Я їх більше не бачив, допоки вони не з'явилися на подвір'ї Аркрайтів та не влаштували бійку із іншими двома групами. Це було через дві ночі. Я вважаю, вони не могли дістатися до мене до того часу, бо я переважно сидів у тому офісі, поки ті люди телефонували та з'ясовували що робити зі мною. Вони не можуть зайти у приміщення, розумієте.
— Я знаю. Їх треба запросити, — сказав Ендрю. – Або вони спробують викликати на відкрите повітря. А ти був не такий дурний, щоб послухатися їх.
— Я був занадто наляканий, — сказав Ейдан. Він додав, жалюгідно, — інші дві групи також неправильно називали моє ім'я. Вони кликали "Алана" та "Етана". І Аркрайти також його неправильно розібрали. Вони весь час називали мене "Едріан" та казали забути Бабцю.
"Яка дивна та нещаслива пора спіткала Ейдана", подумав Ендрю, "повна незнайомців, які навіть не можуть правильно усвідомити його ім'я. І несхоже, що Ейдану дали час на жалобу, або запросили на похорон його бабусі. Людям потрібна жалоба".
— Ти можеш описати хоч когось із цих Ловців детальніше? – запитав він.
Ейдан зрозумів, що це зробити буде важко. Не лише тому, що вони завжди з'являлися у темряві, пояснив він. Він просто не міг підібрати слів, щоб описати якими дивними вони були.
— Я припускаю, — сказав він, після декількох невдалих спроб, — я можу спробувати намалювати їх для Вас.
Ендрю піймав себе на тому, що кидає погляди з вікон, на червоний захід Сонця. У нього було дуже сильне відчуття, що малювання істот було поганою ідеєю.
— Ні, — сказав він. – Я гадаю, це може привести їх до тебе, знову. Мій дідусь зберігав свої землі у безпеці, але я не хочу випробовувати долю. – Він поставив свого крихітного гранчика та встав. – Давай закриємо цю тему зараз, до приходу денного світла. Йдемо, допоможеш мені позбутися покарання від містера Стока, поки ми ще можемо бачити. – Він попрямував назад, до кухні.
Ейдан не міг повірити, що овочі можуть бути покаранням, поки Ендрю не привів його у комору та вказав на коробки. Тоді він повірив.
— Я ніколи в житті не бачив так багато редисок одночасно! – сказав він.
— Так, декілька сотень і всі із дірками, — сказав Ендрю. – Ти занеси їх, а я візьму брукву та капусту.
— Куди ми їх несемо? – запитав Ейдан, коли вони підняли свої коробки.
— На дах сараю для дров. Там зависоко для містера Стока, щоб побачити їх, — пояснив Ендрю. – Я ніколи не питаю що саме приходить та поїдає їх.
— Має бути вегетаріанцем – самовідданим вегетаріанцем, — пихтів Ейдан. Редиски таких розмірів були важкі. Тоді, як він прохитався за ріг, вільної стіни будинку та побачив сарай для дров та високий і ветхий навіс, він додав, — високий самовідданий вегетаріанець.
— Ага, — сказав Ендрю, скидаючи свою коробку на землю. – Але, як завжди казав мій дідусь, ти дійсно не хочеш узнати.
Але Ейдан хотів знати. У той час, як Ендрю приніс звичайний кухонний стілець та став навшпиньки, щоб закотити капусту на дах сараю, та потім жменями накидати редис, який, дуже багато штучок, стукав прямо на траву, Ейдан відчув майже презирство до того, хто відмовляється дізнатися про щось дивне як ця істота. Чи може вегетаріанець буди чимось літаючим? Ні, тому що Ейдан міг бачити, що трава — коли збирав впалі редиски – досить потоптана. Жираф? Щось такого типу. Ендрю, худий, повністю розтягнувшийся на стільці, однією рукою клавший брукву на дах, повинен був становити добрі п'ятнадцять футів [17]. Або, скажімо три метри.
