Вони переходять до вітальні, забираючи з собою порцелянові чашечки у блакитний горошок. Від запаху кави вони приходять до тями, вдивляються один в одного, ніби розгублені трохи, і від цього перемир'я і того, що йому передувало, зрідка перемовляються, перезираються, усміхаються і якось відчужено попивають каву, смокчуть, ніби два фільтри, з'єднані назавжди. Мішель відчинила жалюзі, і з саду вливається світло, зеленаве й тепле, воно оповиває їх, як цигарковий дим, як коньяк, що його спроквола цідить П'єр, охоплений якимсь дивним запамороченням. Боббі спить на килимі; часом повискуючи і здригаючись.
— Йому завжди щось сниться, — каже Мішель. — Інколи плаче, навіть прокидається і так дивиться на нас, ніби з ним трапилося щось жахливе. А він ще зовсім щеня...
Як гарно сидіти тут, як йому зараз добре, він може заплющити очі і полегшено зітхнути, як Боббі, може скуйовдити їй коси, раз і ще раз, дивлячись на свою руку в волоссі як на чиюсь іншу, відчуваючи легкий дрож, коли рука сягає її карку. Розплющивши очі, він бачить розтулені губи Мішель, її обличчя, бліде аж біле — ніби воно за мить втратило всю кров. Він безтямно дивиться на неї, чарка котиться по килиму. П'єр стоїть проти люстра, його навіть бавить,, що в нього проділ посередині голови, як у тих коханців з німих фільмів. Чому плаче Мішель? Чи не плаче? Але ж обличчя, затулене долонями, завжди справляє враження, ніби хтось плаче. Він рвучко відриває ці руки, цілує Її в шию, шукає губи. Народжуються якісь слова, його, її, ніби маленькі звірятка, що шукають одне одного і знаходять, їхня зустріч продовжується в пестощах, у пахощах сієсти, в мовчанні самотнього дому, застиглих у чеканні сходів із скляною кулею. П'єрові хочеться взяти Мішель на руки, вибігти чимдуж нагору, ключ — у кишені, він увійде до кімнати, притулиться до неї, відчує тремтіння її тіла, невміло шукатиме застібок, ґудзиків, але чому нема скляної кулі внизу, на сходах, і через те усе видається якимсь віддаленим і жахливим. Ось Мішель, вона плаче біля нього, така далека, заховавши в долоні мокре від сліз обличчя, вона задихається, її тіло боїться його, відштовхує, не сприймає його.
Він стає навколішки і ховає голову в її колінах, минає хвилина, друга, час стає чимось сповненим канчуків і сили. Руки Мішель пестять його волосся, він знову бачить її обличчя, тінь посмішки на ньому. Мішель зачісує його, пропускаючи пасма між пальцями, йому аж болить, коли вона з силою одгортає волосся назад, тоді нахиляється, цілує його, посміхається йому.
— Налякав мене — жах, щойно здалося мені... Боже, ну й дурненька, до того ж ти взагалі зовсім не схожий на нього.
— На кого?
— На нікого, — відповідає Мішель.
ІТєр завмирає в чеканні,, двері порипують, ніби от-от розчиняться, Мішель важко дихає, в ній є щось від плавця, застиглого в чеканні звуку стартового пістолета.
— Перелякалася, бо... Сама не знаю, нагадав мені...
Двері порипують, порипують, плавець чекає сигналу, щоб скочити у воду. Час розтягується, мов гума, тоді П'єр випростує руки і обіймає Мішель, тулиться до неї, цілує міцно, чує її легенький стогін і сам стогне, цілуючи її, ходімо, ну ж бо, ходімо, він стискає її в обіймах (п'ятнадцять сходинок і двері праворуч), знову її стогін, її непотрібний протест; тримаючи її в обіймах, він підводиться, нездатний чекати далі, зараз, негайно ж, дарма що чіплятиметься за скляну кулю (але ж на поручнях немає ніякої скляної кулі), і так занесе її нагору. Ох, Мішель, ох, моя єдина, не плач, благаю, не будь такою сумною, моя єдина, не штовхай мене знову в той чорний колодязь, як міг я так думати про тебе, о, не плач, Мішель.
