Це вже стало звичайною сценою для Підземної оселі, але зараз ми спостерігаємо її востаннє.
Нагорі почулись кроки, і Венді, повірте, перша впізнала їх.
— Діти, я чую батькові кроки. Він дуже зрадіє, якщо ви зустрінете його біля дверей.
Нагорі індіанці схились у поклоні перед Пітером.
— Ну, як варта, воїни? Я все сказав.
А потім, як частенько бувало й раніше, діти вдома радісно витягли його з дерева. Так часто бувало раніше, але вже більше ніколи не буде. Він приніс хлопцям горішків, а Венді — точний час.
— Пітере, ти вічно розбещуєш їх, — удавано дорікала Венді (щоправда, з усмішкою).
— О моя старенька, — сказав Пітер, вішаючи свою зброю.
— Це я підказав йому, що маму можна називати "моя старенька", — прошепотів Майкл Кудрикові.
— Я хочу поскаржитись на Майкла, — відразу сказав Кудрик.
Перший Близнюк підійшов до Пітера:
— Тату, нам так хочеться потанцювати!
— Танцюй, скільки влізе, мій синку, — відповів Пітер.
У нього був дуже добрий настрій.
— Але ми хочемо, щоб ти теж танцював.
Пітер справді був серед них найкращий танцюрист, але нібито здивовано сказав:
— Я? Щоб я торохтів своїми старими кістками?
— І мама теж.
— Що? — скрикнула Венді. — Я, отака копиця, і до танцю?
— Але ж сьогодні субота, — переконував Ледь-Ледь.
Насправді це була ніяка не субота, хоча могла бути й субота, бо вони давно вже згубили лік дням; але завжди, коли вони хотіли зробити щось особливе, то говорили, що сьогодні субота, і сміливо робили, що хотіли.
— Справді, сьогодні ж субота, Пітере, — вже лагідніше сказала Венді.
— Люди з такими габаритами, як ми, Венді…
— Але ж тут тільки наші діти.
— Так, твоя правда.
І вони сказали дітям, що будуть танцювати разом з ними, але якщо ті перед цим перевдяг-нуться в піжами.
— О моя старенька, — звернувся Пітер до Венді, коли вони залишились наодинці; гріючись при вогні й поглядаючи на неї згори вниз, поки вона щось-там латала, він промовив: — Немає нічого кращого, ніж такий вечір, коли вся денна робота закінчена, і ми з тобою вдвох, і можна разом відпочити при вогні.
— Як це солодко, Пітере, правда? — підхопила страшенно задоволена Венді. — Знаєш, мені здається, що в Кудрика твій ніс.
— А Майкл в усьому бере приклад з тебе.
Вона підійшла до Пітера і поклала руки йому на плечі.
— Любий Пітере, — сказала вона, — з такою великою сім'єю я, звичайно, занедбала найцінніше, що в мені було, але ж ти не хотів би нікого іншого замість мене, правда?
— Що ти, звичайно, ні!
Звісно, він не хотів нікого іншого, але поглядав на Венді трохи спантеличено і кліпав очима — так, ніби не знав до ладу, чи це йому сниться, чи відбувається насправді.
— Що таке, Пітере?
— Я просто подумав, — сказав він трохи налякано, — це ж тільки гра — ніби я їхній батько?
— Ну… так, — обережно погодилась Венді.
— Розумієш, — продовжував він вибачливо, — мені годилось би виглядати старішим, щоб бути їхнім справжнім батьком.
— Але ж все одно вони наші, Пітере, — твої і мої.
— Але ж не насправді, Венді? — тривожно запитав він.
— Якщо ти не хочеш цього, то ні, — відповіла вона і виразно почула, як він зітхнув з полегшенням.
— Пітере, — запитала вона, стараючись говорити твердо, — цікаво, а які ти маєш до мене почуття?
— Приблизно такі, як люблячий син, Венді.
— Я так і думала, — сказала вона і усамітнилась в найдальшому закутку кімнати.
— Ти якась дивна, — щиро здивувався він, — і Тигрова Лілея теж. Вона теж хоче кимось бути для мене, але тільки не мамою.