— Звідки, казав Ваш дідусь, приходять ці поїдаючи істоти? – запитав він.
Ендрю повернувся та вказав великою пурпурною бруквою.
— З Мел Тампу, — сказав він. – Передай мені решту редису зараз, добре?
Ейдан обернувся. Сад закінчувався тут низьким живоплотом із проволокою в прогалинах. За ними були, освітлені в червоне, луги, деякі з них, розтягнулися аж до, рожевого у заході Сонця, пагорбу, приблизно в милі звідси. Пагорб був щетинистий від кущів та невеликих низькорослих дерев. "Повний схованок", подумав Ейдан, зачерпнувши редис. Невже професор жодного разу не ходив подивитися? Цікавість бігала всередині нього, як свербіж. Ейдан заприсягнувся собі, що піде та подивиться, вирішить цю таємницю. З'ясує. Але не сьогодні. Він все ще був смертельно втомлений.
Насправді, він був такий втомлений, що пішов спати, одразу ж як вони зайшли у будинок. Останнє, що пам'ятав Ейдан, коли піднімався темними, скрипучими сходами, був Ендрю, який казав з коридору:
— Я думаю, нам треба знайти для тебе ще одягу.
Це було майже перше, що сказав Ендрю наступного ранку, також, коли Ейдан, сонно, знайшов шлях до кухні, де Ендрю їв тоста.
— Мені, усе одно, треба до Мелтона, — сказав Ендрю. – Тобі треба, принаймні, щось від дощу.
Ейдан виглянув подивитися, чи зараз йде дощ. І він побачив, дійсно вперше побачив, кольорові панелі на задніх дверях. В той час, як Ендрю клав ще хліба у тостер та люб'язно підшукав для Ейдана трохи сухого сніданку, Ейдан зняв окуляри та витріщився на вікно. Він ніколи в житті не бачив нічого такого помітно магічного. Він був певен, що кожна з різнокольорових панелей скла, була призначена для чогось певного, в залежності від кольору, але він не міг бачити для чого саме. Але і ціле вікно щось також виконувало. Від цікавості у нього знову засвербіло, так само сильно як і минулого вечора. Він хотів знати що це скло робило.
Ендрю помітив, що Ейдан час від часу знімає окуляри. Він збирався розпитати про це. У той час, як вони снідали, Ендрю роздумував які магічні таланти у Ейдана та наскільки вони сильні, і як задавати Ейдану питання, щоб не бути настирним та не образити.
Але як тільки-но він поставив пакет із сухим сніданком на стіл, то поспішив до дверей, оскільки контур капелюха містера Стока з'явився за кольоровим склом.
Містер Сток ретельно все обдумав. Він все ще був дуже розлючений на місіс Сток та хотів дошкулити їй тим, що не принесе жодних овочей сьогодні. З іншого боку, він був радий, що Ендрю дав роботу Сташ – хоча, чому Ендрю залишив цього дітлаха-втікача, містер Сток не міг зрозуміти. Те, що це запропонували результати скачок, на його думку, було лише дурістю Сташ.
Тож, того ранку, він мовчки пройшов на кухню, кивнув Ендрю, але не Ейдану, та бахнув на стіл, біля сухого сніданку, дуже маленьку коробку з-під взуття для немовляти. У коробці був малесенький пучок петрушки.
Ендрю закрив двері за містером Стоком та вибухнув реготом. Ейдан подумав про всі ці редиски минулого вечора та захихикав. Вони все ще сміялися та сміялися, коли прийшла місіс Сток, яка принесла сьогоднішній часопис та обережно підштовхувала перед собою Шона.
— Ви повинні пояснити йому ретельно, — сказала вона.
— Добре, — сказав Ендрю. – Хвилинку. Я хочу подивитися на результати сьогоднішніх скачок.
— Я не схвалюю парі, — сказала місіс Сток, знімаючи пальто та одягаючи її хрустку синю уніформу.
— Хіба ця справа з результатами скачок не дурниця? – запитав Ейдан.