— Облиш мене, — каже тихо Мішель, намагаючись вивільнитись. Відштовхує його, мить дивиться на нього, як на когось іншого, так, ніби це був не вік, і притьмом вибігає з вітальні, причиняє двері кухні, чути, як обертається ключ у замковій щілині, як гавкає в саду Боббі.
Люстро відбиває П'єрове обличчя, безбарвне, позбавлене виразу, зсутулені плечі, полу сорочки, висмикнуту з штанів. Не відриваючись від люстра, він механічно поправляє одяг, горло йому так перехопило, що він нездатний ковтнути коньяку, коньяк пече йому в роті, та він присилює себе і п'є просто з пляшки, одним духом. Боббі замовк, тихо, як завжди пополудні, все навколо залито зеленими променями. З цигаркою в пересохлих губах він виходить на ганок, простує до саду, минаючи мотоцикл. У повітрі бджолине гудіння, пахне сосновою глицею, що встелила землю. Боббі гавкає десь між деревами, гавкає на нього, потім починає гарчати, не рухаючись з місця, але ніби ближче та ближче до нього.
Камінь вціляє йому просто під хвіст. Боббі виє і тікає, звіддаля починає гавкати знову. П'єр, не поспішаючи, приміряється і вціляє пса у задню ногу. Боббі забивається в кущі. "Треба кудись піти і обдумати все, що сталося, — каже подумки П'єр. — Негайно кудись піти, де б я міг заховатись і подумати". Плечі його ковзають по стовбуру сосни, він поволі сідає. Мішель дивиться на нього з вікна кухні. Бачить, як він кидає каменюку в пса, "вона дивиться на мене, ніби не бачить мене, дивиться на мене і не плаче, не мовить ні слова, така самотня в тому вікні, треба підійти і бути добрим до неї, я хочу бути добрим, хочу взяти її за руку і цілувати її пальці, пальчик за пальчиком, цілувати її ніжну шкіру".
— Що це ми виробляємо, Мішель?
— Сподіваюся, йому нічого не сталося?
— Кинув, аби відігнати. Мабуть, не впізнав мене, як і ти.
— Не верзи дурниць.
— А ти не замикайся на ключ.
Мішель дозволяє йому ввійти, не уникає його обіймів. У вітальні темно, сходів майже не видно.
— Не гнівайся, — каже П'єр, — не можу тобі всього розтлумачити, це якесь безглуздя.
Мішель піднімає з підлоги чарку, закорковує пляшку з коньяком. Спека стає нестерпною, ніби будинок важко дихає їхніми пекучими вустами. Хусткою, що віддає мохом, вона витирає піт з П'єрового чола. Ох, Мішель, хіба можна не розмовляти, не намагатися зрозуміти, що саме відштовхує нас одне від одного саме в ту мить, коли... Так, кохана, я сяду біля тебе, не буду робити дурниць, цілуватиму й цілуватиму тебе, втону в твоєму волоссі, в твоїй шиї, і ти зрозумієш, що нема причини... так, зрозумієш, що коли я хочу взяти тебе в обійми і занести нагору до твоєї кімнати, твоя голова на моєму плечі, не робитиму тобі найменшої кривди...
— Ні, П'єре, ні, сьогодні ні, прошу тебе, коханий.
— Мішель, Мішель...
— Благаю тебе.
— Чому? Хоч поясни, чому.
— Не знаю. Вибач мені. Не закидай собі нічого, то тільки через мене усе. Ще маємо час, стільки часу...
— Не зволікаймо більше, Мішель. Зараз.
— Ні. П'єре. Сьогодні — ні.
— Але ж ти обіцяла, — недоладно каже П'єр. — Ми приїхали сюди... так довго чекали... ми так довго чекали, щоб ти хоч трішки мене любила... Сам не знаю, що кажу, слова тільки шкодять.
— Якби ти міг вибачити мені, якби я...