— Ні, аж ніяк не мамою, — переконано підтвердила Венді.
Тепер ми вже знаємо, що було причиною її упередженого ставлення до індіанців.
— А чим же?
— Панні не личить про це говорити.
— От і добре, — сказав Пітер трохи сердито. — Може, Майстринька Дзенька мені скаже.
— О так, Майстринька Дзвенька тобі скаже, — відрізала зневажливо Венді. — Взагалі, це якась мала розбещена тварючка!
І тут Майстринька Дзенька, яка підслуховувала зі своєї кімнатки, пропищала щось непристойне.
— Вона сказала, що пишається своєю розбещеністю, — переклав Пітер.
Раптом у нього з'явилась ідея.
— А може, Дзенька хоче бути моєю мамою?
— Дурило! — обурено закричала Дзенька.
Вона говорила це так часто, що Венді вже не потребувала ніяких пояснень.
— Я можу сказати те саме, — грубо відрубала Венді.
Уявіть собі, Венді нагрубила. Але вона була дуже втомлена і не знала, що має статись цієї ночі. А якби знала, то не грубила б.
Ніхто не знав. Може, так було навіть краще. Їхнє невідання подарувало їм ще одну щасливу годину; і оскільки це була їхня остання година на острові, то дозвольте радісно повідомити, що у ній було цілих шістдесят хвилин радості. Діти співали і танцювали у своїх піжамах. Звучала така прекрасна повільна пісня, а вони вдавали, ніби бояться власних тіней, навіть не здогадуючись, що зовсім скоро тіні зімкнуться над ними, а самі вони зіщуляться від справжнього страху. Який це був бучний і веселий танець і як вони потім борюкалися в ліжку, і біля ліжка! Це більше нагадувало бій подушками, ніж танець, і коли він закінчився, подушки ніби не хотіли прощатися — як друзі, що ніколи більше не побачаться. Потім діти щось розповідали одне одному, доки Венді збиралася зі своєю казочкою "на добраніч!" Того вечора навіть Ледь-Ледь спробував розказати якусь історію, але початок виявився такий дурнуватий, що вжахнув не лише слухачів, але й самого автора і він радісно визнав:
— Так, це справді жахливий початок. Тому уявіть собі, що це кінець.
І тоді нарешті всі полягали в ліжко, щоб послухати казочку Венді — ту казочку, яку вони любили найбільше у світі і яку Пітер ненавидів. Завжди, коли Венді починала її розповідати, він виходив з кімнати або затулював вуха руками. І може, якби тепер він теж учинив так само, то всі вони й далі жили б собі на острові. Але цієї ночі він залишився сидіти на своєму стільчику. І скоро ми побачимо, що з того вийшло.
Розділ 11. Казочка Венді
Отож, слухайте, — сказала Венді, приступаючи до розповіді. Майкл лежав у неї на колінах, а ще семеро хлопчаків — у ліжку.
— Був собі один чоловік…
— А може, це була жінка? — сказав Кудрик.
— От якби це був білий щур! — сказав Чубчик.
— Тихенько, — шикнула на них матуся. — Жінка теж там була і…
— О мамусенько, — вигукнув перший Близнюк, — ти кажеш, там була жінка, так? І вона не померла, ні?
— Ні, ні.
— Я дуже радий, що вона не померла, — сказав Дуда. — А ти радий, Джоне?
— Аякже, радий.
— А ти радий, Чубчику?
— Досить-таки.
— А ви раді, Близнюки?
— Раді.
— О, любі дітки… — зітхнула Венді.
— Тихше там, — вигукнув Пітер, вважаючи, що Венді заслуговує на справедливе ставлення, хоч би якою паскудною не здавалася йому її казочка.
— Того чоловіка звали, — вела далі Венді, — пан Дарлінг, а його жінку — пані Дарлінг.
— Я знав їх, — зауважив Джон, викликаючи досаду в інших хлопчиків.
— Здається, я теж їх знав, — із сумнівом у голосі припустив Майкл.
— Як вам відомо, вони були подружжям, — пояснила Венді, — і як ви думаєте, хто ще у них був?
