Визволення

ВИЗВОЛЕННЯ

РОМАН

МІЛИН

ЗМІСТ

Частина перша Людина й бриг

Частина друга Берег Притулку

Частина третя, Полон

Частина четверта Дар мілин

Частина п'ята Справа честі й справа серця

Частина шоста Право життя й данииа смерті

ЧАСТИНА ПЕРША ЛЮДИНА Й БРИГ

Низькі береги, що піняться й шумують навколо тисяч великих і малих островів Малайського Архіпелагу, віками були ареною великих подій. Ця країна ще й тепер не втратила всієї таємничості й романтики свого минулого. Здобуваючи її, чотири нації виявили властиві їм вади та достойності. Але народ цих островів, що мужньо бився з іспанцями, португальцями, голландцями та англійцями аж ніяк не змінився після неминучої поразки. Він зберіг до цього часу любов до волі, відданість своїм ватажкам, послідовність у приязні й зненависті, усі свої гарні й хибні властивості. Його батьківщину, землю й воду (бо море так само було його батьківщиною, як і земля численних островів) захопила європейська раса, опираючись на велику силу меча і кропила. Незабаром цивілізація знищить навіть сліди тих кривавих змагань. Звитяжні білі мандрівники, що співчували тубільцям, не лишили по собі нащадків, бо світові ідеали змінювалися надто швидко. Все ж і в цьому столітті вони мали багатьох наслідувачів. Навіть тепер ми бачили одного з них — сміливого мандрівника, відданого своїм пориванням, людину високого розуму й чистого серця, що заклав підвалини багатої держави на ідеях рівності й справедливості. По-лицарському визнавши вимоги переможених, він сам був безкорисливий лицар щастя. Нагородою за його високі поривання є та шаноба, з якою чужий народ береже спогади про нього. За життя його не розуміли і ганьбили, але слава вчинків виправдала чистоту його намірів. Тепер він належить історії. Крім нього було багато незнаних лицарів щастя. Вони не мали його походження, становища й розуму, а тільки симпатію до цих людей, лісів і морів. Не можна сказати, що цих звитяжців забуто, адже їх ніхто й не знав. Розпорошені по численних островах Архіпелагу, вони інколи виступали з темряви, але лише для того, щоб бути засудженими як правопорушники, їх життя і боротьба прикрасили романтизмом таємничу країну мілин і лісистих островів, що лежить далеко на Сході серед двох глибоких океанів.

І

З рівної блакиті мілкого моря підіймає Карімата високі, неродючі, сірожовті верховини своїх скелястих гір. Кряж Суруту, зігнутий, наче спина могутнього велетня, одмежо-вується з заходу вузькою смугою води. А на схід розташувалась група дрібних островів, стертих, невиразних, з неясними обрисами, що ніби тануть у скупчених тінях. Ніч, насуваючись зі сходу, помалу глитала землю й море, землю — нерівну, пошматовану й гористу; море — з легеньким блиском і безмежною рівниною, що так і вабить до мандрівок і шукань.

Вітру не було. Невеликий бриг !, що стояв за кілька миль на північний захід від Карімати, ледве на півмилі зсунувся з свого місця. Була зовсім тиха вода, мертвий, рівний штиль, спокій мертвого моря й мертвої атмосфери. Ніщо не ворушилось на землі, на воді і в непорушній блакиті неба.

На цій тихій воді протоки стояв бриг, спокійний і рівний, ніби щільно скутий, кіль до кіля, з своєю власною тінню, що відбивалась у безмежному дзеркалі моря. А навколо — дрібні островки мовчки дивились на цей подвоєний корабель, що ніби назавжди прикипів серед них,— безнадійний бранець штилю, безсилий в'язень мілкої води. В полудень дмухнув легкий, вередливий вітерець. Про

1 Бриг — двохмачтовий корабель, від 150 до 300 тонн вантажу.

ва 1 помалу повернулась на захід, і кінець рівної й тонкої стрілки 2 показав на захід. Ззаду, біля стернового колеса, стояв малаєць. Твердо впираючись босими коричньовими ногами, він держав колесо під прямим кутом і міцно стискав його, наче корабель тікав від шторму. Стерничий стояв нерухомо, ніби скам'янілий, готовий одразу ж повернути колесо, як тільки доля дозволить бригу взяти справжній хід у цьому олійному морі.

Другий чоловік, що стояв на палубі брига,— очевидячки помічник капітана,— був білий: низький, присадкуватий, з сивуватими вусами й голеним обличчям, червоним від пекучого сонця й солоного морського вітру. Скинувши легку куртку, він лишився тільки в білих штанах і тонкій бавовняній сорочці. Його складені на грудях дужі руки скидались на два товсті шматки сирої яловичини. Взутий був на босоніж у солом'яні сандалії, а толову його захищав величезний корбовий бриль; колись білий, а тепер дуже чорний, він надавав цій людині чудернацького вигляду живого гриба. Чоловік перехилився через бильця і стояв нерухомо, спокійно втупивши очі в тінь брига на тихій воді; бачив там свою схилену голову й плечі; довго дивився, ніби зацікавлений своїм власним обличчям, лаючи мертвий штиль, що впав на корабель, як тягар, величезний і пекучий.

Потім, глибоко зітхнувши, підійшов, лаючись, до нактоуза 3; сумно спинився перед ним. З-під одхиленої шибки ілюмінатора почулося щебетання канарки, яке, здавалось, було йому приємне. Він прислухався, ледве посміхнувся і, пробурмотівши: "Дік, бідненький Дік", знову пірнув у мертву безмовність світу. Очі самі заплющились, голова низько схилилась над гарячим мідним верхом нактоуза. Раптом він випростався й крикнув хрипким голосом:

— Ти що заснув? Поверни стерно! Дай хід назад! Малаєць без найменшого руху в обличчі й позі, наче

був він неживий, швидко закрутив колесо, перебираючи шпиці руками, а коли воно скригочучи спинилося, схопив його знову й міцно тримав. Трохи згодом він помалу повернув голову і, глянувши через плече на море, глухо промовив:

— Вітер нема — хід нема.

