Він стояв перед Лінгардом бадьорий, нітрохи не стомлений мандрівкою, необвітрений, немов народився зовсім невразливим. Лице його було повне, бліде, зовсім безкровне і напрочуд тендітне, наче він ріс, як рослина без сонця.
Він думав:
"Я мушу припинити ці безглузді погрози. Мене не заставиш платити за не потрібні мені послуги".
М-р Треверс відчував велику прикрість від такої нахабної спроби. Враз він відчув незрозумілу гордість, уявивши собі, що розіб'є таємні наміри цього чоловіка, немов ця суперечка з супротивником набирала значення їх особистого змагання.
Лінгард, ні на що й ні на кого незважаючи, замислено дивився на море. На ньому він виріс, на ньому жив; воно витягло* його з дому, розгорнуло його думки й дало роботу рукам. Море збуджувало енергію, зробило з нього власника й командира найкращого брига. Воно підтримувало його віру в себе, в свою силу, в своє щастя. І враз фатальний випадок пхнув його на перешкоду, що тягла за собою чимало лиха.
Він сказав усе, що міг сказати, але бачив, що йому не вірили. Ніколи не було з ним такого, ніколи не траплялося. Він спантеличився, ніби несподівано виявив, що більше не був самим собою.
Прийшов він до них і сказав: —Я хочу вам допомогти. Я — Том Лінгард...— А вони не повірили! Перед таким скептицизмом він був зовсім безпорадний, бо ніколи не уявляв, що це можливо. І він сказав:—Ви стали на моїй дорозі і шкодите моїй справі. На цій дорозі я ні перед ким не поступлюся. Та, незважаючи на все, врятую вас,— тільки покладіться на мене, Тома Лінгарда.— А вони не вірили йому! Це було нестерпним для нього. Він уявив собі, що міг би змести їх, недовірливих, з свого шляху. А чому ж ні? Він досі не знав їх, не тривожився за них. Йому навіть не треба було піднімати руку проти них! Треба було лише на день чи два заплющити очі й потім забути, що навіть бачив їх. Це було б легко. Нехай пропаде їх зневіра, їхнє безглуздя, нехай загинуть вони самі... Або так, або усьому край.
III
Одірвавшись від безмовного моря, погляд Лінгарда помалу перейшов на мовчазні постаті, скупчені на кормі, на уважні й здивовані обличчя моряків, яких він ніколи не бачив; та вони навівали йому згадку про колишні дні — його юнацтво, інші моря, далекі береги ранніх мандрівок. М-р Треверс теж прокинувся від задуми й руку, що крутила лівий бакенбард, заклав у кишеню куртки, немов збираючись витягти звідти щось цінне. Він швидко ступив до Лінгарда.
— Я не можу скористатися з ваших послуг,— сказав він холодно й рішуче.
Лінгард узявся за бороду й глянув на нього.
— Може це й добре,— помалу сказав він,— бо я й не пропонував своїх послуг. Я лише пропонував узяти вас на кілька днів на борт свого брига, бо тільки це може вас урятувати. А ви, ви питаєте, які мої причини? Мої причини! Якщо ви їх не бачите, то вам і не треба знати.
Ці люди, що дві години тому навіть не знали один одного, зараз стояли поруч сердиті, наче давні вороги; один— низенький і швидкий, другий — високий, дужий, зі зневажливим поглядом.
М-р д'Алькасер нахилився над кріслом, не одводячи очей.
— Чи бачили ви коли-небудь, як людина б'ється об кам'яний мур? — спитав він конфіденціально.
— Ні,— відповіла м-с Треверс, дивлячись перед себе і помалу махаючи віялом.— Ні, досі я не бачила такого, парламентарії завжди схиляються або спокійно плазують довкола, хоч тим часом дивляться в другий бік.
— А! Ви знаєте дипломатію,— прошепотів д'Алькасер.— Тут не вадило б трохи дипломатії. Та наш мальовничий гість зовсім не визнає її. Він мені дуже подобається.
