Звичайно, все це може бути лише витонченим шахрайством. Бо досить провести телефонну лінію й отримати номер. Як у фільмі "Афера" . Але чого це вони до вас підсипаються? Ви, здається, не маєте стільки грошей, щоб вас можна було оббирати.
— Нічого не маю, — підтвердив Тенґо. — Крім душі.
— Усе це схоже на історію з Мефістофелем, — сказала секретарка.
— Мабуть, варто піти за цією адресою й переконатися, чи справді є такий фонд.
— Якщо вам удасться щось з'ясувати, то розкажете, добре? — сказала вона, перевіряючи манікюр примруженими очима.
"Нове Японське товариство сприяння розвитку науки й мистецтва" справді існувало. Після лекції Тенґо доїхав електричкою до станції Йоцуя, а звідти подався пішки до Кодзіматі. Користуючись адресою, вказаною на візитівці, зупинився перед входом до чотириповерхового будинку з металевою табличкою: "Нове Японське товариство сприяння розвитку науки й мистецтва". Його офіс містився на третьому поверсі поряд з "Музичним видавництвом Мікімото" та "Бухгалтерією Юкіди". Судячи з розмірів будинку, офіс фонду, напевне, не був просторим. А його зовнішній вигляд не свідчив, що всі заклади в ньому особливо процвітають. Звісно, самого погляду ззовні було не досить, щоб дізнатися, що відбувається всередині. Тенґо навіть збирався піднятись ліфтом на третій поверх і хоч по дверях здогадатися, що це за офіс. Однак трохи побоювався зустріти в коридорі Усікаву.
Тенґо сів на електричку й, повернувшись додому, подзвонив Комацу на роботу. Як не дивно, той підняв слухавку.
— Трохи кепські справи, — сказав Комацу більш підвищеним, ніж завжди, тоном голосу. — Вибач, але зараз звідси я не можу розмовляти.
— Комацу-сан, дуже важлива справа! — сказав Тенґо. — Сьогодні до мене у підготовчу школу навідався дивний чоловік. Схоже, ніби він щось знає про мою причетність до "Повітряної личинки".
Комацу кілька секунд мовчав.
— Гадаю, що хвилин за двадцять зможу тобі подзвонити. Ти зараз удома?
— Так, — відповів Тенґо. Комацу поклав слухавку. Очікуючи телефонного дзвінка, Тенґо наточив бруском кухонний ніж і заварив чаю. Якраз за двадцять хвилин пролунав дзвінок. Такої точності від Комацу Тенґо не сподівався.
Цього разу Комацу говорив набагато спокійніше. Очевидно, телефонував з якогось іншого, безпечнішого місця. Тенґо стисло переказав те, що почув у приймальні від Усікави.
— "Нове Японське товариство сприяння розвитку науки й мистецтва"? Про таке я не чув. Пропозиція трьох мільйонів єн — це щось незрозуміле. Звичайно, я також визнаю, що в тебе є майбутнє як письменника. Однак ти ще ні разу нічого свого не надрукував. Неймовірна річ. Щось за нею ховається.
— Я теж так подумав.
— Дай мені трохи часу, і я, зі свого боку, розвідаю, що це за товариство. Як щось з'ясую, то повідомлю. У всякому разі, той Усікава знає про зв'язок між тобою та Фукаері.
— Та начебто.
— Це трохи неприємно.
— Щось затіялося, — сказав Тенґо. — Непогано, що за допомогою важеля піднято кам'яну брилу, але складається враження, що з-під неї виповзло щось страшне.
Комацу зітхнув у слухавку.
— І мені наступають на п'яти. Тижневики заворушилися. І телебачення не дрімає. Сьогодні вранці приходили з поліції у видавництво й влаштували допит. Вони дізналися про зв'язок між Фукаері та сектою "Сакіґаке". І, звісно, про її батьків, що хтозна-де перебувають. І ЗМІ, очевидно, підхоплять цю історію.
