Жінка вхопилася пальцями за його шию і раз у раз скрикувала.
Потім настала її черга витирати чоловіка. Він заплющив очі, поволі гладив її шорстке волосся і чекав.
Конвульсія... Незмінне повторення того самого, коли він, віддаючись мріям про щось, займається чимось іншим: їсть, ходить, спить, гикає, кричить, парується з жінкою...
Здається, він на хвилину задрімав, перевертаючися з боку на бік у власному поту, що тхнув протухлим риб'ячим жиром. Йому снився сон. Розбита склянка, довгий коридор з пожолобленою підлогою, громадський туалет з переповненим нечистотами унітазом, невидима ванна кімната — про неї нагадував плюскіт води. Якийсь незнайомець пробігав мимо з баклагою. Чоловік попросив ковток води, але той повернув до нього своє худе, як у коника-стрибунця, обличчя і помчав далі.
Чоловік прокинувся. Щось гаряче, клейке пекло кінчик язика. Спрага стала вдвічі нестерпнішою. Води! Прозорої, кришталевої... Із сріблястими бульбашками повітря, що піднімається з дна склянки... Водогінна труба у покинутому домі, запилена, обснована павутинням... Він хапав ротом повітря, мов викинута на берег риба.
Коли встав, руки й ноги були важкими, як гумові подушки з холодною водою... Він підняв у сінях порожній чайник і приклав носиком до рота. Почекав секунд із тридцять — дві чи три краплі зволожили кінчик язика. Сухе, наче промокальний папір, горло, роздратоване надією, почало конвульсивно стискатись.
Шукаючи води, чоловік навмання понишпорив навколо умивальника. З-поміж усіх хімічних сполук вода найпростіша, її можна знайти будь-де — так само, як одно-ієнову монету в шухляді стола. О стривай, запахло водою! Таки справді, водою. Він зачерпнув з дна бака жменю мокрого піску й напхав ним рота. Його занудило, спазма скорчила живота. На очах виступили сльози, з рота бризнула жовч.*
Головний біль давив на очі, як олов'яний козирок. Власне, пристрасть тільки скоротила відстань до загибелі. Раптом чоловік став навпочіпки й, мов собака, почав розгрібати пісок у сінях. На глибині одного ліктя пісок був почорнілим і вологим. Чоловік занурив обличчя в ямку, припав до її стінки гарячим лобом і вдихнув на повні груди. Подумав, що, може, пощастить: водень і кисень перетворяться на воду.
— От чорт, руки забруднив! — Стискаючи кулаки так, що нігті вп'ялися в долоні, чоловік обернувся до жінки.— Що ти собі думаєш? Невже справді ніде нема води?
Прикриваючи голі ноги, вона поворухнулась і тихо відповіла:
— Ні, нема...
— Нема?.. І ти обійдешся без неї? А для мене це питання життя чи смерті... Лайно собаче!.. Роби щось, якомога швидше! Прошу! Чуєш, я тебе прошу!
— Якщо візьмемось до роботи, то відразу...
— Гаразд, хай буде по-твоєму... Нема ради, здаюся...— Адже він не сардина й не хоче так здихати. Зрештою, капітулював не з власного бажання. А заради краплі води можна виконати й мавпячий танок.— Здаюсь, але чекати звичного часу, коли розвозять воду,— не збираюся... Кожному ясно, що при такій спразі не може бути й мови про якусь роботу... Спробуй негайно зв'язатися з селянами! Мабуть, і в самої в горлі пересохло?
— Як тільки почнемо роботу, вони побачать... Бо на пожежній вишці завжди хтось спостерігає у бінокль...
— На пожежній вишці?..
Кажуть, що відчути трагізм свого становища в'язня змушують не кам'яні стіни камери й залізні двері, а вічко, через яке за ним стежать. Приголомшений чоловік почав перебирати в думках усе, що довелося бачити раніше. чНебо й пісок, розділені горизонтом... Де ж вона, та вишка? Важко уявити собі, що за ним слідкують, коли її звідси не видно.
— А ви гляньте з-за хати і тоді все зрозумієте... Чоловік слухняно підняв із долівки лопату. Думати зараз
про власну гідність було недоречно, це все одно, що прасувати брудну сорочку. Він вискочив швидко надвір, наче за ним гнались.
Пісок нагрівся, наче порожня сковорода на вогні. Від сліпучого блиску забило дух. Вітер приносив запах мила.
Однак кожний крок наближав до води. Чоловік став під кручею з боку моря і глянув угору: справді, над краєм ями випинався маленький, як мізинець, чорний вершечок пожежної вишки, а на ньому мріло щось схоже на колючку,— мабуть, спостерігач. Невже його помітили? Напевне, давно чекали такої радісної хвилини.
Чоловік повернувся обличчям до тієї колючки і з усієї сили почав розмахувати лопатою, причому намагався тримати її так, щоб відбите від неї світло було видно якнайкраще... В глибині його очей розтікалася гаряча ртуть... Ну що та жінка робить? Краще б прийшла якомога швидше й допомогла...
Несподівано на землю впала холодна тінь, схожа на мокру хустину. Хмарина, завбільшки з листок, що її гнав по небу вітер, на мить закрила сонце. Ех, якби дощ пішов, тоді не треба було б здаватися... Наставив би руки й назбирав повні пригорщі води... Дощові струмки на віконних шибках... Водяні потоки, що спадають з ринв... Бризки дощу на асфальті...
Чоловік не встиг зрозуміти, чи йому сон сниться, чи марення справдилось, як раптом зачув поблизу шум. Опам'ятавшись, побачив, що опинився серед піщаної лавини. Метнувся під дах і притиснувся до стіни. Його кістки розм'якли, як у консервованої риби. Спрага бухала десь у скронях і її уламки розсипались темними плямами на поверхні свідомості.