1 П р о в а — передня частина корабля, біля носа.

2 Стрілка — кінчик бушприта.

3 Нактоуз — кабінка, де стоїть компас.

— Вітер нема, вітер нема — ти тільки це й знаєш,— промовив червонолиций моряк.— Бери помалу, Алі,— звернувся він поблажливо,— бери помалу, тоді стерно ляже як слід. Зрозумів?

Матрос, здавалось, нічого не розумів і не чув. Білий подивився на малайця, оглянув обрій навколо й коротко наказав:

— Дай стерно назад. Ти що, не чуєш, що вітер ззаду? Ну, просто пень.

Малаєць недбайливо повернув колесо, і червонолиций рушив далі, щось бурмочучи до себе. Раптом з відчиненого люка почувся вигук:

— Гей, хто там на палубі? — Він зразу спинився, і вираз його обличчя змінився на уважний.

— Єсть,— мовив він, нахиляючись до отвору.

— Що там скоїлось?— спитав знизу низький голос. Червонолиций сказав здивованим тоном:

— Сер?..

— Чого стерно човгає сюди й туди. Для чого ж ви там, Шоу? Який вітер?

— Єсть,— сказав Шоу знову і схилив голову в отвір каюти.— Мені здалося, що подув вітер, але тепер він зник. Ані руш.

Він підвів голову і ще з хвилину постояв біля люка, але почув тільки кволе щебетання канарки, що дзюрчало через похилені червоні квіти герані, які росли в горщечках за шибками. Шоу ступив кроків зо два, але знову почув знизу вигук:

— Гей, Шоу! Ви ще там?

— Єсть, капітане Лінгард,— відповів він, обертаючись назад.

— Чи однесло нас хоч трохи після полудня?

— Анітрохи, сер, анітрохи. Краще вже стояти на якорі.

— Завжди воно так,— мовив незримий Лінгард.

Тон його голосу змінювався з рухом по каюті і нараз задзвенів зовсім чітко, коли голова його висунулась над входом у каюту.

— Завжди воно так! Течії нема, поки не смеркне, а потім і не побачиш, на яке проклятуще місце зносить тебе. Тоді й вітер підіймається. Штилю, одначе, більше не буде.

Шоу злегка знизав плечима. А стерновий малаєць підійшов до скляного люка, подивився, котра година, і вдарив двічі в невеличкий дзвін на кормі.

Зразу ж на головній палубі почувся пронизливий свист і, модулюючи, помалу стих. Господар брига вийшов з каюти на палубу, подивився вгору на мертві реї і якийсь час помалу оглядав обрій навколо.

Лінгарду було років тридцять п'ять. Стрункий та гнучкий, він рухався вільно, як людина, що звикла ходити рівнинами й пагорками, а не балансувати по палубі маленького корабля, що його хитало або підкидало напрочуд примхливе море.

Одягнений він був у сіру фланельову сорочку й білі штани, підперезані синім шовковим поясом, що міцно облягав його тонкий стан. Лінгард вийшов без бриля,— лише на хвилину, та, побачивши на кормі тінь від грот-марселю лишився на палубі. На його гарній голові кучерявилось світлокаштанове волосся. Підстрижена борідка яскраво виблискувала проти сонця, і кожна волосинка в ній здавалась хвилястим золотим дротиком. У нього були пишні вуса, короткий, рівний ніс, трохи тупий на кінчику, і від самих очей по вилицях розливався рум'янець. Очі надавали обличчю допитливого виразу. Брови, темніші за волосся, були окреслені рівними лініями під широким і гладеньким лобом, багато білішим, ніж засмалене обличчя. Яскраві сірі очі променіли червоним відблиском, що надавало пильного виразу його суворому поглядові.

Цей чоловік, колись добре знаний, а тепер зовсім забутий серед чарівних, суворих берегів цього мілкого моря, мав межи своїх товаришів прозвище "Червоноокого Тома". Він міг пишатися своєю долею, а не розважністю. Пишався своїм бригом, прудким судном, яке вважалось найбистрі-шим у цій країні.

А бриг цей був його щастям на золотих пісках Вікторії: велика радість його юнацтва, досконалий мандрівний дім, що забезпечував незалежність, любов і турботи. Він іноді чув, як говорили, що Том Лінгард нічим у світі так не цікавиться, як своїм бригом, і, усміхаючись, сам погоджувався, що дійсно нічим живим так не милується, як своїм судном.

Для Лінгарда бриг був так само сповнений життя, як і величезний навколишній світ. Він відчував подих корабля в кожному рухові, в кожному коливанні, в кожному нахилі рівних щогл. Для нього бриг був завжди милий, як

Грот-марсель — нижній парус на стеньзі.

давнє кохання; бажаний, як незнана жінка; чулий, як мати, вірний, як любима дочка.

Годинами стояв Лінгард біля поруччя і слухав — слухав у мрійній тиші ласкаве шепотіння моря, що хвилювалось за чорними бортами судна. Де вітав цей син рибака з Девонських берегів в такі моменти замисленої самотності? Він же, як і більшість з його класу, не відчував витончених звуків і був сліпий до таємних проявів світу; та був готовий до всього, яке б страшне, жахливе чи загрозливе воно не було. А проте був беззахисний, як дитина, перед темними поривами свого власного серця.