Він подарував Венді русалчин гребінь.
Найкраще і найцікавіше спостерігати за ними вночі, коли місяць уповні: тоді вони дивно співають жалібними голосами. Але в такий час затока небезпечна для смертних. І аж до того вечора, про який зараз піде мова, Венді ніколи не бачила затоки при світлі місяця — не так зі страху (бо Пітер завжди був поряд), як через своє непорушне правило, що рівно о сьомій годині вечора діти мусять лежати в ліжках. Вона часто бувала в затоці — але тільки в сонячні дні, після дощу, коли русалки показують чудернацькі витівки з бульбашками. Вони видмухують різнобарвні бульбашки з веселкової води і бавляться ними, як м'ячиками: перекидають одна одній — з хвоста на хвіст, — намагаючись втримати їх під веселкою, аж поки ті не луснуть. Ворота стоять з обох боків райдуги, і воротарям можна грати тільки руками. Іноді в затоці одночасно відбувається навіть по дванадцять таких ігор, і це так гарно!
Але як тільки долучалися до гри діти, русалки негайно зникали. Однак є докази, що вони крадькома спостерігали за порушниками і були не проти перехопити якусь вдалу ідейку: наприклад, Джон ввів новий спосіб відбивати бульбашки — головою, а не рукою, — і русалки собі це вподобали. Таку пам'ятку по собі залишив Джон у Небувалії.
Мабуть, дуже приємно поспостерігати й за тим, як діти відпочивають на скелі після обіду — рівно півгодини. Венді наполягала на дотриманні цього пункту розпорядку, і це мав бути справжній відпочинок, навіть коли обід був уявний.
Тож діти вилежуються на сонці й блищать засмаглими тілами, а вона сидить біля них з поважним виглядом.
Стояв погожий день, і всі грілися на сонечку на Скелі Маронера. Ця скеля була не набагато більша, ніж їхнє спільне ліжко, але хлопчаки давно навчилися займати якнайменше місця; і так вони дрімали чи просто лежали з заплющеними очима і раз-по-раз щипали одне одного, коли думали, що Венді не бачить. А вона пильно шила.
Тим часом в затоці щось змінилося. По воді пробіг легкий дрож, сонце сховалося, тіні впали на воду й остудили її. Венді вже не могла заправити нитку в голку, і поки вона приглядалася, затока, яка досі завжди була таким радісним місцем, раптом стала похмурою і непривітною.
Венді знала: це ще не ніч, — але насувалося щось таке темне, як ніч. Ні, страшніше. Воно ще не надійшло, але вже послало ту дрож по воді — на знак, що ось-ось надійде. Що ж це було?
У Венді в голові ожили всі ті історії, які їй доводилось чути про Скелю Маронера, названу так тому, що жорстокі капітани висаджували на цій скелі матросів і залишали їх там тонути. І ті потопали у час припливу, коли вода прибувала і заливала скелю.
Звичайно, Венді мала зразу ж збудити дітей, і навіть не через якусь невідому загрозу, а просто тому, що їм зовсім некорисно спати на холодній скелі. Але вона була недосвідчена матуся і цього не знала; вона думала, що необхідно просто дотримуватися встановленого розпорядку. Так, у неї вже з'явилися побоювання і підозри, їй уже вчувалися грізні чужі голоси — але вона не збудила дітей. І навіть коли почула притишений плюскіт весел — аж серце їй стало каменем в горлі, — то й тоді не збудила їх. Вона стояла над ними, оберігаючи їхній сон. Яку ж це треба мати відвагу — хіба ні?
Але, на щастя, серед хлопчиків був один, хто міг "занюхати" небезпеку навіть уві сні. Пітер зірвався на ноги, зразу готовий до дії, як пес, і одним тривожним криком збудив усіх. Потім притулив руку до вуха і так стояв нерухомо.
— Пірати! — вигукнув Пітер. Усі обступили його. Дивна посмішка блукала у нього на обличчі, Венді бачила її і тремтіла. Коли з'являлась ця посмішка, ніхто не смів до нього звертатися: все, що їм залишалося, — це стояти напоготові і слухатися. Наказ пролунав різко і коротко:
— Пірнайте!
