Та як тільки я напружив зір, ти перетворилася спочатку в точку, потім у лінію і, нарешті, у простір без обрисів, аж поки проскочила крізь сітку моїх п'яти відчуттів.
Я страшенно розгубився. Власне, що я бачив, про що говорив, з яким почуттям жив протягом цього зовсім не короткого часу? Невже справді так мало про тебе знав? Я стояв як укопаний перед твоїм внутрішнім світом, що безмежно простягався в мол очно-білому тумані, й від сорому ладен був би намотати на обличчі вдвічі більше бинтів, ніж мав на собі.
Але коли пам'ятати про наслідки, то, напевне, добре, що я раз опинився у глухому куті. Я витрусив з-під коміра гусеницю і, набравшись зухвальства, повернувся до вітальні — обхопивши обличчя долонями, ти сиділа перед телевізором із вимкнутим звуком. Мабуть, плакала. Помітивши це, я відкрив для себе, що можна зовсім по-іншому пояснити, чому виявився нездатним бути твоєю довіреною особою.
І справді, незважаючи на багато років, прожитих разом, не можна сказати, що я був для тебе ідеальною довіреною особою. Щонайменше залишається безсумнівним одне: наше спілкування було настільки однобоке, що я навіть не уявляв собі, як ти розбираєшся у чоловічих обличчях. І що з того вийшло? Тепер я мимоволі змушений виступати начебто в ролі звідника! Хіба нормальний шлюб від самого початку відкидає питання про те, як майбутня дружина ставиться до обличчя людей іншої статі? (Звісно, що ж стосується їжі, то тут усе зрозуміло). В усякому разі, одружившись, юнак і дівчина мають відкинути такі сумніви й цікавість. Якщо в цьому немає взаємної згоди, то краще й не розпочинати такої клопітної справи!
Крадькома, щоб ти не помітила, я підійшов до тебе ззаду — і відразу запахло, як від асфальту після дощу. Напевне, твоїм волоссям. Ти обернулась і, шморгнувши кілька разів носом, як під час нежиті, глянула на мене ясними й глибокими, здається, підфарбованими очима так, ніби силкувалася розвіяти мої хибні розрахунки. З прозорим виразом обличчя — наче сонячне проміння, що пробивається між деревами в лісі, остудженому холодним осіннім вітром...
І от саме в цю хвилину мене охопив дивний порив. Невже ревнощі? Можливо. В мені щось колюче, мов реп'ях, почало розростатися до розмірів їжака. А вслід за цим я мимоволі збагнув, що зразок обличчя — моє заблукане дитя, якого я не міг знайти — стоїть отут, коло мене. Яка несподіванка! Проте не думаю, що я дуже здивувався. Чому це я раніше не зрозумів, що іншої відповіді й бути не може? Ось це здавалося мені нерозумним.
Залишу осторонь це "чому" і передусім розповім тобі, до якого висновку я дійшов. Маска, що на ній я зупинив свій вибір, за класифікацією Блана належала до третього типу — негармонійного, екстравертного. Обличчя, що випинається вперед біля носа... згідно з психоморфологією — вольове, завзяте обличчя...
Все було настільки просто, що я відчув себе мало не одуреним. Та якщо вдуматись, пояснення цьому можна знайти. Навіть лялечка готується до переміни своєї зовнішності. Після того, коли суть обличчя раптом змінилася — не я мусив його вибирати, а хтось інший мав робити це за мене,— нічого не залишалось, як тільки орієнтуватися на тебе — так, ніби я нічого, крім тебе, не бачив, незалежно від того, розплющив очі чи заплющив, озирався ліворуч чи праворуч. І хоча я почував, як тепер необхідність стежити за тобою ранить моє самолюбство, примушує мене нетерпеливитись, дратуватись, відчувати себе приниженим, я ні на мить не міг відірвати від тебе погляду.
Я прагнув до тебе наблизитись і водночас віддалитися. Хотів пізнати й водночас цьому опирався. Жадав бачити й водночас від зустрічі з тобою почувався приниженим. І от у такому невизначеному стані, коли тріщина в мені щораз глибшала, я був приречений робити тільки одне: з усієї сили стискати руками розколоту склянку, намагаючись зберегти її форму.
Крім того, я добре знав, що це чистісінька брехня, придумана мною для власної вигоди, ніби ти — жертва, прив'язана ланцюгом до мене, який уже не має на тебе ніяких прав. А ти погодилася на таку долю покірно, з власної волі. Можливо, і той блиск, що майнув на твоєму обличчі, коли з серйозного воно стало усміхненим, стосувався тебе самої. Очевидно, ти могла б покинути мене в будь-яку хвилину, коли тільки заманеться. Ти розумієш, наскільки це було страшно для мене? У тебе тисяча виразів обличчя, а в мене — жодного. Іноді, як тільки я згадував, що під твоїм одягом пружне, живе, гаряче тіло, то всерйоз думав, що не заспокоюся, поки не проколю тебе, як комаху для колекції, великою голкою, навіть якщо позбавлю життя.
Отже, в моїй душі змагалися два прагнення: відновити стежинку між нами і, навпаки, помститися, довести тебе до загибелі. Врешті я опинився в такому стані, що вже не розрізняв тих двох почуттів, а поза лучника з натягнутою тятивою стала настільки звичною, що раптом у моїй голові від-карбувалося обличчя мисливця.