— Уже! — прошепотіла м-с Треверс з ледве помітною посмішкою.
— Буває ж так, що хтось подобається з першого погляду,— сказав д'Алькасер,— навіть кохання буває з першого погляду — Coup de foudre 19 як кажуть французи.
Вона глипнула на нього, а він серйозно продовжував:
— На мою думку, це й є справжнє почуття. Любиш не за те, що є в людині, а за те, що є в нас самих.— Він злегка вдарив себе пальцем у груди.— Ця властивість живе в нас самих. Та не кожен має її, не кожен гідний дотику небесного вогню.
— І смерті,— додала вона. Він злегка ворухнувся.
— Хто знає? Можливо. Але це привілей, хоч людина й не живе довго після того, як обпечеться.
Змовкнувши, вони ясно почули роздратований голос м-ра Треверса:
— Я вже сказав вам, що мені вас не треба. Я направив посланця до губернатора протоки. Не будьте нахабою.
Тоді Лінгард пробурмотів щось таке, що, певно, дуже розсердило м-ра Треверса, бо голос його ще більше піднісся.
— Ви затіваєте небезпечну гру, попереджаю вас. Сер Джон мій особистий приятель. Він пришле крейсер...
Та Лінгард голосно перебив його:
— Крейсер прийде сюди не раніш, як через десять днів; це мене не обходить. Зараз дуже мало крейсерів у протоках; і коли я одвернусь од вас, що б там не трапилось, мене не повісять! І я наважусь навіть на більше. Чуєте ви? Навіть на більше!
Він тяжко тупнув ногою. М-р Треверс одступив назад.
— Ви нічого не доб'єтесь, залякуючи мене,— сказав він,— я не знаю навіть, хто ви такий.
Усі, хто був на яхті, витріщили очі. Матроси скупчи-лись один біля одного, немов отара овець. М-р Треверс витяг хустку й витер нею лоба. Лице капітана яхти, що сперся на грот-мачту (ближче підходити до панів він не наважувався), сяяло червоно, наче жар між двох купок снігу.
Д'Алькасер прошепотів:
— Тепер вже й мальовничий чоловік сердиться. Його ображено.
Віяло м-с Треверс лежало на колінах; вона сиділа мовчки, наче сподіваючись ще щось почути.
— Як на вашу думку, чи не треба мені подбати про мир? — спитав д'Алькасер.
1 Coup de foudre (фр.)— грім з ясного неба.
Вона не відповіла, а він, пождавши трохи, доправлявся далі:
— Як на вашу думку, може мені взятись за посередництво, як людині нейтральній і доброзичливій. Мені подобається цей бородатий чоловік.
Обмін сердитими фразами продовжувався.
— Я одвернувся б од вас, якби не думав про цих бідних людей,— суворо мовив Лінгард.— Ви ж не спитали їх, як вони все це переживають.
—' Я нікого не питаю,— пирскаючи, відповів м-р Треверс.— Тут усе залежить од моєї волі.
— В такому разі мені шкода їх,— сказав Лінгард. Він несподівано замислився і, склавши руки на грудях, нахилився вперед.
М-р Треверс підстрибнув і несамовито закричав:
— Ви нахаба, і мені більше нічого з вами говорити! Д'Алькасер кинувся до них, та м-с Треверс гаряче сказала:
— Не ходіть, прошу вас, не спиняйте їх. О! Це справжнє почуття — це гнів.
Д'Алькасер спинився, прихилившись знову до бильців.
— Більше нічого я вам не скажу. Ідіть з мого корабля!
Зразу ж чорний собака, що лежав біля ніг його дружини, поклавши голову на лапи й блимаючи жовтими очима, незадоволено загарчав. М-с Треверс засміялась тихим ясним сміхом. Д'Алькасер із прихованим здивуванням подивився на неї. Передихнувши трохи, вона заговорила, перебиваючи розмову веселими вибухами сміху:
— Ні, але ж це... таке... нове для мене спостереження... чути... щось... природне, людське. Ха-ха-ха! Можна подумати, що вони все життя сподівалися цієї нагоди... Ха-ха-ха! Все життя... такої нагоди... Ха-ха-ха!
