Історія вічності

Історія вічності[14]

…Supplementum Livii; Historia infinita temporis atque aetemitatis.

Quevedo. "Perinola", 1632 [15]

…nor promise that they would become in general, by learning criticism, more useful, happier or wiser.

Johnson. "Preface to Shakespeare", 1765 [16]

Передмова

Я не так багато скажу про "історію вічності", есей, що дав назву цим сторінкам. Спочатку я говорю про філософію Платона{59}; у праці, яка намагається дотримуватися хронологічної точності, певно, раціональніше було б починати від гекзаметрів Парменіда{60} ("Не було ніколи й не буде, тому що є"). Сам не знаю, як я міг порівняти з "нерухомими музейними експонатами" форми Платона і як я не зрозумів, читаючи Шопенгауера{61} та Еріуґену{62}, що вони живі, могутні й органічні. Рух, розташування різних місць у різні моменти, неможливо собі уявити без часу; те саме можна сказати і про нерухомість, перебування на тому самому місці в різних точках часу. Як я міг не відчути, що вічність, про яку з любов'ю мріяли стільки поетів, – це чудова фантазія, що звільняє нас, хай навіть на одну швидкоплинну миттєвість, від нестерпного гніту послідовності?

Ці сумніви спонукали мене додати ще два есеї, які доповнюють або виправляють мій текст: "Метафора" – 1952 р.; "Циклічний час" – 1943 р.

Майже неймовірний читач або читач, якого взагалі не буде, "Кенінґів" може з метою одержання додаткових відомостей зазирнути до посібника "Середньовічні германські літератури", якого я написав у співавторстві з Марією Естер Васкес. Принагідно я вважаю за потрібне згадати про ще дві монографії, які мають безпосередній стосунок до цієї теми: "Die Kenningar der Skaldert"[17], Leipzig, 1921; "Die Altenglishen Kenningar"[18], Hale, 1938, написані Гертою Маркардт (Herta Marquardt).

"Наближення до Альмотасима" я написав 1935 р.; незадовго перед його написанням я прочитав "The Sacred Fount"[19] (1901), що має до певної міри аналогічний сюжет. Оповідач, у тонко написаній новелі Джеймса, намагається дослідити, чи у В впадають А або С; у "У наближенні до Альмотасима" він передчуває або вгадує через В далеке існування Z, про якого В нічого не знає.

Заслуга чи провина воскресіння цих сторінок, безперечно, вплине не на мою карму, а на карму мого великодушного і наполегливого друга Хосе Едмундо Клементе.

X. Л. Б.

Історія вічності

І

У тому уривку з "Еннеад", де ставиться питання про природу часу й автор намагається дати їй визначення, стверджується, що спочатку треба зрозуміти, що таке вічність, бо – як усім відомо – вона модель і архетип часу. Таке початкове застереження, якщо ми повіримо в його щирість, схоже, усуває будь-яку надію порозумітися з тим, хто це написав. Адже саме час становить для нас проблему, проблему трепетну й нагальну, можливо, найжиттєвішу проблему метафізики; що ж до вічності, то вона для нас гра або зневірена надія. У Платоновому "Тимеї" ми читаємо, що час – рухливий образ вічності, і ця думка анітрохи не спроможна похитнути загальну переконаність у тому, що вічність – образ, утворений із субстанції часу. Саме цей образ, це недоладне слово, навкруг якого точиться стільки суперечок, я й маю намір описати в його історичному контексті.

Поставивши з ніг на голову метод Плотіна{63} (єдиний спосіб ним скористатися), я почну з того, що пригадаю все темне й малозрозуміле, пов'язане з часом, цією метафізичною, природною таємницею, яка передує вічності, адже вічність – дочка людей. Одне з таких темних місць, не найзагадковіше, але від цього не менш таємниче, стосується напрямку часу. Усі вважають, що він плине з минулого в майбутнє, але не менш логічним буде й протилежне припущення, виражене в поетичних рядках Міґеля де Унамуно{64}:

У темряві ночі річка годин плине з вічного завтра…[20]

Обидві гіпотези однаково ймовірні – й однаково недоступні для перевірки. Бредлі{65} заперечує обидві й висуває свою власну концепцію: майбутнє треба виключити, бо воно – штучна конструкція, яку створюють наші надії, а "актуальне" звести до агонії нинішнього моменту, який розпадається і зникає в минулому. Цей відхід у минуле, схоже, збігається з періодами занепаду та наступу банальності, тоді як будь-яка активність спрямовує нас у майбутнє… Бредлі заперечує майбутнє; одна з філософських шкіл Індії заперечує теперішнє, вважаючи його чимось непоясненним. "Апельсин або ось-ось відірветься від гілки, або вже лежить на землі, – стверджують ці дивні вульгаризатори. – Ніхто не бачить, як він падає".