Зціпивши зуби й приклавши руку до живота, чоловік насилу стримав напад нудоти.
Пролунав жінчин голос. Вона гукала комусь на кручі. Ледь-ледь розплющивши важкі повіки, чоловік глянув: знайомий старий, що привів його сюди, якраз спускав на мотузці відро. Вода!.. Нарешті прибула вода!.. Відро злегка перехилилось, і на піщаній стіні з'явилася пляма. Так, це була вода, справжнісінька вода!.. Чоловік закричав і, наче на крилах, полетів до неї.
Коли вже міг дотягтися до відра, то відштовхнув жінку убік і міцно схопив його обома руками. З поспіху забувши відв'язати мотузку, засунув голову у відро й почав ковтати воду, як насос. Потім перевів дух і знову припав до води. Коли втретє підвів голову, з його носа й рота бризнула вода — чоловік захлинувся. Коліна під ним зігнулись, очі заплющилися. Тепер відро обхопила жінка. Пила жадібно, як чоловік, у горлі в неї булькало так, наче вона сама перетворилася на шланг, і за мить води лишилася тільки половина.
Тоді жінка понесла відро до сіней, а старий потяг мотузку вгору. Запримітивши це, чоловік зірвався на ноги і, вчепившись за кінець мотузки, почав благати:
— Почекайте!.. Хочу, щоб ви мене послухали! Тільки послухали! Хвилинку!..
Старий вдовольнив його прохання і зупинився. Розгублено кліпав очима, але його обличчя, як і раніше, нічого не виражало.
— Тепер, коли ви принесли воду, робитиму все, що скажете. Я вам обіцяю! Тільки послухайте мене одну хвилину! Ви прорахувались... Я шкільний вчитель... У мене є друзі, профспілка, педагогічна рада і батьківський комітет... Невже ви сподіваєтеся, що люди не помітять, що я зник?
Старий облизав кінцем язика верхню губу й байдуже посміхнувся. Та власне, то й не була посмішка, просто він мружив очі, остерігаючись піску, що його розвівав вітер. Однак жодна зморшка в кутиках його очей не сховалася б від схвильованого чоловіка.
— Що?.. Що все це означає?.. Невже ви не розумієте, що робите злочин?
— Та про що ви говорите? Минуло десять днів, а ваше поліцейське відділення не дало оголошення про ваш розшук...— Старий говорив повільно, виразно вимовляючи кожне слово.— Протягом десяти днів нема оголошення, отже...
— Не десять, а сім!
Старий мовчав. Ясна річ, така суперечка нічого не дасть... А тому, опанувавши себе, чоловік твердо проказав:
— Гаразд, нехай буде по-вашому... Може, спуститесь униз і ми спокійно про все поговоримо? Я нічого поганого не задумав. Зрештою, сила на вашому боці... Повірте.
Старий і далі мовчав. Чоловік дихав щоразу частіше.
— Не думайте, що я не розумію, наскільки для села важливо, щоб пісок вигрібали... Кожному ясно, що від цього залежить ваше життя... Це серйозна річ... Якби мене не силували до роботи, я з власної волі прийшов би на допомогу, їй-бо, правду кажу! Коли бачиш людей у такій скруті, то, природно, хочеться їх підтримати, чи не так? А ви гадаєте, що іншого способу схилити мене до співпраці немає?.. Сумніваюсь... Не змогли придумати нічого кращого?.. Кожна людина має бути на своєму місці. Бо інакше у неї пропаде бажання працювати... Невже не здогадались, як використати мене розумніше — так, щоб нічим не ризикувати?
Хтозна, чи старий слухав його, чи ні. Він хитнув головою, наче хотів прогнати від себе набридливе кошеня. А може, побоювався спостерігача на вишці? Побоювався, щоб йому не перепало за цю розмову?
— Ну що, ви згодні зі мною?.. Звичайно, пісок треба згрібати й вивозити... Але це тільки засіб, а не мета... Наскільки я розумію, мета полягає в тому, щоб захиститися від піщаної навали, хіба ж ні?.. На щастя, я багато що знаю про пісок. Глибоко цікавлюся ним. Заради нього й прибув сюди... Щиро кажучи, сучасну людину до нього щось вабить... Саме цей факт можна було б використати. Досить провести сюди туристичний маршрут... Не боротися з піском, а використати його... Одне слово, слід рішуче змінити спосіб мислення...
Старий підвів очі й байдуже відповів:
— Туристам потрібні мінеральні джерела... Крім того, на туризмі наживаються всякі гендлярі та заброди — так здавна водиться...
Чоловікові здалося, ніби з нього глузують, і вмить пригадалась жінчина розповідь про торговця туристичними листівками, якому судилося попасти сюди, а потім захворіти й померти.
— Так... звичайно, це тільки приклад... А хіба не можна вирощувати сільськогосподарських культур, пристосованих до піщаного грунту?.. Одне слово, не треба чіплятися за старий спосіб життя...
— Та, знаєте, ми багато чого перепробували... І арахіс, і бульбові культури. І тюльпани ростуть чудові, так і хочеться вам показати...
— А про захисні споруди ви не думали?.. Про надійну заслону від піску?.. Я маю друга, журналіста... Через газету можна було б зацікавити цією справою громадську думку.
— Яка нам користь з того, що люди співчуватимуть? Діла не буде, поки не знайдуться гроші.
— Отже, треба розпочати кампанію за одержання фінансової допомоги.
— Згідно з урядовим розпорядженням, втрати, завдані піщаними бурями, не відшкодовуються так, як у випадку іншого стихійного лиха.
— То треба домагатись усунення такої несправедливості!
— А що можна вдіяти в такій бідній префектурі?..