— Білі щурі! — натхненно вигукнув Чубчик.
— Ні, не вгадав.
— Це надзвичайно складне питання, — промовив Дуда, який усю казочку знав напам'ять.
— Дудо, мовчи, не заважай. У них було троє нащадків.
— Хто такі нащадки?
— Ну, скажімо, ти, Близнючок.
— Джоне, ти чув? Я — нащадок.
— Нащадки — це просто діти, — резонно пояснив Джон.
— О мої любі, мої милі… — зітхнула Венді. — Отже, ці троє дітей мали самовіддану няню, її звали Нана; але пан Дарлінг розгнівався на неї і посадив її на ланцюг у дворі, і тоді усі діти полетіли з дому.
— Це страшенно цікава казочка, — сказав Чубчик.
— Вони полетіли, — продовжувала Венді, — в країну Небувалію, де живуть загублені діти.
— Я знав, що вони так зроблять, — збуджено перебив Кудрик. — Не уявляю, як це можна пояснити, але я так і знав!
— Венді, — дзвінко спитав Дуда, — а там був загублений хлопчик на ім'я Дуда?
— Звичайно, був.
— Я тепер у казці! Ура! Я в казці, Чубчику!
— Тихенько. Тепер я хотіла б, щоб ви уявили собі почуття нещасних батьків, від яких полетіли всі їхні діти.
— О-о-о! — застогнали усі, хоча насправді ніхто з них ні на йоту не міг уявити почуття нещасних покинутих батьків.
— Подумайте лишень про спорожнілі дитячі ліжечка!
— О-о-о!
— Це так сумно, — бадьоро промовив один із Близнюків.
— Я не уявляю собі, щоб це могло добре скінчитися, — сказав другий Близнюк. — А ти, Чубчику?
— Я за них дуже переживаю.
— Якби ви знали, яка безмежна материнська любов, — урочисто промовила Венді, — то зовсім би не переживали.
Це було якраз те місце в казці, яке Пітер просто ненавидів.
— Я так ціную материнську любов, — сказав Дуда і лупнув Чубчика подушкою: — А ти, Чубчику, цінуєш материнську любов?
— Авжеж, — відповів Чубчик і дав Дуді здачі.
— Розумієте, — вдоволено сказала Венді, — наша героїня знала, що її мама завжди залишає вікно відчиненим для своїх дітей, щоб вони прилетіли назад. А вони багато років провели далеко від дому і прекрасно собі жили.
— Але коли-небудь вони повернуться додому?
— Анумо, — сказала Венді, підбадьорюючи сама себе, як перед стрибком, — разом зазирнемо в майбутнє!
Усі уявили спіраль — так завжди легше зазирнути в майбутнє.
— Минули роки, і тепер — хто та елегантна пані невизначеного віку, що спускається над Лондонським вокзалом?
— О Венді, хто вона? — вигукнув Чубчик так схвильовано, ніби зовсім не знав.
— Може, це… ні… так, це вона — наша прекрасна Венді!
— О-о-о!
— А ті дві поважні шляхетні постаті, що супроводжують її, схожі на дорослих чоловіків? Може, це Джон і Майкл? Так, це вони!
— О-о-о!
"Погляньте, любі братики, — промовляє Венді, вказуючи пальцем догори, — наше вікно й досі відчинене. О, це нагорода нам за нашу щиру віру в материнську любов". І вони полетіли до своїх дорогих матусі й татуся, і неможливо описати щасливу сцену їхньої зустрічі, над якою ми опускаємо завісу.
Отака казочка. У ній діти могли дозволити собі бути найбезсердечнішими створіннями у світі і водночас залишалися такими милими і дорогими для своїх батьків, що завжди, за найпершої потреби, могли гордо повернутися, не сумніваючись, що їх чекає винагорода замість покарання.
І справді, така непорушна була їхня віра в материнську любов, що вони могли дозволити собі ще трохи побути безсердечними.
Але був серед них і той, хто знав більше, і коли Венді закінчила розповідь, з його грудей вирвався глухий стогін.
— Що таке, Пітере? — вигукнула Венді, підбігаючи до нього.
Їй здалося, що Пітер захворів.