– Їж. Сьогодні ми будемо слідувати за кордоном в іншому напрямку, зліва від провалля у дорозі. Здається буде дощ, тож я хочу вийти з дому якомога скоріше.
Мряка почалася, як вони вдвох вийшли з дому, і, безсумнівно, стало холодніше. Гроіл буде радий одягу, думав Ейдан, коли плентався повз корів Воллі Стока, на шляху до дороги. Задумавшись про це, Ейдан порадів своєму власному новому, на блискавці, дощовику. "Я отримав блискавки!", подумав він та не міг стримати посмішку.
З цієї сторони кордон зовсім не був таким постійним, як подумав Ендрю. Він випинався далі від лісів та полів Ендрю, у невідомі луки, де тягнувся якійсь проміжок біля дороги, допоки дорога не згорнула у напрямку колишнього Університету Ендрю. Тут, на деякий час, вони загубили лінію кордону. Справді, задавався питанням Ейдан, чи вони самі також не загубилися. Вони пробиралися крізь болотисте поле повне високих очеретів, звідки вони навіть не бачили містечка, однак могли чути церковний годинник, десь вдалечині за лісом. Одинадцять годин, подумав Ейдан. Вже.
У цей час пішов справжній дощ, білий та проливний. Очерет нахилився та шипів, а далекий ліс майже зник за сірими стержнями дощу. Вони ледь бачили куди ступають, не кажучи вже про те, щоб шукати кордон. За секунди вони промокли, волосся стікало на очі, а окуляри стали майже непотрібними.
Ендрю зробив два великі хлюпаючі та смокчучі кроки у, ймовірно, неправильному напрямку та зупинився.
— Не добре, — сказав він. – Давай підемо у ліс та заховаємося там, поки це не зупиниться. Не може довго так сильно дощити.
Ейдан зняв окуляри і лише тоді зміг майже розгледіти, за дощем, темно-зелений ліс. Він був набагато далі, ніж хлопець думав. Вони спотикалися та в'язнули у напрямку до лісу, і час від часу кожен з них намагався витерти вологі окуляри об носовичок Ендрю. Ейдан забув у своїй крамничній оргії, що йому можуть знадобитися носовички. Він проклинав себе за це, коли вони нарешті спотикалися крізь зарості ожини під деревами.
— Тут також волого, — сказав він з відразою.
— Так, але по-іншому, — сказав Ендрю.
Це була правда. Листя з дерев затримували дощ, тож вони, принаймні могли бачити куди ідуть. Але час від часу, у дереві накопичувалося забагато води і усе це впаде униз, двадцять хвилин насиченого дощу — і воно перехилялося на їх голови. Нагорі, вони могли чути, дощ неухильно шипів на вершинах дерев, поки усе навколо них, дерево за деревом, не навантажилося холодною водою та не полилося униз.
— Гадаю, ми потонемо, — нещасно сказав Ейдан.
Ендрю подивився на нього. Міський хлопчина. Не звик до цього. Обличчя Ейдана було вологе та біле, і він тремтів. Задумавшись про це, Ендрю також не почувався задоволеним.
— Добре, — сказав він. – Давай підемо додому та зачекаємо поки не закінчиться дощ.
Вони спробували це зробити. Але до цього часу жоден з них вже не був певен у якій стороні знаходиться домівка. Після деякого збентеження – протягом якого величезні дерева виливали декілька цистерн дощу, змішаного із гілками, гусеницями та листям прямо на їх голови — Ендрю твердо пішов прямо. Ліс був не дуже великим. Він знав, що скоро вони мають вибратися з нього. Ейдан слідував за ним, звиваючись плечима та патологічно підозрюючи, що, якщо скорчитися униз, то з його спини впаде лише вода, чи також велика безнога тварюка, яка якимось чином потрапила під його капюшон.
Вони виявили, що опинилися перед стіною.