Ноги зблиснули в повітрі, і вмить затока опустіла. Скеля Маронера одиноко стояла у грізних водах — так, ніби це її привели на страту.
Човен підплив ближче. Виявилося, що це піратська шлюпка, в якій сиділо троє — Смі, Старкі, а третій — не хто інший як Тигрова Лілея, полонянка. Руки і ноги індіанки були зв'язані, вона вже знала свою долю. Зараз її висадять на скелю, і тут вона має чекати жахливої смерті — жахливішої для людей її племені, ніж спалення живцем чи загибель від тортур: хіба ж не написано у Книзі племені, що через воду немає стежки до раю? І все-таки її обличчя залишалось незворушним; вона була дочкою вождя: вона мусить вмерти, як личить дочці вождя, і край.
Тигрову Лілею схопили, коли вона пробиралася на піратський корабель з кинджалом в зубах. На кораблі не було варти, бо капітан Гак хвалився, що вітер, породжений звуком його імені, охороняє судно на милю довкола. А тепер її доля теж прислужиться цій справі. Ще один крик рознесе вітер тієї ночі.
У темряві, яку вони принесли з собою, пірати не побачили скелі, аж поки в неї не врізались.
— Протри баньки, бурмило! — гукнув голос з ірландським акцентом, що належав Смі. — Це ж скеля. І тепер — що ми мали зробити? — ми мали викинути оцю індіанку на оцю скелю і лишити її там — хай тоне.
Для них це було раз плюнути — висадити таку гарну дівчину на скелю; а вона була занадто горда, щоб чинити безглуздий опір.
Близько до скелі, але невидимі в темряві, гойдались на хвилях дві голови: Пітера і Венді. Венді гірко плакала, бо вперше стала свідком такої трагедії. Пітер бачив багато трагедій, але вже всі забув. Він не так, як Венді, співчував Тигровій Лілеї. Його обурювало інше: як це — двоє чоловіків проти одної дівчини? І він вирішив врятувати її. Простий спосіб полягав би в тому, щоб перечекати, поки пірати заберуться геть, — але Пітер ніколи не обирав простих шляхів. Для нього не існувало майже нічого неможливого, і тепер він вирішив імітувати голос Гака:
— Гей ви там, собаки! — покликав він. Це прозвучало неперевершено!
— Капітан! — здивовано перезирнулися пірати.
— Напевно, він пливе до нас, — здогадався Старкі, коли вони розглянулися довкола і так нічого й не побачили.
— Ми висаджуємо індіанку на скелю, — похвалився Смі.
— Відпустіть її, — пролунала вражаюча відповідь.
— Відпустити?!
— Так, розріжте мотузки і нехай вона собі йде.
— Але, капітане…
— Зараз же, чуєте мене?! — кричав Пітер. — Або я проштрикну вас своїм гаком.
— Ди-и-ивно! — видихнув Смі.
— Краще виконувати розпорядження капітана, — нервово промовив Старкі.
— Угу, — погодився Смі й перерізав мотузки, якими була зв'язана Тигрова Лілея. І тут же вона, як рибка, ковзнула у воду — просто з-під ніг Старкі. Звичайно, Венді була в захваті від такої винахідливості Пітера; але вона знала, що він теж собою захоплюється, і зараз ще закукурікає, і викаже себе — тому мерщій затулила йому рота рукою. Але не встигла вона цього зробити, як над затокою пролунав голос Гака:
— Гей ви там, на шлюпці!
Тепер це вже був не Пітер.
Може, Пітер і збирався крикнути, але натомість його губи стулились у здивованому посвисті.
— Гей там, на шлюпці! — знову пролунав голос.
Тепер уже й Венді зрозуміла: справжній Гак теж був тут, на воді.
Він наближався до шлюпки, і коли його підлеглі присвітили йому ліхтариком, відразу підплив до них. У світлі ліхтарика Венді бачила, як він зачепився гаком за борт; вона бачила його злюче засмагле лице, коли він вилазив з води, мокрий наскрізь.
Вона тремтіла всім тілом і рада була б попливти кудись далеко-далеко, але Пітер не рушив з місця. Він бавився життям, а ще — його переповнювала пиха.