— А що робить Ебісуно-сенсей?
— Зв'язок з ним недавно обірвався. Телефон не з'єднується. Ніякої звістки від нього нема. Мабуть, і в нього якась біда. А може, він знову щось нишком замишляє.
— До речі, Комацу-сан, ви кому-небудь казали, що я тепер пишу роман?
— Ні, нікому не казав, — негайно відповів Комацу. — Власне, кому я мав би казати?
— Ну, гаразд. Я просто запитав.
Комацу на хвильку замовк.
— Тенґо-кун, мені тепер незручно казати, але, здається, ми вклепалися в халепу.
— Хоч би куди вклепалися, але дороги назад уже нема. Це точно!
— Якщо дороги назад нема, то нічого іншого не залишається, як рухатися вперед. Навіть якщо, як ти кажеш, щось страшне виповзе.
— Бажано прив'язати ремені, — сказав Тенґо.
— Саме так, — погодився Комацу й поклав слухавку.
День був довгим. Тенґо сидів за столом і, попиваючи охололий чай, думав про Фукаері. Що вона цілий день робить, залишаючись на самоті у сховку? Звичайно, цього ніхто не знав.
У запису на касеті Фукаері казала, що "карлики своїм розумом і силою можуть завдати шкоди і сенсею, і вам". Мовляв, остерігайтеся їх у лісі. Тенґо мимоволі озирнувся. Так, їхній світ глибоко в лісі.
Розділ З
(про Аомаме)
Вибрати можна смерть, але не народження
Тієї ночі, наприкінці липня, коли нарешті розвіялися густі хмари, що довго заволікали небо, обидва Місяці чітко на ньому видніли. Цю картину Аомаме споглядала з маленької веранди своєї квартири. їй кортіло відразу комусь зателефонувати й сказати: "Виглянь з вікна й подивися на небо! То скільки Місяців бачиш? Від мене ясно видно два. А від тебе?"
Однак вона не мала кому про це повідомляти. Хіба, може, Аюмі. Але тепер уже не хотіла поглиблювати своїх стосунків з нею. Адже Аюмі працює на поліцейській посаді. А Аомаме, можливо, найближчим часом уб'є ще одного чоловіка, зробить пластичну операцію обличчя, змінить прізвище, переїде в іншу місцевість і перестане існувати такою, якою була досі. Тож, природно, не зможе побачитися з Аюмі. Припинить з нею будь-який зв'язок. Коли з кимось подружишся, то гірко розлучатися.
Вона повернулася в кімнату, зачинила скляні двері й увімкнула кондиціонер. Заслонивши вікно, відгородила себе від двох Місяців на небі, які бентежили її душу. Здавалось, вони порушили рівновагу сили земного тяжіння і якось вплинули на її організм. До місячного було ще далеко, але вона вже відчувала дивну млявість. Шкіра зашерхла, пульс став неприродним.
Щоб позбутися млявості, Аомаме зайнялася на килимі стретчинґом. Один за одним викликала кожен м'яз, якого в буденному житті майже не використовувала, й послідовно, з повною силою розтягувала. М'язи безсловесно стогнали, на підлогу скапував піт. Таку програму, яку сама придумала, вона щодня оновлювала й робила її щораз радикальнішою та ефективнішою. Передусім для себе самої. На уроках у спортивному клубі нею не користувалася. Звичайні люди такого болю ніколи не витримали б. Навіть більшість її колег зойкали.
Під час таких вправ вона ставила на програвач "Симфонієту" Яначека у виконанні оркестру під орудою Джорджа Села. І коли "Симфонієта" приблизно через двадцять п'ять хвилин закінчувалася, Аомаме встигала добряче познущатися з м'язів. Вправи тривали не надто коротко й не надто довго. Якраз наскільки треба. Коли музика кінчалася, програвач зупинявся, а звукознімач повертався на своє попереднє положення, Аомаме почувалася зіжмаканою, немов ганчірка.
