Тривожний момент надійшов, коли пора було подивитися на скельце.
— Ну, як вона? — спитав Пітер.
— Так-так-так, — сказав Ледь-Ледь, — це їй допомогло.
— Яка радість! — вигукнув Пітер.
— Я ще подзвоню сьогодні ввечері, — сказав Ледь-Ледь. — Подайте їй міцного бульйону в горнятку з дзьобиком.
Він повернув капелюха Джонові і глибоко зітхнув — що ж, це був його спосіб уникати проблем. Тим часом ліс повнився цюканням сокир; і майже все необхідне для затишного житла вже лежало в ногах у Венді.
— Якби ми тільки знали, — зітхнув один із хлопчаків, — які будиночки їй найбільше подобаються.
— Пітере, — кричав другий, — вона поворухнулась уві сні!
— Вона відкриває ротик! — гукав третій, поважно приглядаючись до цього. — Як добре!
— Може, вона збирається співати уві сні? — сказав Пітер. — Венді, проспівай нам, який будиночок ти хотіла б мати.
І тут же, не відкриваючи очей, Венді заспівала:
— Я мрію про гарненький дім —
найменшенький у світі,
щоб там поміж червоних стін
під дахом з моху жити.
Вони аж розсміялися від радості, коли почули це, бо, на превелике щастя, дерево, яке вони принесли, сочилося червоним соком, а вся земля довкола була вкрита суцільним килимом з моху.
І під час будівництва маленької хатки у них склалася своя пісенька:
— Вже стіни є й зелений дах —
взялися ми за діло!
Скажи-но, люба Венді, нам,
Чого б ти ще хотіла?
На це вона без зайвої скромності відповіла:
— Ще ось що мріється мені —
Великі гарні вікна.
Троянди б зазирали в них,
А визирали б — діти.
Хлопчаки своїми руками змайстрували вікна і повісили на них великі жовті листки — яскраві, сліпучі. Але троянди?
— Троянди! — суворо вигукнув Пітер.
Уся компанія мерщій взялася уявно вирощувати найпрекрасніші в світі троянди попід стінами. А діти? Щоб випередити Пітерову команду роздобути дітей, вони натомість знову заспівали:
— Ми насадили тут троянд
Вздовж вікон, при стіні.
А з дітьми так не вийде нам,
Бо діти ми самі.
Пітер побачив, що це гарна ідея, і зразу приписав її собі. Будиночок вийшов просто гарнесенький і, безперечно, Венді було в ньому дуже зручно і затишно, хоча хлопчаки, на жаль, тепер не бачили її. Пітер походжав туди-сюди, поправляючи останні штрихи. Ніщо не могло сховатися від його орлиного ока. І навіть коли все-все, здавалось, було готове, він зауважив:
— На дверях нема молоточка.
Їм стало дуже соромно; але Дуда офірував один черевичок з власної ноги, і так з'явився чудовий молоточок для дверей.
Тоді вони вирішили, що це вже справді кінець.
Але ні, нічого подібного.
— Немає комина, — сказав Пітер. — Треба встановити комин.
— Ну звичайно — без комина ніяк, — поважно підтвердив Джон. Пітер зиркнув на Джона, схопив циліндр у нього з голови, вибив дно, встановив на даху — і так циліндр перетворився на комин. Маленький будиночок так втішився, що відразу захотів подякувати, і випустив з капелюха стовпчик диму — замість "спасибі".
Тепер уже справді і без тіні сумніву все було закінчено. Не залишалося нічого іншого, як тільки постукати у двері.
— Зараз ми всі маємо бути якнайкращими, — застеріг Пітер. — Бо перше враження — найважливіше.
Він зрадів, що ніхто не допитувався у нього, що таке перше враження, — хлопчаки дуже старалися бути найнайкращими.
Він чемно постукав, і весь ліс довкола притих, і всі діти — не чути було ні звуку, тільки Майстринька Дзенька, спостерігаючи з високої гілки, голосно насміхалася.
