИРЕКТОР БРАУЗЕВЕТТЕР РАПТОМ СТАЄ БРАУЗЕПУЛЬВЕРОМ, А ГАЛО-ПІНСЬКИЙ — АЛЮРСЬКИМ. ВОНИ ГЛУЗУЮТЬ З ХЛОПЦЯ. НАВІТЬ ЙОКУС ЙОГО НЕ ВПІЗНАЄ. МАКС І МАКСИК. ТО
БУВ ТІЛЬКИ СОН.
Тепер він був, нарешті, такий завеликий, як і слід бути хлопчині. Всі діти гадають, що це звичайна річ. А в нього було зовсім нове, дивне відчуття. І він став таким гордим, що ладен був спитати в кожного перехожого на вулиці: "Що ви про це скажете? Можна здуріти, еге ж?"
Звісно, він цього не казав. Адже люди могли здивуватися й відповісти: "З чого здуріти? Хлопців такого зросту — як піску на морському березі".
Але деякі перехожі дивувалися й тоді, як Максик до них і не заговорював. Бо він сяяв, наче виграв у лотерею. І до того ж поводивсь якось дивно: раптом здригався або навіть відскакував убік, немов боявся, що його розтопчуть ногами. Бо в ті хвилини він забував, що він уже зовсім не Чоловічок. Хоча тепер він бачив не підошви й підбори, як колись, а обличчя, і капелюхи, і шапки. Із звичками саме так і буває. їх позбутися важче, ніж хронічного нежитю.
Було і ще щось надзвичайне в його поведінці. Він раз у раз спинявся перед вітринами. Не заради гарних, цікавих речей за склом. А заради гарного, чудового, як він вважав, хлопчика, який відбивався у склі. Він ніяк не міг надивитися на себе. Раптом позад нього хтось голосно сказав:
— От же бовдур!
Хтось виявився хлопцем, заввишки з нього, з білявим, як солома, чубом і щербатим ротом.
— Це вже десята вітрина, де ти на себе витріщаєшся,— визначив хлопець.— Більшого дурня я за все своє життя не бачив. Наступного разу ти вже й цілуватимеш себе в скло. Або ще освідчишся собі в коханні!
Звісно, Максик образився. Але той хлопець не міг же знати, як воно все сталося. Тож він мирно сказав:
— Одчепись!
Але хлопець із солом'яним чубом і не подумав одчепитись, а глузував далі:
— А хода в тебе така, як у немовляти, що тільки вчиться ходити! Дай мені, бебі, рученьку, щоб ти не розчерепив собі голівки!
Максика це почало дратувати.
— Зараз ти відчуєш мою рученьку на своєму кирпатому носі! — крикнув він.
— Ой, як я боюся! — глузував той.— Ходити ще не навчився, а хоче зі мною битися! Ха-ха-ха!
Максикові це вже було занадто. Його гнів вилився, наче суп із каструлі. Він замахнувся, ударив, і білявий хлопець уже сидів на асфальті, підтримуючи лівою рукою щелепу. Враз Максик отямився.
— Мені шкода,— сказав він.— Це вперше в житті я когось ударив.
І пішов своєю дорогою.
Крім дзеркальних вітрин, Максика з кожною хвилиною більше цікавили тумби з рекламами. Хоч куди б він глянув, скрізь бачив себе. Тобто в рекламах ішлося не про звичайного хлопця, яким він був тепер, а про Чоловічка, учня фокусника, маленького помічника знаменитого професора Йокуса фон Покуса, вони разом виступали в цирку Штільке, викликаючи у глядачів буревій оплесків. Скрізь можна було побачити Максика Піхельштайнера, але підписи під його портретами були якісь дивні. Здавалося, що афішні тумби повиносили з божевілень.
На одній рекламі він стояв, спершись на сірникову коробку, завбільшки таку саму, як він, але коробка і Максик були принаймні два метри заввишки. Реклама сповіщала:
На іншій рекламі Максик тримав обіруч сріблясто-блискучу електробритву, набагато більшу за звичайну, а літери зухвало запевняли:
Максик подумав: "Яке зухвальство! Мені доведеться чекати принаймні ще чотири роки, поки в мене почне рости борода! Ото Йокус здивується, коли прочитає таку дурницю!"
Однак і інші реклами були не кращі. На третій, де він курив сигарету, стояло великими літерами:
Кумедні люди! Чого тільки вони не вигадують, щоб спродати свої вироби! Намагаються переконати перехожих, що Чоловічок поводиться як дорослий. А всі ж знають, що він іще хлоп'я.
Угорі ліворуч наклеєно ще одну рекламу з його зображенням! Він балансує із келихом у руках, звідки здіймаються перлисті бульбашки, а текст оповіщає:
• о
0 О
£)в0фА &С08С№СО8
"Яка дурниця! — подумав Максик.— Йокус часом слушно казав, що рекламні дядьки на все здатні! Невже люди, прочитавши ці реклами, справді помчать прожогом до крамниць, аби купити бритви, сигари й шампанське — все, що їм так настирливо пропонують?"
Хлопець хотів уже йти далі. Та нараз його погляд затримався на невеличкій, скромній афіші, яку він попервах і не завважив. На афіші не було кольорових малюнків. Не було й фото. Але її текст вжахнув хлопця:
-Л_:_____^
"Боже мій! — подумав Максик.— А раптом сьогодні середа, або субота, або неділя? Треба хутчій бігти на денну виставу! Адже Йокус не знає, де я!"
І він зірвався з місця й побіг щодуху.
У цирку, посередині манежу, сидів пан директор Браузе-веттер, у чорному циліндрі й білих рукавичках, та читав газету.
Коли Максик як буря увірвався туди, він здивовано глянув на нього і спитав:
— Що сталося?
— Даруйте, будь ласка,— крикнув хлопець, віддихуючись.— Я не знаю, чи сьогодні — середа?
Директор високо звів брови.
— Або субота? — сказав Максик.— Або неділя?
— Як ти поводишся? — спитав роздратований директор.— Вриваєшся до цирку й питаєш, чи сьогодні середа! Це межує з порушенням недоторканності житла!
І директор знову схилився над газетою.
— Але ж, пане директоре Браузеветтер...— Максика наче громом прибило.