Це не була велика стіна. Вона була висотою по коліно та побудована зі старої розсипчастої цегли, вкритої мохом. Але дещо зловісним фактом було те, що хтось заповнив усі прогалини та низькі місця у ній колючим дротом, який виглядав занадто новим. Здається вона тягнулася прямо через ліс, на всьому проміжку, який вони могли бачити.
— Я не пам'ятаю цього! – сказав Ендрю. – І чому колючий дріт? Це моя власність. Я ніколи не погоджувався щоб хтось обносив частину лісу дротом.
Із невеликим рохканням, він підняв один вологий чобіт та опустив з іншої сторони стіни. Там захрустіло мертве листя.
Вздовж стіни, ніби це був сигнал, і далі захрустіло листя. Великий чоловік у сірій в'язаній шапці та вологому темно-синьому піджаку примарширував до стіни у великих гумових чоботях. Він ніс рушницю. А на повідку вів собаку. Пес неприємного виду, радше схожий на бультер'єра, із гладкою роздутою мордою та підлими рожевими очима. Ендрю, переводячи очі з чоловіка на пса, подумав, що їх обличчя напрочуд схожі, такі ж підлі та рожеві очі. Все одно, чоловік йому когось дуже сильно нагадував. Якщо забрати роздутість, подумав він…
— Забери цю ногу звідси, — загарчав чоловік на Ендрю, — або я спущу пса на тебе. За цією стіною ви порушники.
Ендрю почувався по-ідіотські, спійманим таким чином — верхи на стіні, але він сказав:
— Ні, не заберу. Я володію цим лісом. Я Ендрю Хоуп. Хто — ви, до біса?
— Охоронець, — прогарчав чоловік. Пес також загарчав і напружився на своєму повідку, дивлячись на ногу Ендрю.
Ендрю, так зверхньо, як міг, забрав, радше швидко, ногу назад, до своєї сторони стіни.
— Охоронець кого? – сказав він.
— Містера Брауна, звичайно, — огризнувся чоловік. – Ліс з цієї сторони стіни належить йому. Він не пускає нікого на свою власність.
— Дурниця! – сказав Ендрю.
— Не вірите мені, йдіть і спитайте містера Брауна, — сказав чоловік. – У нього все це написано чорним по-білому. Тож забирайтеся звідси. Зараз. – Тут пес поставив передні ноги на цеглу та, вижидаючи, загарчав на Ендрю. Слина загорнула його великі жовті ікла.
Ендрю позадкував.
— Це все сфабриковано! – сердито сказав він. – Ви не маєте права видворяти мене з моєї власної землі! Я неодмінно поговорю із вашим роботодавцем. Скажіть як вас звати.
— Охоронець, — сказав чоловік. – Це єдине ім'я, яке ти одержиш. Говори із ким хочеш, але забирайтеся спочатку з лісу, поки я не спустив пса з повідка. – Він потягнувся туди, де повідок був з'єднаний із ошийником пса. – Зникли швидко, — сказав він. – Обидва. Зараз же.
Здається, більше нічого не залишалося, як піти. Білий від гніву, Ендрю повернувся та промарширував геть. Він був настільки розгніваний, що забув, про те, що ще хвилину тому вони загубилися у цьому лісі. Він просто повернув у бік Мелстоун Хаузу та марширував великими сердитими кроками, а за ним рисів Ейдан, щоб не відстати. Звичайно ж, через деякий час між деревами з'явився підбілений дощем зелений луг. Ендрю блискавично прокрокував поміж овець Воллі Стока.
— Цей ліс мій! – сказав він. Він належав моєму дідусеві. Це відзначено у справах. Я зателефоную своєму юристу. Цей Браун абсолютно не має права перекривати парканом половину лісу, не кажучи вже про погрози нам зі сторони його працівника!
Ейдан глянув на обурене біле обличчя Ендрю та був вражений. Це було вперше, коли він бачив, як Ендрю виглядає небезпечним. Він дивувався, що Ендрю збирається зробити.
Коли вони досягли будинку, Ендрю рвонув у свій кабінет та витяг запилюжені жовті пакети, у яких знаходилися папери щодо Мелстоун Хауз.