— Як можна вибачити тобі, коли ти нічого не кажеш, коли я май" же не знаю тебе... Що, власне, я маю прощати?
Боббі гарчить біля порога.. Спека нещадна, одяг липне до тіла, липне цокання годинника, спека зліплює змокріле волосся Мішель, яка дивиться з глибини канапи на П'єра.
— Але ж і я не знаю тебе так добре, проте йдеться про інше... Думаєш, я божевільна?
Боббі знову гарчить.
— Багато років тому я тобі вже казала... — озивається Мішель і заплющує очі. — Ми мешкали в Енгієні. Мені здається, я вже казала тобі, що ми жили в Енгієні. Не дивись на мене так.
— Я не дивлюся на тебе.
— Дивишся. Мені стає боляче.
То неправда, неможливо, щоб їй боліло тільки тому, що я чекаю на її слова, непорушно чекаю, аби оповідала далі, ледве помічаючи рух уст... Зараз це станеться, зараз вона складе благально руки, квітка втіхи розкривається тоді, як вона благає його, вириваючись, схлипуючи в його обіймах, вологий пуп'янок, який розкривається, втіха усвідомлення, що даремно виривається... Боббі входить і розлягається з кутку. "Не дивись так на мене", — сказала Мішель, а П'єр відповів: "Не дивлюся на тебе", а тоді вона сказала, що він дивиться і цим завдає їй болю, але змовкає, їй несила говорити далі, бо П'єр випростується, дивиться на Боббі, на себе в люстрі, закриває обличчя руками, глибоко зітхає, із стогоном, схожим на безконечний свист, раптом падає на коліна перед канапою, ховаючи обличчя в долоні, скоцюрблений, важко дихаючи, силкуючись викинути з себе образи, що липнуть до нього, як павутиння, як опале листя до липкого обличчя.
— Ох, П'єре, — озивається Мішель тоненьким голосочком.
Схлипування виривається з-під пальців, що дарма його стримують, наповнює повітря чимось важким, що весь час відроджується, весь час повторюється.
— П'єре, П'єре, чому, коханий, чому?
Вона ніжно пестить його волосся, подає носовичок, що ледь пахне мохом.
— Перепрошую, кохана, я дурень... Каза... Почала казати...
Він опановує себе і важко вмощується на другому кінці канапи. Він не помічає, як Мішель раптом замикається в собі, як знову дивиться на нього — як тоді, перед втечею. Він повторює через силу: "Поча... почала була казати...", горлянку йому перехопило. Але що ж то знову? Боббі гарчить, Мішель відступає крок за кроком, спиною, не одриваючи від нього очей, що ж то знову? Чому саме зараз? Чому тікає? Чому? Він усміхається, бачить у люстрі свій усміх, усміхається знову. Als alle Knospen sprangen... — мугиче він крізь зціплені зуби, тиша, звук знятої з телефону трубки, крутиться диск, одна літера, інша літера, тепер цифри, П'єр хитається, він усвідомлює невиразно, що треба порозумітися з Мішель, але він уже на подвір'ї біля мотоцикла. Боббі гарчить біля ганку, стіни дому підсилюють гуркіт мотора, перша швидкість, тією вулицею вгору, друга швидкість, під сонце.
— То був той самий голос, Бабетто. І тоді я зрозуміла...
— Дурниці, — відповідає Бабетта. — Якби я була там, мабуть, розрадила б тебе.
— П'єр поїхав, — каже Мішель.
— Найкраще, що він міг зробити.
— Бабетто, якби ти могла приїхати...
— Навіщо? Приїду, звичайно, але це ідіотизм з твого боку.
— Заїкався, Бабетто, присягаюсь тобі, їй-богу... Я не помилилась, я вже казала тобі, що перед тим... Усе було так, ніби знову... Приїжджай швидше, не можу цього пояснити по телефону. Оце почула гуркіт мотора, од'їхав, мені його страшенно жаль, він не розуміє, що зі мною робиться, бідолашною, але він теж якийсь дивний, Бабетто.