Після трьох великих ковтків води не стало. В жінчиних очах під розпухлими повіками, звернутих на чоловіка, вперше за весь час блимнув нещадний осуд. Порожній чайник був легенький, наче паперова дитяча іграшка.
Намагаючись розігнати поганий настрій, чоловік вийшов у сіни й обтрусив із себе пісок. Може, й жінчине обличчя витерти мокрим рушником? Це було б розумніше, ніж залишати її обливатися потом. Кажуть, рівень цивілізації визначається дотримуваною людьми чистотою шкіри. Якщо в людини є душа, то вона напевно живе на поверхні її тіла. Як тільки чоловік згадав про воду, йому уявилося, ніби брудна шкіра перетворилась на десятки тисяч присосків. Холодна й прозора, мов крига, й водночас м'яка, неначе пух, оболонка для душі... Якщо він чекатиме ще хоч трохи, то шкіра на ньому зогниє і відпаде.
Заглянувши у бак, чоловік розпачливо вигукнув:
— Ой, порожній! Зовсім порожній!
Він просунув руку всередину й обмацав. Чорний пісок на дні бака замастив йому пальці. Під невдоволеною шкірою заворушилося безліч поранених стоніг.
— Негідники, забули про воду! Чи, може, скоро привезуть?..
Чоловік добре розумів, що говорив тільки для власного заспокоєння. Адже "пікап" із селянами від'їжджав завжди вдосвіта, після закінчення роботи. Тепер ясно, що вони надумали. Перестануть постачати воду й таким чином доведуть його до відчаю. Від них можна сподіватися чого завгодно. Хіба вони не знали, як небезпечно підкопувати піщану стіну, а все одно не застерегли його від необдуманого вчинку. Видно, не мають до нього ні крихти співчуття. І, звичайно, не відпустять звідси живцем таку, як він, людину, що проникла в їхні таємниці. Якщо вони на щось націлилися, то, мабуть, не зупиняться на півдорозі.
Він став на порозі й глянув угору — від ранкового сонця ледь-ледь почервоніло небо. Невеличкі пухнасті хмарки не обіцяли дощу. За кожним віддихом його тіло наче втрачало вологу.
— Та що вони збираються робити? Вбити мене?
Як і раніше, жінка мовчки тремтіла. Може, тому, що заздалегідь усе знала. Одне слово, була співучасницею злочину, яка прикинулася жертвою. Тож нехай страждає! Вона цього заслужила!
Але яка користь з її муки, якщо ті селюки про неї не дізнаються? Бо хто ж їм про це розповість? Більше того, були підстави думати, що в разі потреби вони спокійно нею пожертвують. Певно, тому жінка трясеться. Звір, який нарешті усвідомив, що шлях порятунку — щілина в паркані — насправді є входом до клітки... Риба, яка вперше зрозуміла, що скляної стінки акваріума їй не пробити... Знову його кинули на землю обеззброєним. Тепер зброя в їхніх руках.
Однак не треба боятися. Кажуть, начебто потерпілі корабельну аварію вмирають не з голоду чи спраги, а від страху перед нестачею харчів і води. Поразка починається з тієї хвилини, коли подумаєш, що програв. Піт скапував йому з носа. І якщо його хвилює, скільки кубічних сантиметрів вологи' втратило його тіло, то це означає, що він потрапив у ворожу пастку. Краще думати про те, за скільки годин випарується вода із склянки. Не варто без потреби метушитись, адже коня часу не підострожиш.
— Ну що, розв'язати?
Жінка недовірливо завмерла, затамувавши подих.
— Як не хочете, то й мені байдуже... А як хочете — розв'яжу. Тільки за однієї умови: без мого дозволу не братимете в руки лопату... Ну то як, згода?
— Дуже прошу! — Досі жінка поводилася терпляче, мов собака, а зараз почала благати — так несподівано, як різкий вітер вивертає парасоля.— Я на все згодна! Дуже прошу!.. Дуже прошу!
На розв'язаних руках і ногах лишилися темно-червоні сліди з білястою мокрою плівкою. Все ще лежачи навзнак, жінка почала неквапно розтирати кісточки ніг і зап'ястя. Стиснула зуби, щоб не застогнати, на обличчі виступив піт. Поволі заворушилася: стала навколішки й сперлася на руки. Нарешті підвела голову, але протягом якогось часу ледве зберігала рівновагу.
Чоловік присів навпочіпки біля порога. Збирав у роті слину й ковтав. Коли повторив це кілька разів, вона стала липкою, мов клей, і застигла в горлі. Звісно, йому не хотілося спати, але від утоми свідомість його розм'якла, як папір під дощем. Він придивився — перед ним постала загадкова картина з невиразними плямами і лініями. Жінка... Пісок... Порожній чайник... Вовк з піною на губах... Сонце... А далі — хтозна-де — напевне, була зона циклонів і перехідні шари між потоками повітряних мас. З чого ж треба починати, щоб розв'язати рівняння з безліччю невідомих?
Жінка встала й поволі пішла до дверей. — Куди це ви?
Вона промимрила щось незрозуміле, але чоловік здогадався, чому їй було так погано. Незабаром за дерев'яною стіною почувся тихий плюскіт. Чомусь усе здалося йому страшенно безглуздим.
19
Справді, час не мчить, як кінь. Але й не рухається повільно, як ручний візок. Ранкове тепло непомітно змінилося справжньою жарою, яка обпікала очі й мозок, розплавила нутрощі й нарешті запалила легені.
Пісок знову видихнув у повітря вологу, поглинуту протягом ночі... Мабуть, завдяки заломленню світла він блищав, як мокрий асфальт... Однак суть його лишилася та сама: чисті, без домішок, піщинки з діаметром одна восьма міліметра, висушені краще, ніж підсмажене на сковороді пшеничне борошно.