Дотепер вона докладно запам'ятала кожну частину "Симфонієти". Коли, до крайньої межі розтягуючи м'язи, слухала її, то відчувала дивовижний спокій. Вона тоді катувала й водночас катувалася. Насилувала й водночас зазнавала насильства. Саме такого внутрішнього самовдосконалення, яке її втихомирювало, вона прагла. А "Симфонієта" Яначека слугувала корисним музичним тлом для цього.
Приблизно о десятій вечора задеренчав телефонний дзвінок. Піднявши слухавку, Аомаме почула голос Тамару.
— Які у вас плани на завтра? — запитав він.
— О пів на сьому закінчую роботу.
— Після того зможете до нас зайти?
— Зможу, — відповіла вона.
— Гаразд, — сказав Тамару. Було чути, як скрипить ручка по сторінці блокнота.
— До речі, нового собаку придбали? — спитала Аомаме.
— Собаку? Так, придбали. Причому німецьку вівчарку. Особливостей характеру ще не знаю, але в основному вона натренована й начебто слухняно виконує команди. З'явилася вона днів десять тому й загалом уже заспокоїлася. З її приходом і жінкам стало безпечніше.
— От і добре.
— Теперішня вівчарка задовольняється звичайним кормом. Клопоту з цим нема.
— Звичайна німецька вівчарка шпинату не їсть.
— А та була справді дивною. Залежно від пори року і шпинат дорожчав, — з ніжністю нарікав Тамару. І, зробивши паузу на кілька секунд, змінив тему розмови: — До речі, сьогодні Місяць прекрасний.
Аомаме ледь-ледь насупилася.
— А чого це ви раптом завели розмову про Місяць?
— Я теж іноді люблю поговорити про Місяць.
— Звичайно, — погодилася Аомаме, а сама подумала: "Але ж ви не з тих, хто без потреби говоритиме про красу природи".
Помовчавши трохи, Тамару вів далі:
— Минулого разу по телефону ви згадували про Місяць. Пам'ятаєте? І після того Місяць не виходить мені з голови. Тож коли недавно я глянув на чисте, безхмарне небо, то звернув увагу на те, який Місяць красивий.
"І скільки їх було?" — мало не запитала Аомаме. Але передумала. Надто небезпечно. Минулого разу Тамару розказав їй історію свого життя. Про те,що виростав, не пам'ятаючи батьків і не маючи громадянства. Це вперше він так довго розповідав про себе. Загалом він не з тих, що люблять звірятися іншим людям. Вона йому особисто сподобалася. І він по-своєму розслабився. Але ж він — професіонал і підготовлений до того, щоб заради досягнення мети підійти до потрібного об'єкта на найкоротшу відстань. Краще нічого зайвого йому не казати.
— Гадаю, що після роботи, мабуть, о сьомій, зможу до вас заглянути, — сказала вона.
— Гаразд, — відповів Тамару. — Ви голодні? На жаль, завтра в кухаря вихідний день, і нормального обіду не буде. Хіба що я зможу приготувати сандвічів.
— Дякую, — сказала Аомаме.
— Будуть потрібні права водія, паспорт і поліс про страхування на випадок захворювання. Принесіть їх завтра. Крім того, зробіть копію ключа до вашої квартири. Зможете?
— Думаю, що зможу.
— І ще одне. Хочу поговорити з вами наодинці про ту справу, яку минулого разу ви зачепили. Після розмови з мадам трохи затримайтеся.
— Про ту справу?
Тамару на хвильку замовк. Мовчанка була такою важкою, як мішок з піском.
— Про те, що ви хотіли щось придбати. Забули?
— Ні, пам'ятаю, — поспішила відповісти Аомаме. А в голові ще думала про Місяць.
— Отже, завтра о сьомій, — сказав Тамару й поклав слухавку.
І наступного вечора кількість Місяців не змінилася. Коли після роботи Аомаме квапливо скупалася під душем і вийшла із спортивного клубу, на ще світлому сході проступали їхні бліді обриси.