Хлопчаків непокоїла єдина думка: що зараз станеться у відповідь на стук? І якщо відчинить панна, то на кого вона буде схожа?
Двері відчинилися, і вийшла панна. Це була Венді. Хлопці, всі як один, поскидали шапки. В очах її світився радісний подив, і це був власне той погляд, якого вони й сподівалися від неї.
— Де я? — спитала вона.
Звичайно, першим озвався Ледь-Ледь.
— Панно Венді, — поспішно сказав він, — ми для вас збудували цей дім.
— О, скажіть, будь ласка, що він Вам подобається! — нетерпляче вигукнув Чубчик.
— Прекрасний, гарнесенький будиночок, — сказала Венді, і це були саме ті слова, яких вони й сподівалися від неї.
— А ми — Ваші діти, — вигукнули Близнюки.
І всі вони впали на коліна й простягли до неї руки з благанням:
— О, панно Венді, будь нашою мамою!
— Я? — здивувалася Венді і вся аж засяяла. — Звичайно, мені страшенно приємно, але ж ви бачите, що я — зовсім маленька дівчинка. Зовсім недосвідчена.
— Це не важливо, — сказав Пітер, так, ніби саме він найбільше знав про це, хоч насправді саме він знав про це найменше.
— Нам потрібна тільки, всього-на-всього — просто добра людина: щоб була нам, як мама.
— Дорогі мої дітки! — відповіла Венді. — Розумієте, я відчуваю, що я саме така і є.
— Така і є, така і є! — закричали всі разом. — Ми це зразу побачили.
— От і добре, — сказала вона. — Я буду дуже старатися. Ходіть-но сюди, неслухняні дітлахи; я знаю: у вас ноги мокрі. Але перед тим як повкладати вас спати, я ще встигну доказати казочку про Попелюшку.
І всі зайшли до будиночка.
Не знаю, як вони там розмістилися, але в Небувалії все можливо.
Це був перший із багатьох радісних вечорів, які вони провели разом із Венді. Невдовзі вона вже поклала їх спати у великому ліжку в домі під деревами, а сама пішла ночувати в Маленький будиночок; і Пітер пильнував поблизу з мечем напоготові, бо здалеку долинали звуки піратського бенкету і десь тут блукали вовки.
Маленький будиночок здавався таким затишним і безпечним у темряві: ясно світив вікнами і мальовниче димів комином, — але Пітер стояв на сторожі.
Згодом і він заснув, і деяким легковажним фейкам, що поверталися додому з вечірки, доводилося видряпуватися по ньому.
Якби будь-який інший хлопчик серед ночі перегородив їм чарівну стежку, вони б йому влаштували!
А Пітера тільки щипали за ніс — і йшли собі далі.
Розділ 7. Підземна оселя
Наступного ранку Пітер першим ділом зняв мірки з Венді, Джона і Майкла для їхніх ходів у дуплавих деревах. Пам'ятаєте, Гак якось насміхався з хлопчаків — з того, що кожен має своє дерево, — але це було не надто далекоглядно з його боку, бо якщо хід, на біду, не пасував, то підійматися і спускатися ним було важко, а двох однакових хлопчаків тут не було. Коли ж хід добре допасований, то досить тільки зробити глибокий вдих перед стартом, — і спуск відбудеться на оптимальній швидкості; а підіймаючись, треба то вдихати, то видихати, по черзі, ніби вкручуючись у стовбур. Коли призвичаїтись до цих рухів, то можна повторювати їх знову і знову, без зусиль і роздумів — і це вдаватиметься легко і природно.