Існують й інші труднощі, пов'язані з часом. Одна з них, можливо, найбільша, – це узгодити індивідуальний час кожної особи із загальним математичним часом, і саме вона стала предметом загального обговорення під час недавнього захоплення теорією відносності, й усі це пам'ятають – або пам'ятають, що пам'ятали зовсім недавно. (Я формулюю цю проблему так, дещо її видозмінюючи: якщо час – це процес, який відбувається в мозку, то як він може відбуватись однаково в мізках тисяч людей або навіть у мізках двох різних людей?) Ще одна проблема описана елеатами{66} – вона виникає внаслідок заперечення ними руху. Її можна викласти в таких словах: неможливо, щоб за вісімсот років проминув термін у чотирнадцять хвилин, бо необхідно, щоб раніше проминули сім хвилин, а перед сімома хвилинами – три хвилини з половиною, а перед трьома хвилинами з половиною – одна хвилина і три четвертих і так до нескінченності, а тому чотирнадцять хвилин ніколи не проминуть. Расел{67} відкидає цей аргумент, стверджуючи, що нескінченні числа цілком реальні та що в них немає нічого незвичайного, що вони даються відразу, за визначенням, а не як границя нескінченного процесу числення. Ці неймовірно великі числа Расела добре відповідають нашому уявленню про вічність, яку також не можна визначити через перелік її частин.

Жодна з тих вічностей, що їх уявляли собі люди, – вічність номіналізму{68}, вічність Іринея{69}, вічність Платона – не мислиться як механічна сума минулого, теперішнього та майбутнього. Вона набагато простіша й набагато чудесніша: це – одночасність усіх цих часів. Повсякденна мова і той дивовижний словник, dont chaqué édltion fait regretter la précédente[21], схоже, не приділяють цьому уваги, проте саме так думають метафізики. "Об'єкти в душі розташовуються послідовно, спочатку Сократ{70}, а потім кінь, – читаю я в п'ятій книзі "Еннеад", – якась річ там завжди виокремлюється та осмислюється, а тисячі речей губляться; але Божественний Розум охоплює разом усе суще. Минуле перебуває у своєму теперішньому, так само як і майбутнє. Ніщо не минає в цьому світі, де все триває в щасливому стані свого існування".

Я переходжу до розгляду тієї вічності, з якої виникли всі наступні. Насправді Платон не був першим, хто її відкрив, – в одній зі своїх книг він говорить про "стародавніх і священних філософів", які були його попередниками, – але він блискуче доповнив і підсумував усе зроблене до нього. Дойсен порівнює погляд Платона зі світлом призахідного сонця – світлом сліпучим і завершальним. Усі давньогрецькі концепції вічності увійшли у твори Платона й були ним або відкинуті, або творчо переосмислені в дусі трагедії. Тому я віддаю Платонові першість перед Іринеєм з його другою вічністю, над якою панують три різні, але об'єднані в одне Божество постаті.

Ось як говорить Плотін із притаманним йому запалом: "Кожна річ на збагненному небі є небом, і земля там також є небом, як і тварини, рослини, люди та море. І споглядають вони звідти світ, який іще не народився. Кожне бачить себе в іншому. У тому царстві немає такої речі, яка була б непрозорою. Немає там нічого непроникного, каламутного, і світло зустрічається зі світлом. Усі перебувають повсюди, й усе є всім. Кожна річ – це всі речі. Сонце – це всі зорі, а кожна зірка – це всі зірки та сонце. Тут ніхто не має відчуття, що він ходить по чужій землі". Але цей досконало організований світ, цей апофеоз уподібнення та взаємодії – ще не вічність. Це сусіднє з нею небо, ще не очищене від чисел і простору. До споглядання вічності цього світу універсальних форм закликає такий уривок із п'ятої книги: "Нехай люди, які в зачаруванні дивляться на цей світ – на його всеоб'ємність, красу, на впорядкованість його безперервного руху, на видимих і невидимих богів, які в ньому живуть, на демонів, дерева і тварин, – піднесуть свої думки до Реальності, бо все це – лише її віддзеркалення. І тоді вони побачать збагненні форми, не позичені у вічності, а справді вічні, й побачать її капітана – чистий Розум, і недосяжну Мудрість, і справжній вік Хроноса{71}, чиє ім'я – Повнота. Усе, що безсмертне, перебуває в ньому – кожен розум, кожен бог і кожна душа. Він повсюди – куди йому йти? Він щасливий – навіщо йому переміни та випробування? Він усе мав від самого початку і все потім здобув. Усе належить йому в єдиній вічності, тій вічності, яку наслідує час, обертаючись навколо душі, час, який завжди прагне розлучитися з минулим, завжди поривається в майбутнє".

Неодноразове застосування множини в попередніх абзацах може збити нас з пантелику. Ідеальний світ, до якого запрошує нас Плотін, не так тяжіє до мінливості, як до наповненості; у ньому все ретельно підібрано, він не терпить ані повторювань, ані надмірностей. Це застиглий у нерухомості й жахливий музей платонівських архетипів. Я не знаю, чи його бачили якісь смертні очі (я не говорю про візіонерські фантазії чи кошмарні видіння) і чи той стародавній грек, який його вигадав, бодай один раз його собі уявив, проте у своїй уяві я таки бачу в ньому щось від музею – музею застиглого, страхітливого, де все ретельно розкласифіковане й занумероване. Тут ідеться про суто особисту уяву, яку читач може й знехтувати; але немає ніяких підстав нехтувати бодай загальні відомості про платонівські архетипи або первісні причини, або ідеї, які населяють і утворюють вічність.

Тут не місце для того, щоб детально обговорювати систему Платона, але кілька вступних зауважень зробити можна. Для нас остаточна й тверда реальність речей – це матерія, електрони, що обертаються навколо атомних ядер, наче супутники навколо небесних світил; для тих же, хто мислить по-платонічному, реальність – це вид, форма.