Невдовзі скотилася перша піщана лавина... Хоча шурхіт був звичний, щоденний, чоловік мимоволі зиркнув на жінку. Цікаво, який наслідок матиме те, що вона цілу ніч не згрібала піску? Він вважав, що невеликий, але все одно занепокоївся. Однак жінка мовчки відвернулася. Начебто й насупилася: мовляв, сам тривожся, скільки хочеш! А тому чоловікові відхотілося про будь-що запитувати її. Пісок сипався нерівномірно: то цівкою, тонкою, мов нитка, то широкою смугою, аж поки зненацька не зупинявся.
Проте, здається, його становище не було таким безнадійним, щоб аж надто переживати. Чоловік полегшено зітхнув, і раптом відчув, як кров ударила в обличчя і щоки запалали. Ще недавно він проганяв від себе думку про рисову горілку, та от зараз, як вогник у чорній пітьмі, вона заволоділа всім його єством. Він ладен був змочити горло чим завгодно. Бо інакше кров у жилах зогнила б. Добре усвідомлював, що сіє зерна своїх майбутніх страждань і згодом гірко каятиметься, але вже не міг опертися спокусі. Витяг корок, притиснув пляшку до зубів і почав ковтати. Однак язик ще залишався
йому вірним, як сторожовий пес: злякався несподіваного напасника і зашаленів. Чоловік захлинувся. Відчуття було таке, ніби рану йому полили спиртом. А проте він не міг чинити опору. Один ковток, другий, третій. Який незвичний святковий напій!..
Розсмакувавши горілку, він і жінці запропонував випити. Звісно, вона рішуче відмовилася — так,в наче її силоміць частували отрутою. Як і треба було сподіватися, горілка підскочила у шлунку, мов м'ячик, ударила в голову і задзвеніла бджолиним роєм у вухах. Шкіра почала тверднути. Його кров гнила!.. Вмирала!..
— Та хіба не можна нічого вдіяти?.. Мабуть, і вам нелегко? Зробіть щось! Я ж вам розв'язав руки й ноги!
— Ага... Та як ніхто із села не захоче принести води, то...
— Хоч спробуйте!..
— Якби ми знову взялися до роботи...
— Ви що, жартуєте? Хіба вони мають право заводити з нами такий безглуздий торг?.. Скажіть!.. Що, не можете?.. Ви самі знаєте, що не мають!
Жінка опустила очі й замовкла. От дивне становище! Шматок неба, що виднів між одвірком і краєм піщаної ями, вже втратив свій блакитний колір. І тепер сяяв, як нутро мушлі. Якщо виконання обов'язку є паспортом у людському суспільстві, то навіщо йому ще дозвіл тих селюків?.. Людське життя не набір клаптиків паперу, а майстерно оправлений щоденник, для якого багато важить перша сторінка... Не треба брати зобов'язань перед тими сторінками, які не є продовженням першої... Не варто переживати, навіть якби хтось помер голодною смертю... Хай йому біс!.. Так хочеться пити!.. Та якби довелося ховати всіх, хто вмер зі спраги, не вистачило б рук!
Знову обвалилася купа піску.
Жінка встала і взяла віник, що стояв під стіною.
— Не смійте робити! Ви ж мені обіцяли, хіба ні?
— Та я тільки матрац...
— Мій?..
— Вам треба скоро лягати...
— Як захочу спати, сам його почищу!
Чоловік відчув, як земля під ним задвигтіла, і завмер. На хвилину його огорнула хмара піску, що посипався зі стелі. От нарешті дало себе знати те, що жінка перестала згрібати пісок. Очевидно, він не знаходив виходу, а тому пробився силою крізь щілини між дошками. Ледве стримуючи його навалу, опори й сволоки тужливо скрипіли. Однак жінка начебто й не злякалася: сиділа незворушно, втупившись у верхній одвірок. Мабуть, тому, що й цього разу пісок натискав тільки на підвалини.
— От негідники! Невже ніколи від свого не відступляться?..
О, як гупає його серце!.. Стрибає на всі боки, як перелякане зайченя... Не може всидіти у своїй норі й ладне заховатися будь-де — в роті, вусі чи навіть у відхіднику. Слина стала ще клейкішою, ніж раніше. Але спрага не зростала. Може, її вгасила трохи горілка? Та як тільки вона вивітриться, вогонь знову спалахне й перетворить його на попіл.
— Нашкодили й тішаться... Та розуму в них менше, ніж у мишей... Ану ж, я помру... Що тоді робитимуть?
Жінка підвела голову — наче хотіла щось відповісти, але так і не розкрила рота. Мабуть, вважала, що не варто й говорити, і тим самим підтвердила його найгірший здогад.
— Ну що ж... Коли вже кінець один, то дозвольте спробувати все, що тільки можна!
Чоловік ще раз ковтнув горілки і збуджений вискочив надвір. В очі йому —вдарило білим, як розтоплений свинець, жаром, і він похитнувся. Засипаючи його сліди, пісок крутився вихором. Напевне, десь тут учора ввечері він напав на жінку і зв'язав її... Напевно й лопата десь тут лежить. Піщана лавина на якийсь час припинилась, однак на схилі з боку моря пісок потроху сипався. Підхоплюваний вітром, він раз у раз відривався від кручі й гойдався, як шмат полотна. Остерігаючись обвалу, чоловік носком черевика почав обережно розгрібати пісок.
Його нога занурювалась начебто досить глибоко у свіжий піщаний настил, але на щось тверде не натрапляла. Незабаром пряме сонячне проміння стало нестерпним. Зіниці його очей звузилися... Шлунок затіпався, як медуза... Різкий біль пронизав лоба... Йому не можна витрачати більше ні краплі поту...