— Хіба я не чудовий? Бач, який я чудовий! — шепотів він їй на вухо, і хоча вона поділяла його думку, але разом з тим раділа, що ніхто, крім неї, цього не чув. Він показав їй знаком: слухай.
Ті двоє піратів страшенно хотіли довідатись, яким вітром капітана занесло до них, але той сперся головою на гак і так сидів у глибокій задумі.
— Капітане, з Вами все гаразд? — несміливо спитали вони, а він відповів глухим стогоном.
— Він зітхає, — сказав Смі.
— Він знову зітхає, — сказав Старкі.
— І знову зітхає, третій раз, — сказав Смі.
Тоді нарешті капітан заговорив — пристрасно і несамовито.
— Гра почалась! — вигукнув він. — Ті шмаркачі знайшли собі маму.
Венді була перелякана на смерть, але все-таки не могла не запишатися.
— О, що за чорний день! — вигукнув Старкі.
— А що таке "мама"? — спитав дурненький Смі.
Венді це так вразило, що вона вигукнула:
— Він не знає! — і відтоді завжди думала, що якби можна було тримати ручного пірата, то вона приручила б Смі.
Пітер потягнув її під воду, бо Гак стривожився і гаркнув:
— Що це було?
— Я нічого не чув, — відповів Старкі.
Підіймаючи ліхтар вище, пірати роззирнулися і побачили дивну картину: те гніздо, про яке я уже згадував, гойдалося на хвилях, а в ньому сиділа Птиця-Небилиця.
— Дивися, — сказав Гак у відповідь на запитання Смі, — оце і є мама.
Як повчально! Гніздо, напевно, звалилось у воду, але хіба мати покине своїх дітей? Ніколи! Був момент, коли голос його зірвався, ніби він ненароком згадав ті далекі невинні дні, коли… але він гаком відігнав свою хвилинну слабкість.
Смі, надзвичайно вражений, пильно приглядався до птиці, поки гніздо пропливало повз них, а підозріливий Старкі припустив:
— Якщо це мати, то, може, вона вештається тут, щоб помогти Пітерові?
Гака пересмикнуло.
— Так, — підтвердив він, — цього я й боюсь.
З розпачливих роздумів його висмикнув нетерплячий голос Смі.
— Капітане, — сказав Смі, — а чому б нам не викрасти маму цих хлопців, щоб зробити її нашою мамою?
— Розкішний задум! — вигукнув Гак, і в його діяльному мозку зразу виникла схема практичного втілення. — Треба викрасти дітей і доправити їх на корабель: хлопців ми пустимо на дно, а Венді буде нашою мамою.
Венді знову забула, де вона.
— Нізащо! — крикнула вона і аж підскочила в воді.
— Що це було?
Але вони нічого не розгледіли і вирішили, що це, мабуть, листя на вітрі шелестить.
— То що, згода? — запитав Гак.
— Так, ось Вам моя рука, — відповіли вони в один голос.
— І ось вам мій гак. Клянетесь?
— Клянемось!
Вони всі троє сиділи на скелі, і раптом Гак згадав про Тигрову Лілею.
— Де індіанка? — гаркнув він.
Бували хвилини, коли на нього находив грайливий настрій, і пірати подумали, що це власне така хвилина.
— Все гаразд, капітане, — вдоволено відповів Смі, — ми її відпустили.
— Ви відпустили її! — загорлав Гак.
— Це ж був Ваш особистий наказ? — засумнівався боцман.
— Ви самі наказали нам її відпустити, — запевнив Старкі.
— Хай йому сто чортів! — горлав Гак. — Хтось нам морочить голову!
Його лице почорніло від гніву, але він бачив, що пірати вірять у власні слова, і це його вразило.
— Хлопці, — сказав він схвильовано, — я не віддавав такого наказу.
— Ди-и-ивно, — сказав Смі, і пірати нервово засовалися.
Гак підніс голос, але в ньому чулося легке тремтіння.
— Ти, Духу, що витаєш цієї ночі тут, над темними водами, — гукнув він, — ти чуєш мене?
Звичайно, Пітерові слід би було промовчати, але, звичайно, він не міг промовчати.