Словом, треба тільки вміщатися в отвір, тому Пітер допасовує вас до дерева так ретельно, як кравець допасовує костюм: єдина різниця полягає в тому, що костюм має відповідати вам, тоді як тут ви маєте відповідати дереву. Зазвичай це робиться дуже просто (так, як із одягом, коли він або занадто просторий, або затісний); але коли вас трясе на поворотах або єдине доступне дерево має покручений стовбур — тоді Пітер якось так впливає на вас, що після цього ви вже пасуєте до вибраного дерева. А тоді треба треба дотримуватися сталих габаритів; і така необхідність, як із захватом відкрила для себе Венді, тримає всю їхню велику сім'ю у чудовій фізичній формі.
Венді і Майкл допасувались до своїх дерев з першої спроби, а з Джоном довелося трохи попрацювати.
Повправлявшись декілька днів, вони вже могли спускатися і підійматися так легко, як відерця в криниці. І з кожним днем все більше любили свою підземну оселю, особливо Венді. Тут була одна велика кімната — як і має бути в кожному домі, — з підлогою, в якій можна пошпортатися, шукаючи за черв'ячками, коли вам закортить порибалити; і тут же, на підлозі, росли гриби дивовижного кольору, які використовували замість стільців. У центрі кімнати невпинно намагалося рости Чарівне дерево, але щоранку діти спилювали його стовбур врівень із підлогою. До обіду він знову виростав приблизно на два лікті заввишки, хлопці клали на нього двері і так робили стіл; потім забирали двері, спилювали стовбур і знову мали місце для забав. Був тут і незвичайний камін, який можна розпалити в будь-якому куточку кімнати, де тільки заманеться, — до нього Венді причепила багато мотузок, сплетених з деревного волокна, щоб розвішувати випрані речі. Ліжко за дня складалося при стіні, а о пів на сьому вечора розкладалося і тоді займало майже півкімнати; на цьому ліжку спали всі хлопчики, окрім Майкла, — як оселедці в банці. Існувало суворе правило: не повертатися на бік самому, поки хтось не подасть сигнал, — тільки тоді поверталися всі разом. Майкла теж чекала така доля, але Венді хотілося мати біля себе дитинку, а він був наймолодший. Ну і, зрештою, ви ж знаєте мамів — словом, минуло трохи часу, багато чи мало, і Майкл уже спав у кошику, підвішеному до стелі, як у колисці.
Усе тут було суворо і просто, і не дуже відрізнялося від того, що влаштували б у своєму барлозі ведмежата. Але ось, бачите — невеличка ніша в стіні, завбільшки з клітку для пташки: це апартаменти Майстриньки Дзеньки. Відділяла їх від спільного дому маленька завіса, яку Дзенька, надзвичайно сором'язлива істота, опускала щоразу, як одягалася, роздягалася чи перевдягалася. Жодна інша особа жіночої статі, велика чи маленька, мабуть, не мала такого вишуканого будуару і спальні заразом.
Тахта — справжнісінький антик епохи Королеви Меб, з різьбленими ніжками. Накриття на ній мінялося залежно від пори цвітіння тих чи інших квітів. Дзеркало — від Кота-у-Чоботях: таких досі вціліло у світі лише три, якщо вірити феям-дилерам; мушлею служила їй шкоринка пирога; шафа — антикварний екземпляр епохи Красунчика Шостого, а килим і доріжки — найкращі зразки раннього періоду Меджері та Робіна. Була тут і люстра від Володаря Бліх — для освітлення спальні, хоча зазвичай Дзенька присвічувала собі сама. Вона вельми критично зиркала на загальну кімнату, а її крихітний будуарчик, хоч який гарнесенький, дуже скидався на хвалька, що весь час задирає носа.
Мабуть, особливо це зачіпало Венді, бо за тими невгамовними хлопчиськами в неї вічно роботи непочатий край.
Бувало, вона цілими тижнями не виходила на галявину — хіба що вечорами з яким-небудь шиттям у руках. Готування, мушу вам сказати, невідступно тримало її при баняках; і навіть коли в тих баняках нічого не було, і навіть коли не було самих баняків — вона все одно мусила пильнувати, так, ніби там кипить вариво.