— Що це ви удвох учиняєте, капаючи водою по всьому будинку? – хотіла дізнатися місіс Сток.
Ендрю проігнорував її та розклав документи по всьому столу, незважаючи на те, що дощ, з волосся, шльопав на них.
— Ось воно! – сказав він Ейдану, нетерпляче змахуючи воду з мапи. – Як я і думав. Ця лінія позначає межі власності і вона проходить як раз навколо цілого лісу. Землі Менора лише підходять до цих меж. Він насмілився напускати на мене пса!
Він схопив телефон та набирав лютими ударами номер свого юриста.
— То ви будете зараз ланч? – запитала місіс Сток.
— Не зараз, — сказав Ендрю із телефоном біля вуха. — Я занадто роздратований, щоб їсти. Алло? Чи можу я поговорити із Ліною Баррінгтон-Сток, будь-ласка? Терміново.
— Ви мене чули? Ланч? – вимагала місіс Сток.
Голос у вусі Ендрю казав, що місіс Баррінгтон-Сток тільки що вийшла з офісу, але зв'яжеться, якщо Ендрю залишить своє ім'я та номер телефону. Він подивився з-під лоба на місіс Сток.
— Ейдан буде ланч, — сказав він. – Я зайнятий.
— Перепрошую? — запитав телефон.
— Ендрю Хоуп, Мелстоун Хауз, Мелстоун, — сказав Ендрю. – Мій номер записаний у вас. Я його забув. Ідіть, місіс Сток. – Він закінчив дзвінок, схопив телефонний довідник та гарячкувато перегорнув на Браун.
— Я не звикла, щоб до мене так ставилися, — сказала місіс Сток. Вона кинулася геть.
Знаючи, що Браунів будуть сторінки та сторінки, Ейдан залишив Ендрю та тихенько вийшов змінити одяг на сухий. Коли він повернувся, Ендрю все ще шукав. Та лаявся.
— Я передивився всіх Браунів двічі, — сказав він Ейдану, – і тут немає жодного Брауна у Мелстоун Менорі! Жалюгідного шахрая мабуть не внесли у довідник. Він має бути!
— Зрештою, Ви би могли з'їсти ланч, — запропонував Ейдан.
— Ні, ні, — сказав Ендрю. – З кожною хвилиною я стаю ще зліше. – Він кинув довідник та, бушуючи, пішов нагору сходами.
Ейдан тинявся без діла по кабінету, добре усвідомлюючи, що Ендрю образив місіс Сток дуже сильно і розмірковував як він зможе уникнути її. Сир з кольоровою капустою, подумав він. У відрах. Він все ще тинявся по кабінету, коли Ендрю увірвався та подивився на мапу. Ендрю був одягнутий у значно акуратніший одяг, ніж звичайно – якщо не враховувати шкіряних латок на ліктях його твідового піджака – і фактично надів краватку.
— Я їду до цього містера Брауна, — сказав він, витягуючи мапу з рюкзака. – А. Ось тут. Я знав, що дістатися Менора буде складно. Тобі краще триматися подалі від місіс Сток. На ланч можеш з'їсти сандвічі з мого рюкзака. – Він сердито смикнув тугий вузол своєї краватки та помчав геть через коридор.
— І куди ви біжите зараз? – почув Ейдан голос місіс Сток.
Голос Ендрю відповів:
— Вас не стосується чию шию я хочу звернути! — За цим прослідував сильний грюкіт вхідних дверей. Невдовзі, Ейдан почув як завелося авто та, коли Ендрю проревів геть, як сильно розсипався гравій.
Дощ, здавалося, слабшав. Ейдан вирішив, що піде на вулицю одразу, як кінчитися дощ. У той же час він з'їв сандвічі та увійшов до вітальні, розмірковуючи, що може пограти нехитрі мелодії на піаніно. Але там була місіс Сток, знову мстиво переміщуючи піаніно у темний кут. Ейдан поспішно відступив. Оскільки зараз дощ лише накрапував, він знову натягнув свого вологого дощовика та вийшов на двір.