Обличчя мисливця не може належати до "інтровертного, гармонійного типу". З таким обличчям людина стає другом лісового птаства або, навпаки, здобиччю хижих звірів. З цього погляду моє рішення не було несподіваним, а скоріше неминучим. Засліплений двоїстістю маски — заперечення обличчя і творення нового обличчя,— я випустив з уваги важливий момент, що й це засліплення є своєрідною дією, а тому, очевидно, був змушений блукати кружною дорогою.
В математиці є "уявні числа". Дивні числа, які при піднесенні до квадрату перетворюються у від'ємні. Щось схоже на них є і в масці: накласти маску на маску — однаково, що не надягати її зовсім.
Як тільки я вибрав тип обличчя, все інше було просто. Тільки фотографій, зібраних для формування обличчя, я вже мав шістдесят вісім, і більша частина з них випадково належала до випуклого типу. Приготувався як слід, аж занадто.
Я вирішив негайно взятися до роботи. Ніяких взірців напохваті не мав, а вимальовував обличчя в уяві, наче картину, намальовану невидимими фарбами, накладаючи шар за шаром, і щоразу намагаючись угадати, яке враження справлятимуть вони на тебе. Насамперед на зліпку з сурми я заповнив спіненою деревною смолою виїдені п'явками місця. Зверху замість глини вздовж ліній Лангера наклав одну на одну тонкі пластикові стрічки. Завдяки піврічному тренуванню, мої пальці намацували найменші деталі обличчя, як годинникар намацує викривлення волоска пружини. Колір обличчя я підбирав за кольором шкіри на зап'ясті. Щоб зробити скроні та підборіддя світлішими, я використовував матеріал з домішкою окису титану, щоб щоки були рожеві, додавав до нього червоний кадмій. При наближенні до поверхні шкіри я щоразу обережніше використовував барвники
і навіть зумів сіруватими плямками під ніздрями природно передати вік. Нарешті, розтопленою деревною смолою залив прозорий шар — тонку плівку з флуоресціюючими речовинами і близьким до кератинового шару показником заломлення, на якій відбилася поверхня шкіри, яку я купив у того чоловіка. Після того під дією пари з високим тиском одержана оболонка скоротилась і наче прилипла до зліпка. Зморщок я ще не зробив, а тому маска була гладка, та все одно справляла враження свіжої, щойно зідраної з живої людини.
(Якщо не помиляюсь, ця робота забрала в мене днів двадцять два — двадцять три).
Потім виникло питання: що робити з краєм маски? На чолі його можна прикрити волоссям. (На щастя, волосся в мене багато і до того ж воно трохи кучеряве). Навколо очей я вирішив його затінити маленькими зморшками і густо накладеним пігментом, а крім того, темними окулярами. На губах загну всередину і закріплю над яснами. На носі край маски доведеться з'єднати з твердими трубочками, вставленими в ніздрі. Та от із підборіддям була морока. Вихід напрошувався тільки один: заховати його під бороду.
Я вирвав із голови найтонші волосинки і натикав їх по двадцять п'ять — тридцять на кожен квадратний сантиметр маски, звертаючи особливу увагу на те, щоб вони стирчали у відповідному напрямку й під належним кутом. І хоча ця робота забрала багато часу — цілих двадцять днів,— я відчував у душі незадоволення. В минулому столітті борода була звичною прикрасою обличчя, а от у наш час, хоч як крути, в ній є щось манірне. Мені, наприклад, при слові "борода" спадає на думку, на жаль, тільки поліцейський з вокзалу.
Щоправда, бороди бувають різні — не лише такі, як у героїв і богатирів. А такі, як у ворожбитів чи європейських аристократів. Є бороди Кастро, є також, не знаю, як їх і назвати, набагато сучасніші бороди, що їх полюбляють носити юнаки із замашками людей мистецтва. Хоча борода й темні окуляри надавали мені чудернацького вигляду, я мав лише один вихід:
постаратися, щоб принаймні не справляти на людей неприємного враження.
Наскільки вдало я зробив маску, ти вже знаєш, а тому повторюватися не варто. Сам я не міг її оцінити як слід і, крім того, не мав конкретного плану, як би її поліпшити, тож мусив задовольнитися досягнутим. Однак мимоволі мене не покидали деякі докори сумління...
Ні, я ненароком сказав "докори сумління", та, коли подумати, в тому застереженні, напевне, був глибокий зміст. Мої думки, ще не набравши словесної форми, були розпливчасті, невиразні, і щоразу, коли я тільки розтуляв рота, неприємне передчуття, ніби прищик на язиці, попереджувало: перестань теревенити!
Тієї ночі, коли я докінчив бороду, на великому пальці правої руки пінцет залишив чорно-кривавий мозоль. Стікаючи потом, я відчував, як біль розжареною вуглиною обпікав дно очей. Хоча я раз у раз витирав їх, вони туманіли, наче брудні шибки,— мабуть, тому, що виділення, липкі, як мед, сочили-ся безперестанку. Коли я зайшов у ванну помитися, то раптом помітив, що настав ранок. В ту мить, як я ненароком повернув обличчя на сонячний блиск у віконній рамі, знайоме відчуття сорому кольнуло мене в серце.
І відразу я згадав давній сон. Сон, схожий на старий німий кінофільм, який починався з дуже мирної сцени: одного дня наприкінці літа чи на самому початку осені я, десятирічний хлопчак, неуважно спостерігаю, як, повернувшись з роботи, батько роззувається у передпокої. Та несподівано мир порушився — повернувся додому ще один батько. Тільки от дивина: він нічим, крім капелюха, не відрізнявся від першого.