Ці дивні слова вразили д'Алькасера своєю правдою і несподівано розкрили йому очі. Але, посміхнувшись, він серйозно сказав:
— Ця природність може далеко зайти. Така мальовнича людина здатна на все... Дозвольте мені...— Він одійшоз од неї і попрямував до Лінгарда, сухорлявий, з недбайливими рухами, але в ході його, в поводженні, в кожному повільному рухові відчувалась велика витриманість.
Почувши легкий дотик до свого плеча, Лінгард вороже озирнувся, але, як тільки він одвів очі від м-ра Треверса, гнів його спав, немовби скинута одежа.
6 д. Конрад
145
— Пробачте мені,—спокійно мовив д'Алькасер. Легенький жест його руки був ледве помітною ознакою миру.— Пробачте мені, але ця справа потребує довір'я з обох боків. Дон Мартін особа значна...
— Я ясно висловив свою думку. Я сказав стільки, скільки можна було. Слово честі! — заявив Лінгард з добродушним виглядом.
— А! — замислено сказав д'Алькасер,— значить ваша, потайливість є справа вірності... честі?
Лінгард замислився.
— Може й так; Я не повинен нічого робити для людини, що не помітила моєї руки, коли я простяг її, зійшов-? ши на борт.
— В цьому ваша перевага,— відповів д'Алькасер,— і ЕИ повинні великодушно забути цю недбалість, треба виявити більше довір'я...
— Дорогий д'Алькасер, це дурниці,— перебив м-р Треверс спокійним голосом, але побілілими губами.— Я мандрую не для того, щоб без розбору стискувати руки першого стрічного авантурника!
Д'Алькасер одступив назад, злегка вклонившись Лін-гардові, що з хвилину стояв зі скривленим лицем.
— Так, я авантурник,— вибухнув він,— бо якби я не був авантурником, то мав би годувати на батьківщині таких, як ви. Якби я не був авантурником, то ви лежали б уже на палубі з перерізаними горлянками, вирячивши свої баньки на небо.
М-р Треверс на це тільки рукою махнув. Та інші чули, що сказав Лінгард. Якась тривожна думка майнула у всіх. Товстий капітан яхти кинувся до Картера, сіпнув його за рукав і, затинаючись, пробелькотав:
— Що він говорить? Хто він такий? Чого прийшов? Хіба тубільці ворожі? Моя дорожня книга твердить: "Тубільці мирні на всьому надбережжі!" Моя книга стверджує...
Картер зиркнув на нього і вирвав руку.
— Ідіть-но, шкіпере, в буфет, там ваше місце, прочитайте ще раз отой уривок про тубільців,— сказав він з гнівним презирством до свого начальника.— Хай мене повісять, якщо вони не їдуть сюди, щоб з'їсти вас із вашими книгами разом. Одійдіть. Дайте джентльменам позмагатись.
Потім, звернувшись до Лінгарда, повагом сказав:
— Ваш недоумкуватий помічник послав сюди човна та ще й з двома гостями.
Перш, ніж Лінгард зрозумів значення цих слів, він побачив над бильцями голови Гассіма та Іммади. За цим з'явились їх тіла, немов ці дві істоти поволі висувались із мілини. На хвилину вони спинились, озираючись по незнайомій палубі, потім пройшли по кормі під парусиновим наметом, що захищав розкіш, яка бентежила їх незрозумілістю життя білих істот.
Лінгард гукнув:
— Які новини, раджо?
Гассім оглянув палубу. Він лишив свою рушницю в човні, спокійний, що приємну посмішку на його губах стрінуть, як подарунок. Іммада, напіввидна з-за його спини, йшла легко, притиснувши лікті до тіла.