— Можливо, — сказав Ендрю, відкривши часопис. – Але я хочу перевірити це. Подивимось. Перші перегони у Каттеріку [18]… — він замовк та витріщився.
— Що там? – запитав Ейдан, у той час як місіс Сток штовхнула Шона зі свого шляху, ніби він був меблями у вітальні, та почала чистити стіл.
— Перший, — прочитав Ендрю дещо здавленим голосом, — Тріумф Шона…
— Певне, ні! – вигукнула місіс Сток, одягаючи яскраві рожеві гумові рукавиці.
— Другий, — продовжував читати Ендрю, — Прекрасний Секретар і третій – Монопод. Третє місце означає одноногий. Якщо застосувати це до Тарквіна О'Коннора, то все це звучить надзвичайно доречно. Сьогодні вранці я їду у Мелтон, місіс Сток. Можете написати мені список покупок?
Шон прочистив із тривогою горло.
— Що я роблю, професор Хоуп?
Ендрю не мав жодної гадки що має робити Шон, або може робити. Він пограв із думкою, щоб доручити Сташ знайти роботу для Шона, коли вона прийде, але вирішив, що це не чесно по відношенню до них обох. Він думав швидко. Де Шон може не заподіяти шкоди?
— Е…хм. Старий сарай у дворі потребує прибирання, Шоне. Думаєш справишся із цим?
Шон охоче посміхнувся та зробив зусилля, аби виглядати розумним.
— О, так, Професор. Я можу це зробити.
— Тоді, іди за мною, — сказав Ендрю. Подумавши, що Ейдан може мати кращі ідеї щодо того, що може Шон, він запитав Ейдана, — Хочеш піти із нами? – Ейдан кивнув. Місіс Сток крутилася по кухні, як вихор, змушуючи його відчувати себе дуже некомфортно.
Втрьох вони вийшли з будинку, у легку дощову мряку. Вони як раз проходили повз передній фасад будинку, щоб вийти у двір, коли маленьке авто примчало та зупинилося, у розсипі вологого гравію. Це було адаптоване авто Тарквіна, із Тарківном за кермом. Пасажирські двері відчинилися і вискочила Сташ. Ендрю ледь витріщився. Сьогодні Сташ одягнулася як офіційний секретар. Зникли вчорашні гумові чоботи та жилет. Вона одягнула охайну білу сорочку з короткою темною спідницею та туфлі на високих підборах. Ендрю мав визнати, що виглядала вона доволі казково, особливо ноги. Шкода, що вона божевільна.
— Я одразу почну сортувати все до комп'ютера, добре, Професоре? – визвалась вона та рвонула крізь дощ до передніх дверей, перш ніж Ендрю зміг відповісти.
Тим часом Тарквін, витяг себе з водійського сидіння та встав на милиці.
— Чи можна вас на коротку розмову, Професоре, коли у Вас буде вільна хвилина? – сказав він. – На коротку, але важливу.
— Звичайно, — відповів Ендрю. "Мова піде про: Не-смійте-чіплятися–до-моєї-дочки", подумав він. Зрозуміло. Мабуть, нелегко мати гарну, божевільну дочку. – Зачекайте на мене у вітальні, якщо Ви не проти. Я трохи зайнятий. Маю показати Шонові, що робити.
Тарквін кивнув та перемістив себе до передніх дверей. Ендрю, Ейдан та Шон пішли у двір, де знаходився розбитий старий сарай. Ендрю завжди дивувався навіщо його побудували. Можливо як студію художника? Він був старий, побудований з маленької, темно-червоної цегли, яку важко знайти у наш час, із дахом з одного схилу. Хтось, дуже-дуже давно, покрив цеглу тонким шаром побілки, яка значною мірою стерлася. Сарай був досить великим – якраз – для стайні або для того, щоб ховати карету, крім того, що у ньому не було вікон і лише одні маленькі дивні арочні двері. Дах протікав. Хтось дуже-дуже давно, задрапірував декількома шарами парусини черепицю, щоб не потрапляла волога.